Версія для друку Версія для друку

Герої серед нас

Петро Куруц із Іршави на перший погляд проста звичайна людина, нічим не відрізняється від інших. Однак коли заведеш мову із ним про життя-буття, одразу відчувається, що перед тобою справжній герой, який пройшов афганське пекло. Йому довелося нести службу в обмеженому контингенті радянських військ у Афганістані 25 місяців і 18 днів. Разом із ним були хлопці із нашого району – Іван Бердар із Білок, Михайло Терембець із Приборжавського, Іван Гуські з Мідяниці. А на війні кожен день несе небезпеку, щомиті на тебе чатує смерть, доводиться ризикувати своїм життям.
− Спочатку було важко і буду відвертим – надзвичайно страшно, − розповідає Петро Петрович. − Над тобою повсякчас пролітали кулі, поруч чутно вибухи. Не раз доводилося дивитися смерті в очі. А що вже казати про кроваві, брудні пронизані осколками і кулями бронежилети, поранених і вбитих хлопців, які ще кілька хвилин тому сміялися, разом з тобою йшли в бій. Боляче було чути товаришів по службі: «У нас втрати». Страшно було. Здавалося, цьому не буде кінця-краю. Однак воїни були такими самовідданими, що ці втрати зовсім не зменшували бажання нести армійську службу. У серцях солдатів і офіцерів панувало якесь велике морально-психологічне піднесення. Тоді чимало з нас свято вірили, що виконуємо інтернаціональний обов’язок. Наразі ніхто не міг і припустити, що миротворча місія перетвориться в кровопролитну десятирічну війну, яка забере життя тисячі наших солдатів і офіцерів, а афганську війну визнають як страхітливий військово-політичний прорахунок колишніх господарів Кремля. Проте ніщо не применшує героїзму наших воїнів там, у афганському пеклі.
Афганська війна – це не тільки трагедія, це ще й доблесть і мужність людей, які побували в епіцентрі кровавого конфлікту. Судилося брати участь у ньому і Петру Куруцу, який народився 17 липня 1964 року в селі Нижнє Болотне. Батьки хлопця − Петро Михайлович і Ганна Михайлівна працювали в колгоспі «Дружба». У сім’ї було дев’ятеро дітей. П’ятеро братів і чотири сестри. Петро був другим у сім’ї. Після закінчення місцевої школи вступив до Білківського СПТУ. Оволодів професією тракториста. Це допомогло йому в армії потрапити в окремий батальйон забезпечення − вертольотний полк. Спочатку служив у Джелалабаді, потім – Пешаварі. Із автоматом доводилося і днювати, і ночувати. Бойовики в основному нападали вночі. Постріляють, постріляють і немов привиди зникають у темряві. Вдень було трохи спокійніше. У випадку чого – відстрілювалися у окопах, які були простягнуті вздовж військової частини. А основне завдання воїнів – обслуговувати вертольоти Мі-8 і Мі-24.
Петру Петровичу є що згадати. Пандшер – єдина з 34 провінцій Афганістану, яка продовжувала чи не найдовше протистояти талібам. Вона розташована за 125 кілометрів на північний схід від Кабула та неподалік ключової автомагістралі, що зв’язує північ та південь країни. У провінції проживало близько 173 тисячі людей, зокрема, афганські таджики. Пандшер оточена високими горами, а єдина проїзна дорога через ущелину теж тягнеться вздовж річки. У таких умовах, розповідає Петро Петрович, вести наступальні бойові дії в цьому регіоні вкрай складно. Після захоплення талібами Кабула 15 серпня, ця провінція стала центром дислокації сил опору.
Афганістан запам’ятався Петру Куруцу своїми звичаями і традиціями. Він подовгу розповідає про те, що жінкам не дозволялося пересуватися на вулиці та у громадських місцях без супроводу чоловіка або родича. Заборонялося їм також водити автомобіль, мотоцикл, велосипед. Жінкам і чоловікам не можна було разом їздити у громадському транспорті. Жінки були зобов’язані покривати все тіло, зокрема й обличчя. Не можна було також носити взуття на підборах, а також голосно розмовляти у громадському місці. Запам’яталося Петру Петровичу і те, що дівчатам не дозволялося фотографуватися, зніматися на відео, друкувати світлини в газетах і журналах.
− А взагалі, − продовжує Петро Петрович, − Афганістан – дивовижна країна. Дуже красива. Однак нам, 18-річним хлопцям, вона запам’яталася надзвичайно трудною. Справа в тім, що тренування, які проходили майже щоденно, просто виснажували, забирали чимало сил і енергії, були надзвичайно важкими. Інколи здавалося, що сержанти просто над нами знущаються. Це вже потім ми зрозуміли, що все це знадобиться у щоденній службі і десь подумки дякували їм за це. Адже кожен воїн повинен був бути готовий до нелегких армійських випробувань.
Під час служби Петро Петрович був представлений до нагороди – медалі «За бойові заслуги». Однак так і не дочекався – відслуживши армійську службу – повернувся додому. Обраній професії не зрадив – десятки років працював трактористом у Іршавській пересувній механізованій колоні. Трудився чесно, на совість, служив прикладом у роботі. Добрі спогади залишилися у нього про колишнього керівника підприємства Михайла Івановича Пушкаша.
− Це була надзвичайно добра, порядна і чуйна людина, мудрий і досвідчений керівник, − розповідає Петро Петрович. − Умів знаходити підхід до підлеглих. Робив усе для того, щоб підлеглі мали задоволення від праці. А для цього створював належні умови, дбав про те, щоб люди мали достойну зарплату.
Разом із дружиною виростили і виховали двох дітей. Тепер мають чотирьох онуків.
−Я вдячний долі, що мені в теперішніх умовах не доводиться їхати на заробітки за кордон, − каже П.П.Куруц. − На мою пенсію, слава Богу, можна прожити і вдома. Головне, щоб в Україні був мир і спокій. Я проти політики, яку проводить Путін, лякає людей війною. Я знаю, що таке війна, не раз доводилося дивитися в очі смерті.
У війни – свої закони. Це вже свого часу пережив Петро Петрович. Він молиться Богу за те, щоб у світі був мир і спокій.

Василь ШКІРЯ

Ваш отзыв

Ваш коментар