Білки – мальовниче село на Іршавщині, багате дорідними садами та родючими полями, а головне – працьовитими і талановитими людьми. І серед них – родина Петра Михайловича Світлика. Із шістьох дітей, п’ятеро: Віктор, Юстина (Августина), Клара, Едіта та Михайло стали вчителями й пов’язали свою роботу з музично-хоровою діяльністю.
Прізвище Світлик − світле ім’я. То ж і світлі у кожного з них їх діла. Бо поруч із ними завжди було світло.
Петро Світлик
Народився 1 березня 1901 року в селі Імстичові в селянській родині, де пройшли його дитячі роки і де він здобув початкову освіту. У 1920 році вступив на підготовчі курси й закінчив горожанську школу в Ужгороді. А в 1925 році тут же – учительську семінарію.
Його душа змалку повнилася маминою піснею, тож і в роки навчання глибоко захоплювався музикою. Вчився грати на різних музичних інструментах, співав у хорі. Особливий вплив на становлення музиканта і диригента мала його участь у Руському хорі. Мав нахил до вивчення іноземних мов: легко опанував угорську, потім − німецьку, чеську, словацьку мови.
Працюючи після закінчення семінарії в Кушниці, Великому Бичкові, Новому Давидкові, Петро Світлик всюди створює учнівські хори, а у Великому Бичкові – хор місцевої інтелігенції та робітників.
Та найбільше різноманітний талант народного вчителя, етнографа, фольклориста, композитора розкрився у селі Білки, куди він був переведений на роботу і де прожив до кінця свого життя.
Інтернатські хлопці знали, що їхній улюблений професор (так у Білківській горожанській школі зверталися до вчителя) компонує народну пісню для чотирьохголосого хору. Діти, які жили в інтернаті Червоного Хреста, завжди приходили до свого професора, бо він з ними проводив такі цікаві заняття, що на інших уроках і не почуєш.
У 1938 році його учні співали «Ще не вмерли України…», похідною піснею була «Ой у лузі червона калина». Він привчив учнів до читання творів українських письменників Тараса Шевченка, Ольги Кобилянської, Івана Франка та ін.
Видатним педагогом-музикантом було створено багато чудових учнівських колективів, які одержували призові місця на різних форумах, а в 1937 році хор Білківської горожанської школи під керівництвом Петра Світлика успішно представляв Закарпаття у Празі.
Очоливши у 1945 році середню школу у Білках, П.М.Світлик керує також і одним з кращих в області районним учительським хором, а пізніше багато сил і вміння віддає становленню самодіяльного народного ансамблю пісні і танцю «Кукурудзовод», який не раз успішно виступав на різних мистецьких святах за межами області.
Петро Михайлович любив не лише пісню, а й усе те, що пов’язане з історією народу, його культурою і побутом – прислів’я, дитячі ігри та забави, народні обряди. Легенди, записані ним ще у 20-30 роках, друкувались у журналах «Наш рідний край», «Підкарпатська Русь» та в інших виданнях.
Петра Михайловича знають як композитора, бо має свої оригінальні твори, обробки народних пісень. Але мало хто відає, що він з великою любов’ю писав вірші для дітей. Друкував їх у журналі «Наш рідний край».
Людина повинна знайти те єдине місце в житті, де вона незамінна. Петро Михайлович Світлик, гадаю, своє місце знайшов.
2 вересня 1973 року він відійшов у вічність. Жителі Білок і досі пам’ятають його − енергійного, з привітною посмішкою і добрим словом для всіх.
З любов’ю згадують рідну домівку й діти Петра Михайловича Світлика.
Скільки б ми не говорили про нього, наша розповідь буде завжди неповною, бо продовжив він себе не лише у піснях, учнях, а, безперечно, найголовніше – у власних дітях.
Син Віктор
У його пам’яті про батька образ дорогої людини назавжди залишився енергійним і неспокійним жестом, добрим і розумним поглядом, жвавим і цікавим співрозмовником. Педагогом із великої літери, ерудованим і високоосвіченим.
