Колись Володимир Путін виголосив фразу, яка довго гуляла в мережі та серед політичних коментаторів, мовляв, хтось там буде в пеклі горіти, а їм пряма дорога в рай. Забув тільки, що перед тим покаятися слід за гріхи. Минулої неділі весь православний світ відзначав неділю про блудного сина. Не минуло і доби, як президент Російської Федерації виступив із годинним зверненням до росіян, у якому звинуватив Україну і українців у дванадцяти /за підрахунками політологів/ «смертних» гріхах. Забув, однак, звідки і як починалася Русь, хто і де її хрестив і хто старший та хто блудний, розпутний і розбійною справою промишляє.
Так наразі виглядають наші справи із сусідом, якщо на них дивитися через призму духовного сприйняття. Але при міждержавних відносинах ці критерії відіграють, якщо взагалі то відіграють, далеко не першу роль.
Ми поступово наближалися до цієї ситуації, хоча вірніше буде говорити про те, що її провокувала Росія, певним чином до цього нас підштовхували і друзі та партнери. Проте не гріх буде в першу чергу розпочати цей ряд претензій все-таки із себе, безмежно любимих, адже ми підспудно хотіли таки аби за нас наші проблеми вирішували будь-хто, тільки не ми. Отак ми і опинилися у ролі об’єкта, а не суб’єкта геополітичних розиграшів на міжнародному танц-полі. Благими намірами ми собі вторували доріжку від Будапешта – до Мінська і докотилися нею до визнаних путінською Росією та ще трьома міжнародними країнами-паріями ДНР/ЛНР.
Так Україна постала перед загрозою широкомасштабної війни, або марафонського забігу непрямого протистояння із загрозою другої, якщо не першої військової потуги у світі: хоч каменем по голові – хоч головою у камінь.
Ми опинилися перед найбільшою кризою у новітній своїй історії.
При цьому тривожить не масштаб загрози, а те, що всі ми, як влада так і опозиція, покладають основні свої сподівання не на власний народ, не на внутрішні ресурси, починаючи від спроможності безробітного – до останнього олігарха, а на гіпотетичну допомогу із-за пагорба. А, може, київські пагорби годилося б потрусити трохи? Ні, це не заклики до внутрішнього розбрату і чвар, можливо знайти із ними той консенсус, що заперечить відому приказку, герої якої об’єднуються тільки перед розстрілом.
…Останнє із повідомлень у Мережі: Путін залишається без труби…
Іще одне. АВС повідомляє, що США закликають Зеленського їхати з Києва до Львова заради його безпеки
США закликають президента України Володимира Зеленського виїхати з Києва до Львова заради його безпеки. Статтю із таким заголовком опублікував американський телеканал АВС.
При цьому журналісти не розголошують джерела цієї інформації, а також не пояснюють, якими конкретно побоюваннями викликана ця рекомендація.
З цього приводу пригадалися два історичні факти. Королева Великобританії навідріз відмовилася покинути Лондон під час масових бомбардувань міста гітлерівською авіацією. Сталін, хоча в даному контексті і не надто доречно згадувати це ім’я, так само відмовився від евакуації на Урал, хоча радянський уряд і виїхав при реальній загрозі взяття Москви Вермахтом.
Не наша справа давати поради Президенту України, для цього у нього є достатньо штатних і позаштатних радників, але якщо про чартернувших народних депутатів не гріх і прикольнутися, то варто пам’ятати античну приказку: що дозволено Зевсу – зась бику!
І нам, можливо, так само слід пригамувати наші дотеперішні справедливі і не дуже випади в сторону першої особи держави. Не йде мова про повсюдний «одобрямс», але прийшла пора стати монолітними перед реальною загрозою для держави: розберімося із злощасним сусідом, а вже між собою, вірю, лад таки зможемо навести.
У одному зі своїх матеріалів колись наводив поширену на Верховині приказку: мій мені – не милий, але коло мене – його не бий.
Вся риторика путінського понеділкового виступу у своїх випадах проти України проста до неможливого і у як філігранного шулера карти, що їх кидає на стіл, видаються справжніми, але це та простота, що гірша за відкритого злодійства.
Михайло ІСАК
