Версія для друку Версія для друку

У війни не жіноче обличчя

Життя людини найцінніше в світі. Підчас війни воюючі сторони повинні дотримуватися міжнародних конвенцій .Однак не все так просто. Зараз Україна перебуває в стані військового конфлікту на Донбасі. І часто в ЗМІ ми чуємо про загибель мирних жителів по обидві сторони лінії розмежування. Хто винуватий у цьому: прості солдати, чи їхні командири? Однак наша розповідь піде про події, яким уже 78 років, а конкретно – про визволення Іршавщини від німецько- угорських військ. У ті часи в радянській статистиці не часто згадували про загибель мирних жителів, а інколи навмисно приховували.
Хоч оборонна «Лінія Арпада», яку збудували хортиські війська для зупинки наступу Червоної Армії і не проходила через с. Кушницю, а була в Міжгірському районі. У навколишніх лісах діяв партизанський загін ім. Ватутіна командиром якого був І. Г. Мельников. Жителі навколишніх сіл допомагали партизанам.
У с. Лисичово молодий на той час, вівчар Федір Мателега переховував до приходу Червоної армії партизана. Тож командування Червоної армії знало мирні настрої місцевого населення. Однак ще напередодні подій визволення Закарпаття від німецько- угорських військ, у серпні 1944 р. на залізничу станцію с. Кушниця були скинуті 2 бомби від яких загинули 4 мирних людей, двоє з них жителі с.Імстичово, що знаходилися в той час там. Щоб не викликати паніку у жителів під час війни загиблих хоронили в тому ж населеному пункті. Їх похоронили на бережку на православному кладовищі «Керечанка», з південної сторони високого Поклонного кам’яного хреста.
У спогадах вчитель Кушницької школи (з 1938 по 1945р.) Михайло Васильович Гайнас цей факт описав.
У жовтні 1944 р. угорські офіцери разом із бировом і священиком запропонували сільським жителям перечекати, за межами села, можливі бойові атаки зі сторони наступаючої радянської армії, у випадку прориву лінії Арпада з Лисичева на Кушницю. Тож частина людей, де зібрали жінки своїх дітей в колону на возах запряжених волами разом з коровами і козами пішли в напрямку західної околиці с. Кушниця в Кривий-Плоснини. Там, де вони мали свої землі – сіножаті. Можливо цю колону з повітря зафіксували радянські чи німецькі літаки… Тож десь надвечір було скинуті 5 бомб (російською) авіацією в урочищі Кривий, а також обстріляно з кулеметів. На земельній ділянці Михайла Гецка (Митьків) біля своєї дерев’яної хати «зимівки» (там зимували своїх овець) підготовляли площадки «У ямі» та «У Закуті» під майбутню «копань» – посадку картоплі, а саме зрубані раніше і висушені гілля кущів спалили, а вночі з літака видно було ці тліючі згарища, тож на них і були скинуті бомби. На щастя ніхто не був поранений.
23 жовтня 1944 р., угорські сапери під командуванням майора замінували в 3-х місцях дорогу зі Сваляви на Хуст. Був замінований і підірваний міст довжиною 14 м. через р. Боржава під горою Круглою, та міст через р. Лисичанку довжиною 10 м., заміновані й зірвані парові котли на лісозаводі. 23 жовтня у вечері з Лисичова з’явилися 5 чоловік – розвідників. Тож хто такі радянські військові льотчики, чому через них загинуло пятеро мирних жителів- русинів?
Весна, 1984 р. Я поправляв своє здоров’я в санаторії «Поляна» Свалявського району. У залі санаторію після медичних процедур, часто читали різні лекції на одну з яких я і потрапив. Виступаючим був чоловік років близько 70, невеликого зросту, російськомовний, що лікувався в цьому ж санаторії. Як виявилося, льотчик, який брав участь у військових операціях по визволенню Закарпаття від німецько-угорських військ. Він розповів, що 1944 р. члени їхньої військової ескадрильї, яка базувалась на аеродромі в м. Станіславі, бомбили залізничний вузол в м. Свалява. Прізвищ я не запамятав. Однак угорські зенітники, що охороняли вокзал, підбили літак з їхньої групи. Тож двоє пілотів, витративши весь бомбовий запас, аби не падати на місцеві хати і не здаватися в полон, відвели свій літак і впали, не змігши катапультуватися – загинули поблизу с. Голубине. При автомагістралі, на бережку розміщено кладовище, де вони поховані. Над їхньою могилою стояв не хрест а зірка. Тож виступаючий льотчик сказав, що їхні товариші-військові сказали, що будуть, ще з більшим завзяттям громити фашистів. Він попросив щоб місцеві краєзнавці і жителі доглядали за могилою збитих і загиблих льотчиків.

Василь Гецко

Ваш отзыв

Ваш коментар