Версія для друку Версія для друку

«Найбільше хочу, щоб кожен дізнався, наскільки Господь неймовірно добрий і як сильно Він любить нас», – отець Василь Петечук

В Іршаві на сьогоднішній день є декілька храмів, каплиць, молитовних будинків, де віруючі різних конфесій і віросповідань звертаються у молитві до Бога. Кожна з цих споруд має свою унікальну й цікаву історію. Але, без жодного сумніву, в перших рядах завжди стоїть священнослужитель. Саме через нього ми спілкуємося із Всевишнім та задовільняємо свої духовні потреби.
Нещодавно отець Василь Петечук, настоятель Греко-католицького храму Непорочного зачаття Пресвятої Богородиці, відзначив своє 40-річчя. З цієї нагоди ми й вирішили з ним поспілкуватися. А заодно – більше дізнатися про самого священника, про храм та про звичайні життєві істини.
– Отець Василь, розкажіть трохи про себе. Де народилися, як минало Ваше дитинство?
– Народився я в селі Руське Поле, що на Тячівщині. Мама з батьком працювали на заводі «Зеніт», ще мав двох братів… Звичайна, робітнича родина. З самого дитинства я був дуже активним і допитливим хлопчиком. Все мені було цікаво. Багато чого подобалось, а, особливо, спорт. Я любив займатись волейболом. Навіть, розмірковував колись над тим, щоб пов’язати своє життя зі спортом.
– А коли прийшло усвідомлення, що хочете стати священником? Що Вас до цього підштовхнуло?
– Це також в мене з самого малечку. Любов до Бога та до молитви привила мені бабуся Юлина (Юлія). Після смерті дідуся, я часто залишався в неї, щоб їй не було самотньо. З нею ми багато спілкувалися на різні важливі теми та про одвічні цінності, відвідували молебні. З дитинства я прислуговував під час церковних богослужінь. Пам’ятаю, як ще будучи дітлахами, друзі змайстрували для мене іграшкове кадило, бо я завжди відрізнявся сильною вірою у Всевишнього. Вже в усвідомленому віці, коли опинився перед вибором, яким шляхом піти, з’явились і певні сумніви, і розгубленість… Була пересторога, чи зможу стати хорошим священником. Тож я звернувся до Господа із проханням, щоб отримати знак. Умова була простою: якщо з першого разу вступлю до семінарії, значить, точно повинен бути священником. І я вступив! Ось так я вкотре утвердився в переконанні, що Бог чує всі наші прохання.
– Отче, Вас справедливо називають дуже сучасним священником, адже маєте щиру повагу серед молоді. Вам вдається згуртовувати людей різних поколінь. У чому секрет?
– Насправді, все дуже просто. Потрібно бути, як діти. Тобто, мати відкрите, добре, щире серце, радіти простим речам. Діти ростуть і мають особливу віру. Нам також потрібно зростати духовно, вчитися слухати й шанувати ближнього.
– Розкажіть про будівництво храму, до якого Ви доклали стільки зусиль. З чим були найбільші труднощі? Що ще залишилось нереалізованим?
– Коли я прийшов у 2008 році, то будівництво храму було вже розпочатим, а я лише приєднався до продовження його будівництва. На той час, найбільше зусиль доклали куратори: Станко Олександр Іванович, Кула Поліна Василівна, Плескач Марія Григорівна, Чийпеш Іван Васильович, сім’ї Фозекошів. Неможливим було б будівництво без сімей-підприємців, в тому числі й тих наших іршавчан, які допомагали з-за кордону. Неймовірний вклад був здійснений Владикою Міланом. Його підтримка була колосальною. Пам’ятаю, як ми писали листи до різних фондів та організацій із проханням про допомогу і нам завжди йшли на зустріч. Складність була ще в тому, що одночасно з храмом, ми зводили й фару (оселя, в якій проживає священник з родиною). Але ми щиро вірили, що все вдасться і Бог щоразу нам допомагав. Завжди допомагав. Зводив із потрібними людьми, які жертвували як 100 гривнями, так і 15 000 доларів. Ось так, крок за кроком, з Божим благословенням і підтримкою всіх причетних, все вдалося. Єдине, що ще в перспективі – це розпис храму.
– Що вважаєте найскладнішим та найкращим у своїй роботі?
– Для мене служіння Господу – не робота, а це, власне, все моє життя. І воно є прекрасним. Без любові священничого звання не можна стати добрим священником. Найкращим у такому духовному стані є можливість бачити, як люди навертаються до Бога і будують з ним свої відносини. Як відкривають серця і отримують через Святе Письмо відповіді на всі запитання, які їх тривожать. А найскладнішим для мене є не побачити плодів своєї праці. Спостерігати, як хтось перекреслює твої зусилля і розділяє парафію, як спільноту.
– Зараз спостерігаємо велику тенденцію до розлучень. Як Ви вважаєте, чому так відбувається? Що порекомендуєте сім’ям, які «збилися зі шляху»?