Любов до рідного слова він терпеливо прищеплював нам на уроках української мови. Чи не тому я став філологом, постійно говорив Віктор. Бо його уроки – то не просто вивчення основ граматики. То були захоплюючі мандрівки у безмежний світ нашої мови, зацікавлена розповідь і співбесіда закоханої у рідну мову людини.
Добре пам’ятає він, як цупкі батькові пальці владно торкалися чорно-білих клавішів піаніно. У ці хвилини і йому хотілося чим швидше підкорити отой інструмент.
Любов до музики, яку привив йому батько, завжди залишалася у його житті.
Продовжуючи справу батька, Віктор став учителем, вихователем Ільницької школи-інтернату, акомпанував учнівському хору, народному ансамблю пісні і танцю «Шахтар», районному хору ветеранів війни і праці.
Його сім’я була взірцевою в селищі Ільниця, привітна та інтелігентна.
Віктор Петрович, крім музичного дару, мав великий талант педагога, чим заслужив почесне звання «Відмінник освіти».
Все своє життя віддав освіті та вихованню дітей і підвищенню культури ільничан через чарівні звуки свого акордеону та співу хорів села.
Дочка Єлизавета Біксей-Світлик
Едіта, котру в сім’ї люб’язно називали Міцою, народилася в Білках 9 червня 1949 року. Вона із самого дитинства, як і решта її братів і сестер, перебувала у полоні пісні, співу, педагогіки, творчості, перейнявши цей учительський шарм, культурно-мистецьке життя від знаного батька. Вона була надзвичайно вимогливою до себе, відмінно вчилася. Здобувши освіту, разом із чоловіком Павлом Біксеєм, її доля закинула вчителювати в село Дусино, що на Свалявщині. Тут розкрилися в неї якості самобутнього педагога. Тут вона продовжила невмирущу справу батька.
Ця мужня жінка до останнього свого подиху навчала хлопчиків і дівчаток тонкощів музики, співів і мистецтва загалом. Учительські та учнівські хори й ансамблі, котрими вона керувала, мали грандіозний успіх. З дитячим співочим ансамблем «Коломийки», у який щоденно вкладала душу та серце, об’їздила чимало країн Європи, їхні щедрівки по-закарпатськи бачила вся країна. Кілька разів дитячий ансамбль під її керівництвом виступав на московській сцені в рамках телевізійної програми «Веселі нотки».
Похована Едіта у рідних Білках, де спочивають її батьки та чоловік.
Пам’ять про цю жінку-педагога з великим і добрим серцем, світлою душею, яка дбала про культурне та духовне відродження народу на селі, живе у багатьох родинах.
Син Михайло
Народився 9 вересня 1951 року в селі Білки.
Михайло був наймолодшим в родині (шостим), виховувався в музичному оточенні. Його батько грав на скрипці, фортепіано, чудово співав. Мати, Олена Вікторівна Світлик-Бекет, знала багато народних пісень.
Середню освіту здобув у Білках, музичну – в Іршаві. Потім подав документи в Ужгородське музучилище. Згодом закінчив Київську державну консерваторію імені П.І.Чайковського.
По закінченню консерваторії, починаючи з 1979 року і по сьогоднішній день викладає в Ужгородському музичному училищі імені Д.Є.Задора.
Педагогічне кредо стало для нього основним. На цій ниві йому вдалося досягти високих результатів. Серед музикантів-викладачів користується заслуженим авторитетом.
За успіхи і високі показники та результати роботи на педагогічній ниві відзначений почесним званням «Відмінник освіти України» та удостоєний обласної премії імені Дезидерія Задора.
Михайло Петрович Світлик знаходиться у розквіті сил, вчить нових і яскравих музикантів та продовжує працювати на музичне майбутнє Закарпаття.
Петро ПІТРА,
с. Білки
