Петро Куруц із Іршави на перший погляд проста звичайна людина, нічим не відрізняється від інших. Однак коли заведеш мову із ним про життя-буття, одразу відчувається, що перед тобою справжній герой, який пройшов афганське пекло. Йому довелося нести службу в обмеженому контингенті радянських військ у Афганістані 25 місяців і 18 днів. Разом із ним були хлопці із нашого району – Іван Бердар із Білок, Михайло Терембець із Приборжавського, Іван Гуські з Мідяниці. А на війні кожен день несе небезпеку, щомиті на тебе чатує смерть, доводиться ризикувати своїм життям.
− Спочатку було важко і буду відвертим – надзвичайно страшно, − розповідає Петро Петрович. − Над тобою повсякчас пролітали кулі, поруч чутно вибухи. Не раз доводилося дивитися смерті в очі. А що вже казати про кроваві, брудні пронизані осколками і кулями бронежилети, поранених і вбитих хлопців, які ще кілька хвилин тому сміялися, разом з тобою йшли в бій. Боляче було чути товаришів по службі: «У нас втрати». Страшно було. Здавалося, цьому не буде кінця-краю. Однак воїни були такими самовідданими, що ці втрати зовсім не зменшували бажання нести армійську службу. У серцях солдатів і офіцерів панувало якесь велике морально-психологічне піднесення. Тоді чимало з нас свято вірили, що виконуємо інтернаціональний обов’язок. Наразі ніхто не міг і припустити, що миротворча місія перетвориться в кровопролитну десятирічну війну, яка забере життя тисячі наших солдатів і офіцерів, а афганську війну визнають як страхітливий військово-політичний прорахунок колишніх господарів Кремля. Проте ніщо не применшує героїзму наших воїнів там, у афганському пеклі.
Афганська війна – це не тільки трагедія, це ще й доблесть і мужність людей, які побували в епіцентрі кровавого конфлікту. Судилося брати участь у ньому і Петру Куруцу, який народився 17 липня 1964 року в селі Нижнє Болотне. Батьки хлопця − Петро Михайлович і Ганна Михайлівна працювали в колгоспі «Дружба». У сім’ї було дев’ятеро дітей. П’ятеро братів і чотири сестри. Петро був другим у сім’ї. Після закінчення місцевої школи вступив до Білківського СПТУ. Оволодів професією тракториста. Це допомогло йому в армії потрапити в окремий батальйон забезпечення − вертольотний полк. Спочатку служив у Джелалабаді, потім – Пешаварі. Із автоматом доводилося і днювати, і ночувати. Бойовики в основному нападали вночі. Постріляють, постріляють і немов привиди зникають у темряві. Вдень було трохи спокійніше. У випадку чого – відстрілювалися у окопах, які були простягнуті вздовж військової частини. А основне завдання воїнів – обслуговувати вертольоти Мі-8 і Мі-24.
Петру Петровичу є що згадати. Пандшер – єдина з 34 провінцій Афганістану, яка продовжувала чи не найдовше протистояти талібам. Вона розташована за 125 кілометрів на північний схід від Кабула та неподалік ключової автомагістралі, що зв’язує північ та південь країни. У провінції проживало близько 173 тисячі людей, зокрема, афганські таджики. Пандшер оточена високими горами, а єдина проїзна дорога через ущелину теж тягнеться вздовж річки. У таких умовах, розповідає Петро Петрович, вести наступальні бойові дії в цьому регіоні вкрай складно. Після захоплення талібами Кабула 15 серпня, ця провінція стала центром дислокації сил опору.
Афганістан запам’ятався Петру Куруцу своїми звичаями і традиціями. Він подовгу розповідає про те, що жінкам не дозволялося пересуватися на вулиці та у громадських місцях без супроводу чоловіка або родича. Заборонялося їм також водити автомобіль, мотоцикл, велосипед. Жінкам і чоловікам не можна було разом їздити у громадському транспорті. Жінки були зобов’язані покривати все тіло, зокрема й обличчя. Не можна було також носити взуття на підборах, а також голосно розмовляти у громадському місці. Запам’яталося Петру Петровичу і те, що дівчатам не дозволялося фотографуватися, зніматися на відео, друкувати світлини в газетах і журналах.
− А взагалі, − продовжує Петро Петрович, − Афганістан – дивовижна країна. Дуже красива. Однак нам, 18-річним хлопцям, вона запам’яталася надзвичайно трудною. Справа в тім, що тренування, які проходили майже щоденно, просто виснажували, забирали чимало сил і енергії, були надзвичайно важкими. Інколи здавалося, що сержанти просто над нами знущаються. Це вже потім ми зрозуміли, що все це знадобиться у щоденній службі і десь подумки дякували їм за це. Адже кожен воїн повинен був бути готовий до нелегких армійських випробувань.
Під час служби Петро Петрович був представлений до нагороди – медалі «За бойові заслуги». Однак так і не дочекався – відслуживши армійську службу – повернувся додому. Обраній професії не зрадив – десятки років працював трактористом у Іршавській пересувній механізованій колоні. Трудився чесно, на совість, служив прикладом у роботі. Добрі спогади залишилися у нього про колишнього керівника підприємства Михайла Івановича Пушкаша.
− Це була надзвичайно добра, порядна і чуйна людина, мудрий і досвідчений керівник, − розповідає Петро Петрович. − Умів знаходити підхід до підлеглих. Робив усе для того, щоб підлеглі мали задоволення від праці. А для цього створював належні умови, дбав про те, щоб люди мали достойну зарплату.
Разом із дружиною виростили і виховали двох дітей. Тепер мають чотирьох онуків.
−Я вдячний долі, що мені в теперішніх умовах не доводиться їхати на заробітки за кордон, − каже П.П.Куруц. − На мою пенсію, слава Богу, можна прожити і вдома. Головне, щоб в Україні був мир і спокій. Я проти політики, яку проводить Путін, лякає людей війною. Я знаю, що таке війна, не раз доводилося дивитися в очі смерті.
У війни – свої закони. Це вже свого часу пережив Петро Петрович. Він молиться Богу за те, щоб у світі був мир і спокій.
Василь ШКІРЯ
