Версія для друку Версія для друку

… Але пощади нема і для них

Із Василем Гецком, автором попереднього матеріалу, ми телефонні знайомі, хоча, колись наші життєві дороги були дотичними. Вчителюючи на початку 1970-их років у Кушниці я мав за колегу його рідну сестру Ганну Іванівну Проць. Від неї більше знав про ї старшого брата Михайла Гецка, радіожурналіста з Донбасу. Його повідомлення та репортажі можна було почути із перших програм радіо Києва та Москви.
Ідею дослідження обставин бомбардування мирної цивільної вузькоколійної тупикової станції Кушниця 18 серпня 1944 року підкинув я. Василь Іванович (телефоном) довго переконував мене, що це зробили англійці чи американці. Однак це не так, бо в той час авіабази союзників були тільки у Франції та Італії. Вони робили авіа нальоти на Угорщину, як на сателіта Німеччини, але далі Дебрецена та Ніредьгази не літали.
Як прискіпливий і відповідальний дослідник Василь Іванович переконався що треба шукати. Всі обставини трагедії в Кушниці навмисно замовчувалися, бо влада «визволителів» знала що натворила у мирному селі, де зовсім не було військових, але, на нещастя, була залізнична станція.
Як бачимо, навіть випадкові, мимовільні зустрічі можуть дати ключ до розв’язки таємниць майже вісімдесятирічної давності. Дякуючи невтомному пошуковцю маловідомих історичних фактів минулого, додаю своє дослідження про цю трагедію.
У другій половині серпня в низинних селах Боржавської долини вже доспівають груші-житнянки та червоні сливи. У значно північнішій Кушниці в той час ці плоди вистигали досить пізніше.
Двоє дівчат, сестри Олена та Ганна із багатодітної родини Андрія Васька, яка мешкала на окраїні старовинного Імстичова в присілку Левош, зібрали у плетені з колотої ліщини кошики грушки і сливи. Перекинули їх через плечі й попрямували на залізничну станцію Луково, бо сюди їм було найближче. У Кушниці виставили свій товар неподалік залізничної станції. Там було багатолюдно.
… Коли почувся рев авіамоторів весь люд почав тікати. Всі знали – йде війна. Побігли й дві сестрички-лемачки. Вони так і загинули на ходу. Радянський «визволитель» скинув на мирних жителів дві бомби.
Згорьований батько, Андрій Микитович, який пройшов Першу Світову війну на Італійському фронті, дізнавшись про трагедію, поспішив у Кушницю. На війні він бачив багато смертей, страшних ран, але тут навіть тіл власних дітей не побачив… Мадярська влада прибрала розчленовані частини тіл, заборонивши транспортувати їх в Імстичово. Всіх загиблих поховали в Кушниці.
Військовий ветеран, розпитав свідків, знайшов те місце, де смерть наздогнала його кровинок. Там ще були дрібні шматочки решток людських тіл, зібрав їх у носовий платок і приніс додому.
− Ось тут наші Оленка та Анничка, − мовив убитим голосом і поклав закривавлений вузлик посеред двору…
Плакали всі: батьки, сестри Марта, Юлія і Марія, брат Семен. Не було тільки старшого Петра. Він ще в 1939 році, боячись призову в мадярську армію, перетнув кордон на Міжгірщині й подався в Радянський Союз. (до цієї історії ми ще повернемось).
Нещастя родини Васьків полягало ще і в тому, що про цю трагедію вони мусили мовчати. Мадяри приструнили батька тим, що він комуніст, а старший син втік у Росію. Довелося мовчати і при радянській владі. Ті, кому слід, знали хто скинув бомбу в Кушниці. Тому попередили комуніста Андрія Васька, щоб не бідкався, бо війна – це втрати, як військових так і цивільних.
Внучка діда Андрія Васька, Любов Луцанич розповідає:
− Мій батько, Семен Андрійович, мав 12 років, коли сталася цю біда. Пам’ятаю, ще в дитинстві дід Андрій, хоч і був комуністом, щороку давав на панахиду 19 серпня, на Преображеніє. Потім це робив мій батько, заповів робити це моєму синові Семенові.
У дідика живими залишилися два сини і три доньки. Мій батько був молодшим, тому наша сім’я жила з ним. Бабуся Олена померла рано, я її ніколи не знала. Коли ж батько одружився то назвав моїх старших сестер Оленкою і Ганною. Дідик був дуже задоволений. Це вже мене, бо я була третьою, назвали як хотіли. А всі подробиці давньої таємниці нашої родини мій батько розповів мені, коли я вже була дорослою. Бо він, на своє нещастя, теж був комуністом.
Але повернімося до історії старшого сина з родини Васьків – Петра Андрійовича, який утік «у Росію». Відразу по перетині кордону він отримав тюремний термін як диверсант і шпигун. Відбував його в Сибіру на лісоповалі. 1943 року за домовленістю між Радянським та Чехословацьким урядами на території СРСР почали створюватися військові частини Чехословаччини із числа громадян цієї країни, що колись незаконно перетнули радянський кордон. Абсолютна більшість їх була в ГУЛАГу.
Дійшла звістка про це і в той табір, де мучився Петро Васько. Та начальник дав відповідь, що чехословацьких громадян у нього нема. Коли ж П. Васько добився до нього на прийом, почув відповідь:
− Каждое срубаное тобой дерево и есть выстрел по врагу!
Так і не добився відправки на фронт. А хотів він туди дуже, бо в свої 25 років мав усього 40 кілограмів, а праця на лісоповалі була непосильною для нього.
Він вижив, повернувся додому, одружився, мав трьох синів і двох дочок, навіть був у партії, але був дуже релігійним. Тож у 1974 році, коли обмінювали партквитки не пройшов співбесіду. Партквиток нового зразка йому не видали. Він не сердився, тільки сказав тим, що залишили його без партквитка:
− Та у вас і сотої долі нема того, що має бути у совісті й поведінці комуніста.
Ось така історія. Невесела. Але вона була і маємо її знати, бо в нас є ще такі, що кажуть: «при радянських було добре». Комусь було й добре, але правди там не було. Тільки той хвалить «руських» кому не потрібна правда.

Михайло ЦІЦАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар