Версія для друку Версія для друку

ШЛЯХОМ НЕДОСЯЖНОЇ ЗЕМНОЇ ДОСКОНАЛОСТІ

Приборжавське багате на потоки, потічки, кирниці. Врешті-решт, під час радянської кампанії перейменувань шістдесят років тому село Заднє отримало сучасну назву: в топонім на щастя внесли не комуністичний елемент, а «влили» хвилясту і норовливу гірську річку Боржаву, яку під час паводків різко наповнюють ті самі потічки і потоки…
Юрій Юрійович Ісак належить до славетної місцевої родини митців, майстрів, трударів у будь-якій справі, за яку тільки беруться. Нещодавно один із наших земляків дав таку характеристику своїй домашній питній воді: така чиста, що можна через неї читати. Хоча Юрій Юрійович не тієї натури, щоб його просто так «читати» і все-таки людина він товариська, відкрита до спілкування, інтелектуально розвинута і духовно багата. Щодо води, то він так само непокірно шукає свій неповторний шлях як і кожен потік зі своїм руслом, перепадами і перепонами, поворотами і плесом. Це, звичайно, далеко не індивідуальна, скоріше родинна характеристика.
Сьогодні, коли йому доля бесагами за плечі закинула сім десятків літ, він уже далеко не такий категоричний максималіст, як колись у студентські чи молоді роки. Про це можуть достеменно засвідчити його однолітки, однокурсники, колеги по мистецькому цеху.
Вище вже означено своєрідний знак цього роду Ісаків. Найпершим свій шлях у мистецтві торував найстарший із дітей Юрія та Марії Ісаків із далекого присілка Сільський – Іван. Якщо Іван Юрійович за освітою був художником-графіком, то його наймолодший брат Юрій Юрійович цілеспрямовано йшов до монументалізму. Це вже чітко прочитувалося в уподобаннях при навчанні в Ужгородському училищі декоративно-прикладного мистецтва, і вже потім на факультеті монументального мистецтва Ленінградської академії ЛВХПУ імені Мухіної.
Ужгород, Ленінград не тільки відкривали перед молодою людиною найширші можливості, але чого гріха таїти – і чимало спокус. Знання загального розвитку, що інколи реально могли намертво відірвати закарпатця від прабатьківського коріння.
Юрій Ісак вистояв. Як глибоко занурювався у бездонні моря знань – мистецьких, філософських, – так само високо піднімався втілюючи задуми у творчих замовленнях. Варто зауважити. Що здобувши освіту у «Мусі» мав реальні можливості працювати у великих містах колишнього Радянського Союзу, а значить розширити власні творчі горизонти. Творча практика студентом ставала серйозним підґрунтям цьому.
Проте Юрій Юрійович свідомо вибрав рідне Закарпаття – вітцюзнину. І вже з перших кроків заявив вагомо про себе. Таким гучним словом стала перша робота – пам’ятник повсталим угорцям, який наприкінці 1980-их років було встановлено на Привокзальній площі в місті Чоп. Колись у ті далекі роки автору довелося стати свідком безпосередньої роботи скульптора над масштабним проєктом із п’яти фігур. Їх просторова різноспрямованість втілювали потужну революційну народну енергію, модерне художнє вирішення задуму – сучасність мислення митця. Монумент вражаючий. Навіть в умовах майстерні, якою тимчасово стало просторе приміщення зимового саду у новозведеному, надзвичайно оригінальному навіть за мірками цього часу будинку брата – Михайла Юрійовича. Модель, виконана у глині, абсолютно домінувала і, водночас, не сковувала увагу, розширювала сприйняття майбутнього пам’ятника.
Юрій Юрійович розкривав молодому журналісту районки ідею замовлення, свій задум, шляхи його втілення. Плин часу віднесе у небуття ті роки, тільки інколи згадуватимемо про роботу скульптора у Закарпатському відділенні Художнього фонду у кількох вимірах: ця організація забезпечувала митців замовленнями і, слід сказати, доволі вигідними у фінансово-матеріальному плані, до того ж вони вже не так переймалися «перевтіленням» моделі у бронзовий чи який там матеріал.
Мине з десяток літ і все стане немовби навпаки. Навряд чи знайдеться бодай хоча б житель Іршави, якщо вже не вести мову про колишню Іршавщину, який би не знав про пам’ятник полеглим воїнам-афганцям. Повважаю непростимим гріхом перед пам’яттю тих наших земляків, кого вже нема серед нас, але хто так чи інакше долучився до його спорудження. Найперше – це Іван Митровцій, Юрій Когут, Іван Грицакович.
Тож коротко історія виглядає так. На зустрічі активу ветеранів війни в Афганістані з Іршавського району з головою райдержадміністрації С.С.Бобиком вкотре зайшла мова про спорудження пам’ятника тим, хто не вернувся живим з тієї далекої країни. Запропонував, як можливого автора, саме Юрія Ісака. А вже наступної неділі торував засніженими горбами стежку до нього в Сільський. Чверть віку, що минули з того часу, стерли з пам’яті деталі нашої розмови, зате чітко можу передати подальшу фабулу подій. Невдовзі проводив Юрія Юрійовича із майже двома десятками міні-моделей у кабінет першого керівника району, а вже через деякий час – на Стрітення – їх у фойє районного Будинку культури розглядали після урочистого мітингу «афганці». Абсолютна більшість хлопців зійшлася на варіанті, де перед матір’ю став на одне коліно молодий воїн. Обговоривши все, сторони дійшли згоди і Юрій Ісак мав втілити задум у модель один – до одного. І от він запрошує мене в гості. Зустрівши на сторнадзі старої, ще батьківської хати господар не надто поспішає запрошувати до майстерні – на «оглядини» моделі. Пригощає наперед. Десь через пів години все-таки «прориваюся» до мети відвідин. Драматургічне – німа сцена – майже нічого не передає. Від ухваленої ветеранським загалом укупі із владою концепції не залишилося каменя на камені. Гість, майже так само застиг на місці, як і втілений у глині Авель. Тому спричинилися два фактори: абсолютна відмінність наявного – від побачити очікуване; ціла низка емоцій, що їх викликала спокійна фігура, яка водночас випромінювала таку потужну внутрішню енергетику моральної готовності до невинної жертви, що переходить у жертовність.
Далі було емоційне обговорення, і декілька разів висловлений острах. Якщо вже точно не страх, як нову концепцію пам’ятника сприймуть самі «афганці», а також голова райдержадміністрації С.С. Бобик. Все-таки зійшлися на тому, що перш ніж приймати кінцеве рішення, слід привезти у майстерню в Сільському кущових – голів первинних організацій УСВА…
Їх не було доволі довго, а здавалося ще гірше – ніби вічність.
Вони вийшли на весняне подвір’я збудженими, піднесеними, враженими і …радісними.
Здавалося, що гора з плечей спала.
Труднощі, однак, тільки почалися.
Згадаймо другу половину 1990-их: суцільне безгрошів’я, масове безробіття, початок широкого трудового міграційного потоку як у західному, так і у східному напрямках.
Безпосередньо на цьому проєкті загальна ситуація позначилася надзвичайно негативно. Виявилося, що практично ніде відлити фігуру пам’ятника: підприємства, на яких до цього традиційно відливали скульптури, практично перестали діяти. Почали шукати заводи, де хоча би були ливарні цехи, або дільниці. Звичайно, що найперше звернули увагу на колишнє місцеве підприємство – ремонтно-транспортне підприємство, на якому колись діяла ливарна дільниця: виготовляли деякі чавунні вироби, так звані товари народного споживання, але на той час і та вже «померла». Варто зауважити до цього, що вже до того «оптимізували» матеріал, із якого мали виготовляти монумент, практично до вартісного мінімуму – чавуну. Наступним етапом стало одне із колишніх потужних ужгородських підприємств, що так само лягло під тягарем загальноукраїнської економічної кризи. Роки стерли з пам’яті, яким чином ми вийшли на підприємство у Нововолинську. Проте виявилося, що саме воно за сукупністю прийнятних параметрів, найбільш підходяще.
Уважний читач задасть логічне запитання: а де ж тут скульптор? Юрій Юрійович був присутній постійно. Їздили з ним безпосередньо на всі ці об’єкти. Слід було бачити його моральний стан, коли отримували відмови керівників через те, що підприємства не працювали. Що вони просто не могли запустити плавильні печі тільки через наше одне замовлення.
І коли було знайдено підприємство, на якому зажевріла можливість реалізувати проєкт, скульптор поїхав прозондувати ситуацію безпосередньо на місці особисто.
Як виявилося, недаремно. Юрій Юрійович вивчив сам технологічні можливості підприємства, на якому до того ніколи не займалися художнім литвом. Але це був шанс, можливо, – один із тисячі. Оргкомітет прийняв рішення: реалізувати проєкт на цій виробничій площадці. Рішення прийняли колегіальне, а практичне його втілення лягло на митцеві плечі. Заради правди слід лише зазначити – у поміч йому добровольцями визвалися кілька «афганців». Ця творчо-виробнича бригада кілька місяців у майже спартанських умовах виконала весь технологічно-виробничий цикл по відливці скульптури. Вже згодом її «доводили», так би мовити «до ума», на місцевому РТП: чистили піскоструйками, шліфували, заварювали тріщини і т.д., і т.п.
