Версія для друку Версія для друку

Герої живуть серед нас!

У кожному виробничому процесі є різні робітничі професії, які освоюють люди і працюють, виготовляючи ту чи іншу продукцію. Одним – одну і ту саму роботу вдається виконувати краще, іншим гірше. Наприклад, одні спортсмени показують кращі результати, стаючи чемпіонами, інші, з слабшими результатами стають срібними призерами, а далі – бронзовими, а ще гірші взагалі залишаються за межами призерів. Серед водіїв, наприклад, були шофери 1-2-3 розряду і т.д. Згідно чого, кожен отримував і відповідну заробітну плату.
Сьогодні, згадуючи старі добрі часи, коли з кожним роком розвивалося промислове виробництво, високими темпами розвивалися підприємства агропромислового комплексу (АПК), коли люди відчували що держава про них піклується, коли жити з кожним роком ставало все краще і краще, раптом все це в якусь мить обірвалося. Порівнюючи ті часи із теперішніми, нашим життям-буттям, то картина, звичайно, невтішна. Все змінилося у гіршу сторону.
Чому я зробив таку вступну частину до своєї статті? А тому, що сьогодні хочу розповісти про звичайну роботящу жінку, справжню майстриню своєї справи, про доярку – майстра високих надоїв від корови – Марію Андріївну Добоні (у дівоцтві Шанта), яка все своє життя пропрацювала в сільському господарстві. Спочатку в колгоспі ім. Мічуріна с. Арданово, який потім, у березні 1971 року об’єднали у однойменний радгосп ім. Мічуріна, а в 1984 році радгосп роз’єднали і створили два. Марія Андріївна залишилась працювати в новоствореному радгоспі «Перемога» в с. Арданово.
Зустрічаючись із такими людьми, які свого часу були гордістю не лише колгоспу чи села, а й району, області, чесно кажучи, перед ними хочеться зняти капелюха і вклонитися їм до землі. За те, що вони свого часу, зовсім молоді хлопці й дівчата оволодівали сільськогосподарськими професіями і зранку до пізнього вечора працювали на фермі чи в полі, або в інших виробничих підрозділах в будь-яку погоду, в будь-яку пору року. Хоча було і значно більше привабливіших робочих місць з кращими умовами праці і більшими зарплатами. І саме такі молоді дівчата, як Марія Андріївна, були переконані в тому, що людей хтось повинен забезпечувати продуктами харчування, бо голодна людина не буде ні працювати, ні танцювати, ні співати і т.д.
Чомусь доля так розпорядилася, що багато героїв моїх розповідей на шпальтах «Нового життя» проживали разом із мною на одній вулиці в дитинстві. Правда одні були старші за мене, інші – молодші, але в пам’яті про них, все-таки щось залишилось.
Отож, розпочну з того, що народилася Марія Андріївна Добоні (Шанта) в с. Арданово 28 серпня 1946 року в звичайній селянській сім’ї. Марія була другою дитиною в сім’ї, а старшою була, нині покійна сестра Ганна, яка, до речі, теж працювала на фермі дояркою багато років. Я пам’ятаю ще батьків Марії Андріївни, тоді вони вже були у поважному віці. Батько її був вправним теслею, а мама – роботящою домогосподаркою. Щирості і доброти, працелюбності вчили вони і своїх двох доньок, бо мали чимале домашнє господарство, чим і годували себе і сім’ю. Отак рік за роком і зростали двоє дівчат-сестер. Скажу, що не є секретом для моїх земляків, молодша Марія потім вийшла заміж за мого рідного дядька і стала мені «вуйною». Після закінчення Арданівської восьмирічки пішла працювати в рільничу бригаду в ланку, яку тоді очолювала Марта Михайлівна Шанта. А тоді кожен член ланки мав наділи тих чи інших сільгоспкультур, які повинні були обробляти вручну, особливо, це стосувалося просапних культур, бо гербіцидів для боротьби з бур’янами на той час іще не було. До речі, пригадав як і я допомагав їй сапати ділянку з кукурудзою в урочищі «Бандурів». Це, чомусь, запам’яталося хоч було це дуже давно. Потім в колгоспі почала розвиватися і галузь тваринництва. Будувались нові тваринницькі приміщення, закуповувалась високопродуктивна худоба, вирощувались корми для цієї худоби і з’явилася потреба в доярках, телятницях, ветлікарях, зоотехніках, короче кажучи в спеціалістах тваринництва. Потрібні були молоді, енергійні робітники та й зарплата приваблювала, тому що була значно вищою ніж у рільництві. Тому й вирішила спробувати свої сили в новій для себе професії і пішла працювати на ферму дояркою. Умови праці на перших порах були досить важкими. Доїти корів доводилося вручну, гній із хлівів видалявся підводами, корм доводилося іноді підносити і вручну, щоб встигнути нагодувати корів, а їх тоді за дояркою закріпляли 25 і більше голів.
Минали роки, тваринницькі ферми почали механізувати. Доїння вже почали проводити механічним способом, гній видаляли транспортерами, запрацювали кормороздатники, тож відповідно, полегшились і умови праці доярок. Та графік роботи залишився незмінним. Доїння проводили 3-разове, тому доводилося дояркам рано вставати і пізно лягати, а зранку все починати спочатку. А потім, коли вже на світ з’явились і діточки, за ними теж потрібен був постійний догляд. Підростали двоє синів: Василь та Михайло і донька Оксана, яких потім брала собі в помічники, чим і привчала їх до праці на майбутнє. З роками Марія Андріївна набиралася досвіду і професіоналізму, стала оператором машинного доїння. Однією із перших включилася в соцзмагання, яке було поширене в той час, за 3500 кілограмові надої від закріпленої за дояркою корови. Як згадує Марія Андріївна, все досягалося не так просто, як здавалося. Щоб домогтися таких надоїв, потрібен був певний раціон коровам, відповідний догляд, графік годівлі і доїння. Кожної п’ятниці, згадує вона, проводився так званий санітарний день, коли потрібно було побілити ясла, посипати вапняком доріжки на колонах розкласти гілочки свіжої хвої, які вбирали в себе аміак. Підготовка до доїння проводилась в чорних халатах, а сам процес доїння неодмінно проводився вже в білих халатах. Кожна доярка мала свій шкафчик для переодягання. Марія Андріївна все це розповідає мені з таким задоволенням, та так захоплююче, ніби все це відбувалося вчора. В її очах я бачу бажання ніби вона хотіла б знову повернутися в ті нелегкі, але такі незабутні, приємні часи свого життя. Кожного кварталу, згадує Марія Андріївна, підбивалися підсумки роботи і кращих з поміж них нагороджували грошовими преміями або цінними подарунками чи путівками в санаторій або будинки відпочинку.
− Про нас тоді начальство турбувалося не на словах, а на ділі, − веде далі вона мову. Постійно до нас на ферму приїжджали авто лавка з дефіцитними товарами для дому, нам в першу чергу завозили вугілля, дрова, при потребі, виписували різні будматеріали для будівництва власного житла. − У цьому я сама переконалася, − згадує вона. Бо замість старенької хати на її місці виросла сучасна споруда, облаштована за останніми вимогами, правда до цього докладав рук і менший син Михайло, з яким тепер проживає і невісткою Наталкою.
Пропрацювала Марія Андріїна дояркою аж до виходу на заслужений відпочинок, і ні про що не жалкує, не скаржиться, що свого часу не подалася на роботу в місто, як багато з її подруг, а залишилася в селі. Жаліє лише за тим, що рано зосталася вдовою. Молодим пішов з життя чоловік Василь, і самотужки довелося ростити і виводити в люди трьох дітей.
− Та що поробиш, − каже вона, − таке воно наше життя, такі вони різні наші долі людські. За багаторічну самовіддану працю неодноразово нагороджувалася різними нагородами за успіхи у праці. Безпосередньо на робочих місцях ставали прапорці різних кольорів. А передовиків, звичайно, відзначали червоними.
У 1981 році Марія Андріївна була нагороджена Знаком «Ударник десятої п’ятиріки». За часів СРСР існували п’ятирічні планові зобов’язання у всіх галузях народного господарства.
У 1987 році нагороджена Почесною грамотою за високі показники, за збільшення виробництва продуктів тваринництва в зимово-стійловий період 1986-1987 роки. У тому ж році надоїла більше 3500 кілограмів молока від корови і стала членом клубу «Майстри високих надоїв». Добрим словом Марія Андріївна згадує бригадира ферми Михайла Андрійовича Сочку, Івана Івановича Радика – майстра-наладчика, ветлікаря Г.О. Паліс, бригадира рільничої бригади І.М. Лендєла, які забезпечували всім необхідним для досягнення високих показників у виробництві тваринницької продукції.
На даний час ця тендітна жінка вже давно на заслуженому відпочинку. Дивлячись на неї, не скажеш, що їй уже 74 рік, така ж енергійна і непосидлива, як колись, завжди в русі, в роботі, бо в селі – каже вона, − завжди є до чого докласти руки. Це і видно по її натруджених руках, не по-жіночому таких жилуватих, загартованих щоденною працею.
А ще, знаєте, я був здивований, коли Марія Андріївна продекламувала мені такі віршовані рядки:
Слава рукам, що не знають спокою,
І серцю, що в праці утоми не знає.
Слава нашим трудівничим героям,
Хай золотом сяють їх імена.
Ось на такій ліричній ноті, моя героїня завершила свою розповідь про свою молодість, про свою трудову діяльність і на її очах я побачив крапельки сліз, сліз від приємних спогадів, ностальгією про минуле.
На даний час, як я уже згадував, Марія Андріївна на пенсії. Разом із чоловіком народили і виростили двох синів і доньку. Син Василь теж деяких час працював на фермі, потім після розпаду колгоспів подався за кордон, Михайло теж, як і багато наших краян подався на заробітки до Чехії. До речі, обоє там разом з дружинами. Донька Оксана працює техпрацівницею в амбулаторії . А ще Марія Андріївна пишається своїми внуками, яких у неї семеро та десятьма правнуками.
– Уявляєте, Іване Івановичу, яка радість охоплює мою душу, коли всі вони приходять до мене в гості, щоб привітати мене з якимось святом у моєму житті. Я завжди їм рада, бо вони і є продовжувачами нашого роду, роду Шантів та Добонів.
На закінчення нашої розмови я побажав Марії Андріївні міцного здоров’я, довгих років життя, радості від дітей, онуків та правнуків, а від них поваги та любові до неї. На мою думку, про таких людей варто розповідати, бо свого часу вони створювали добробут людей, примножували багатство всієї держави.

Іван ЛЕНДЄЛ,
с. Арданово.

Ваш отзыв

Ваш коментар