– Щоб збудувати щасливу сім’ю, потрібно закласти міцний фундамент. Коли у подружжя правильні цінності, тоді їм не страшні кризи. Основою будь-яких відносин є любов. А любов – це вміння пробачати, йти назустріч один одному, бажання ставити на перше місце не власні потреби, а потреби сім’ї, вміння побороти свій егоїзм та лінощі заради добробуту рідних. Любов – це Бог. Через Євангеліє, через Таїнство Вінчання, Він посилає на нас усі свої щедроти й показує вірний шлях.
Розповім притчу: «Жили дві сім’ї по-сусідству. Одна родина була набожною, а інша – невіруючою. В сім’ї атеїстів постійно лунали сварки, докори, все було не так… А в родині набожній – завжди добре й тихо. Якось жінка з родини безвірників попросила чоловіка дізнатись, чому так по-різному вони живуть. Прийшовши до сусідів, чоловік-безвірник побачив звичайну родину: господарка поралась по домівці, господар теж не сидів без діла й ненароком зачепився об відро з водою, яке залишила дружина, прибираючи оселю. Жінка підбігла й почала вибачатися , що то вона винувата, бо так незграбно залишила відро. Натомість, чоловік прийнявся заспокоювати дружину, що то він незграбний, бо не бачив, куди ступає. Повернувшись додому, чоловік-атеїст сказав дружині, що вони сваряться по тій причині, що в їхній родині обоє праві, а сусіди живуть добре, оскільки в їхній родині – обоє винуваті».
У сучасному світі часто молоді люди неправильно розуміють Таїнство подружжя і часто сприймають його як звичайний обряд. Насправді ж, у такий спосіб, Господь благословляє чоловіка та жінку на щиру любов, однодумність, дітонародження, на можливість разом вчитися, бути опорою один для одного у випробуваннях. В епіцентрі по-справжньому щасливої родини завжди знаходиться Творець.
– Якби Ви мали змогу змінити щось: події, обставини, час… Що б це було?
– Насправді, життя неймовірно чудове. І щось змінювати немає потреби. Бо все відбувається так, як повинно бути. Кожна подія й обставини стаються для того, щоб ми чого-небудь вчилися й робили висновки. За все потрібно бути вдячним. Єдине, що б я хотів – це, аби люди навчилися довіряти і зростати при Богові. Аби вони зрозуміли, що Господь неймовірно добрий, люблячий і що Він не є автором зла. Коли кожен знаходиться на своєму місці й думає не про власні амбіції, а, насамперед, про те, що може зробити корисного й доброго для когось, тоді було б менше болю, смутку й бід. Ми повинні навчитися пробачати і любити, тоді наша радість буде повною.
– З чого варто розпочати людині, яка прагне відшукати себе та зрозуміти свій істинний шлях?
– Людина не може жити без Божої любові. Як ми потребуємо фізичних благ, так необхідно дбати й про духовні. Тому, перш за все, не треба боятися. Просто прийдіть до церкви й розпочніть зі звичайної розмови із священником. Це не повинна одразу ж бути сповідь. Поділіться тим, що обтяжує серце, відкрийтеся для того, аби Господь міг почути вас. Пошук Бога і пошук свого покликання йде дуже гармонійно, бо якщо віднаходиш Бога, то перед тобою відкриваються всі двері.  Пам’ятайте, що Він ніколи не відвертається від нас, адже є Чоловіколюбець.
– Яку маєте заповітну мрію?
– Мрію, щоб всі ми зустрілися у Царстві Божому. Всевишній все зробив для того, щоб людина була щасливою не тільки під час своєї земної мандрівки, а і у житті вічному. І чи отримаємо ми цей величний дар, залежить від нас самих, бо у будь-яких зовнішніх обставинах ми можемо слідувати шляхом істини, втілювати в життя слова, які часто промовляємо в молитві до Бога: «Нехай прийде Царство Твоє; нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі» (Лк. 11:2).
– Можливо, бажаєте доповнити нашу розмову, що хотіли б донести до наших читачів?
– Людина,  дійсно, є вершиною творіння. Бог полюбив її, як партнера в Своїх вічних задумах. Задля її спасіння Ісус віддав життя, дійшовши аж до смерті на хресті за кожного. Але Бог не хоче виголошувати монолог, Він хоче діалогу. Тому не потрібно боятися. Це так просто пізнати істинне щастя і спокій душі. Моліться, читайте Слово Боже, просіть про найсокровенніше.
Бо кожен, хто просить, одержує, – каже Господь – і хто шукає, знаходить, і тому, хто стукає, відчиняють».   (Мф. 7:8)
Правду кажуть, без покликання людина не житиме тим, що робить. Скромний, завжди привітний отець Василь, цілований самим Богом. Він промовляє до тебе серцем. Напевно, саме тому, після нашої розмови, я ще довго не могла перервати потік роздумів, які оселили в душі незрозумілу легкість і усвідомлення, що допоки маємо таких священнослужителів – доти є надія, що світ ставатиме кращим, добрішим, справедливішим, милосерднішим.
Довгих та щасливих Вам років життя, отче!

Розмову вела
Олеся Примич.

Ваш отзыв

Ваш коментар