Поряд із автором пам’ятника постійно трудилися кілька воїнів-афганців. Це сьогодні подібних людей звично називають волонтерами, а тоді подібне вони сприяли як своєрідний обов’язок перед пам’яттю побратимів, які віддали своє життя на тій неоголошеній війні. При цьому не слід забувати, що Юрію Юрійовичу на всій протяжності технологічного ланцюга виготовлення пам’ятника доводилося займатися не те, що інколи, а переважно не властивими автору операціями виготовлення форм для відливання фігури, фізичною роботою, яку, зазвичай, виконують нехай і висококваліфіковані, але робітники.
Ним також була розроблена і концепція розміщення пам’ятника у сквері міста Іршава.
Заради справедливості вимушені сказати про те, що домовлена сума владою автору так повністю і не була виплачена. Деяку її частину, правда, компенсували, так би мовити, бартером.
Забігаючи на роки наперед, можемо хіба що сказати, що то був не перший, але далеко не останній подібний випадок у житті талановитого митця.
Настали часи, коли працювати ліктями, займатися махінаціями стало більш престижним, аніж чесно трудитися, виробляти інтелектуальний продукт, творити мистецтво. Юрій Юрійович Ісак і люди з подібною морально-психологічною парадигмою в житті відтіснялися на край битого шляху.
Наступні десятиліття у житті митця саме такими і були. Про них він згадує неохоче, а коли вже і говорить, то із присутністю в тональності значної частки самоіронії та філософії минущості всього.
Настали роки елементарного виживання. Доводилося заробляти елементарним заробітчанством, інколи не гребуючи звичайними ремісничими заняттями.

Тогочасна географія його поїздок сягала. Як тоді прийнято було висловлюватися – далекого і ближнього зарубіжжя.
Хто знає, як і коли, але саме тоді десь і зародилася у Юрія Юрійовича сакральна тематика. Хоча заради справедливості вірніше буде наголосити на тому, що цей напрям у заняттях мистецтвом їх роду ніколи і не відсувався на задвірки. Але, скажімо, перші ікони у своєму житті він написав під настійливим не те що проханням, а прямо таки тиском друга. Проба пензля стала вдалою і … не останньою.
Наші з ним зустрічі ніколи не схожі одна на одну. Особливо, коли це відбувається вдома у кого-небудь, вони не обмежуються коротким періодом часу. Найчастіше вони є довготривалими взимку. Одного такого дня Юрій Юрійович якось і поділився на звичне моє запитання, над чим трудиться майстер, він і продемонстрував макет, а можливо, що то було вже тоді – першого разу: не один, а кілька макетів майбутнього храму в селах Теребля, Угля, Кричево.
Відтоді впродовж кількох років наші зустрічі мали періодичний і доволі н систематичний характер, обмежувалися телефонними розмовами.
Цим своїм проєктом Юрій Юрійович жив не у переносному, а в буквальному значенні цього слова. Поки церкву зводили, його ще можна було застати вдома. Частіше приїздив на батьківщину разом із архітектором Володимиром Ниткою, який нині, на превеликий жаль, дивиться на творіння їх таланту уже із небес, куди, як у вічність, звернуті до Бога шоломоподібні куполи храму. Потім, коли будівничі перейшли до оздоблювальних робіт «відрядженнями» митця можна було назвати хіба що надзвичайно рідкісні приїзди додому.
Саме в один із таких відвідин домівства мені і поталанило побачити деякі зразки його оздоблювальних робіт. Вражала стилістика, майже без прописаних деталей рельєфні фігури немовби передавали божественну велич Святої Трійці, Христового сімейства, аскезу апостолів, святих і великомучеників. Свідомо обрана скупість художніх методів немовби зосереджує увагу відвідувачів храму на сутності християнської віри, вчення і прагнення людини до недосяжної земної досконалості.
У всіх творіннях скульптора Юрія Юрійовича Ісака так чи інакше закодовано певні філософські постулати, його бачення, світогляд, що, як правило, притаманно творчості неординарних митців, ще і чистота віри, конкретно у його випадку – православної.
Дуже не хотілося б впадати у безпредметну патетику, тим більше, що маю гріх, до цих пір так і не сподобився побачити наочно храм, хоч неодноразово мав від Юрія Юрійовича запрошення, та на превеликий жаль, завжди знаходилися буденні причини, які ставали на перепоні благим намірам. Але можу все-таки висловити своє особисте, нехай і не професійне судження: новозведений храм стане, якщо уже не став одним із найбільш красивих, оригінальних, а значить і величних на Закарпатті. Так, моє бачення грунтується лише на наявних фотографіях, але скільки своїх суджень ми формуємо через побачене на малюнках, фотографіях, фільмах, відео і таке інше.
Не знаю, що народжується в голові у художника Юрія Ісака тепер. Можливо, що талант, як зазвичай, після такого інтенсивного творчого імпульсу потребує певної розрядки, спокою, хоча – не варіант. Але і вже зроблене ним, однозначно заслуговує на те, аби його ім’я було вписане у історію мистецтва Закарпаття.

Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар