Версія для друку Версія для друку

Вівчарство Закарпаття в занепаді і потребує більшої державної підтримки та сучасної технологічної основи

Перед Новим роком у ЗМІ, а, особливо, на телеканалах, оцінювали вартість борщового набору, який щороку зростає високими темпами. І серед основних складових різних борщових наборів – м’ясо: свинини, говядини, овече м’ясо і курятина. Тож купляючи за голопуючими цінами на базарі м’ясні продукти в Ужгороді чуємо у відповідь від сільських продавців: «А ви знаєте, як піднялися ціни на комбікорми за рік? На цілих 30%! Тож і ми мусимо піднімати ціни на м’ясо». До речі, ціна 1-го кг. баранини коштувала у січні 2022 року в середньому 160 грн/кг.
Не дивували б високі ціни українців, якби зарплати і пенсії були високі, а комуналка низька. Тож і не дивно, що мільйони українців подалися на заробітки в країни Західної Європи, де зарплати в кілька разів більші, а продукти харчування за ціною можуть бути дешевші як в Україні. Як повідомили в ТСН (11.01.22) за останні роки з карти України зникло більше 500 сіл. Деіндустріалізація української економіки під керівництвом грантоїдів призвела до того, що при найбагатших у світі чорноземах, асоціація хлібопекарів стурбована можливою недостачею муки для випічки хліба. Незважаючи на рекордний врожай у 2021-ому році, можливо, доведеться купляти муку в Туреччині.
Однак глянемо на наші закарпатські села, які у 80-х роках 20 ст. були вітриною соціалізму. А за часи незалежності села, навіть після т.з. децентралізації, не процвітають. Також пригадаємо, що у той самий час навіть у густозаселених закарпатських селах і селищах безробітніх було мало. Не маючи чорноземів, до прикладу, в гірських районах Закарпаття, активно розвивали тваринництво, а особливо вівчарство з випасами на полонинах. Бо пасовища в структурі сільськогосподарських угідь області займають 28.5 %, а сіножаті – 20.5%. Тож гріх не використовувати такі природні ресурси.
Візьмемо, до прикладу, колгосп «Зоря комунізму» с. Кушниця колишнього Іршавського району. Звернемось до статистичних даних: Перед початком 2-ї Світової війни станом на 1940 р. у Кушниці тяглової сили було 364 пари в т.ч. – 173 коні та 191пара волів та 4.5 тисяч овець, які влітку випасались на полонинах.
У 1970-му р. на Іршавщині найбільше овець вирощували у колгоспі «Зоря комунізму», який спеціалізувався на тваринництві. Там було до 6000 голів овець (третина районного поголів’я) та більше 1500 голів великої рогатої худоби. В господарстві збирали великі врожаї картоплі.
Колгосп «Зоря комунізму», згодом був реорганізований у радгосп «Кук». Тут у 1984-ому році 20 налічувалось до 7 тис. голів карпатських довгошерстних овець та породи цигай-рацька напів-тонкорунна, що належали до вовно-м’ясомолочної групи. Середній настриг вовни становив 3 кг.
У радгоспі також вирощувалось 1150 голів великої рогатої худоби. З кожним роком поголів’я овець та ВРХ зменшувалось. Уже 2009 р. в радгоспі «Кук» не залишилось жодної вівці та жодної корови.
За словами тваринників, нищення поголів’я овець в Україні почалося з непродуманих, а, можливо, своєкорисних дій чиновників Українського уряду. У свій час було закуплено велику партію дешевої вовни з Аргентини, для потреб легкої промисловості. Це призвело до різкого зменшення поголів’я не лише в колгоспах, але й у підсобних господарствах. Адже в той час ціна вовни впала в рази, заготконтори не купляли вовну, тож вівчарська галузь, без належної підтримки з боку держави, ставала нерентабельною.
Із великим запізненням у 2003 р. почала діяти державна підтримка відтворення поголівя овець та кіз, що становила 280 грн. у 2008 р. – 450 грн., у 2020 р. дотація за утримання кіз та овець складала 1000 грн. за одну голову зареєстрованих тварин. Однак ці подачки запізнілі і цього замало, щоб підняти і реанімувати галузь вівчарства на Закарпатті кажуть вівчарі.
На 2022 р. в с. Кушниця на Іршавщині вівці залишились лише у приватних господарів: Івана Биби та Василя Григи, а також в с. Суха та в с. Березники. Причому, кількість поголів’я кіз та овець у кожного з них менше сотні. І тримають їх у пристосованих приміщеннях поблизу власних домівок за межами села. А радгоспні приміщення вівчарників зруйновані. Випасають отари не на полонинських пасовищах, де також зруйновані дерев’яні хатинки, поряд із якими розміщувлися салаші. Тепер випасають овець поблизу села.
– Про що тепер мріють вівчарі-фермери з Тячівщини, – запитав я на Ужгородському базарі у знайомого вівчаря, що реалізовував свою продукцію.
– Майже 10 років тому, весною, київський бізнесмен закупив у мене майже 100 ягнят для продажу в Саудівську Аравію – почув у відповідь. Тож я бажав би без посередників сам продавати їх за кордон.
У нас у Кушниці так само кілька років тому громадяни з Кавказу у вівчарів закупили більше 50-и молодих ягнят по собівартості.
До речі, у Заліщицькому районі Тернопільщини на підприємстві «Ель гаучо» з Австрії завезли ягнят породи Меринос і вирощують молодих ягнят на м’ясо. Це м’ясо дієтичне і за кордоном коштує дорого. Тож підприємство планує розширятись і збільшувати поголів’я овець. Тепер зарплата вівчарів і ватагів зростала, і за словами фермерів з Рахівщини, з сіл Луги і Богдан, за випас великої отари – близько 900 сільських овець, доглядає 6 чоловік на полонині Рада. За літо вони заробляють 3-4 тис. доларів США залежно від вкладу кожного. Тому й не дивно, що лише в цьому, єдиному в області гірському районі, у 2021 р. спромоглися літувати з кількома отарами на полонинах. Там же, по сусідству, на полонинах випасались вівці з Верховинського району Івано-Франківської області.
У 2004 р. мені довелось бути присутнім на нараді в Закарпатській облдержадміністрації по розвитку сільського господарства і тваринництва. І в мене склалося враження, що чиновники погано володіють статистикою про стан справ у галузі, що допомогло б їм приймати своєчасно правильні рішення і звертатись до Кабміну для вирішення кризових питань розвитку галузі. Дивлячись на ціни в магазинах і на базарах складається враження, що і дотепер нічого не помінялося.
Тож як би мені не хотілося, але хвалитиму планове вирішення продовольчої програми у 70-х і 80-х роках в УРСР, де були задіяні усі резерви: наявнісь полонинських та сільських пасовищ, сінокосів, комбікормів і кваліфіковані людські ресурси та матеріальне заохочення за працю. За приклад візьмемо наш згаданий колгосп.
Коротко пригадаємо розвиток вівчарства на прикладі Кушницького колгоспу «Зоря комунізму». Очолював вівцеферму близько 30-и років мій батько Іван Михайлович Гецко (1915-2001 р). Освіта середня. Як відомо, вівці менш примхливі у виборі кормів, тож краще сіно на зимівлю йшло великій рогатій худобі, а невчасно висушене чи з добавкою папороті – для овець. Комбікорми давали лише перед окотом і тільки для вигодовування вівцематок і ягнят підкормлювали ними. Вівцеферми, де зимували вівці розміщувались за межам сіл в Кушниці – в ур. Дике поле і Попівка, в с.Лисичові – в ур. Лисицький та ін. Важко було найняти на нелегку роботу вівчаря. Бо і зарплата не велика, і догляд та охорона від вовків та здичавілих собак майже цілодобова. Як правило, вівчарили люди, що жили на околицях сіл. А бонусом для них служило те, що вони могли виганяти і доглядати на пасовищах і своїх 5-10 овець чи кіз разом з колгоспною отарою. Один вівчар доглядав не більше 200 тварин.
Ще один бонус – восени можна було влаштовувати кошари біля своїх домівок чи на своїх присадибних ділянках. Після кошарування землю не потрібно удобряти і за 2 роки можна висаджувати і отримувати високі врожаї кукурудзи чи картоплі. Продавали вівчарі також вовну і сир від своїх овець та здавали їх на м’ясо. Ось і всі бонуси за важку працю з коротким сном у колибі.
Перед відправкою овець на полонину їх стригли, а після кількох днів потому «купали» в бетонній, або зробленій з металу довгій канаві-кориті в розчині криноліну – схожого на розчин йоду. І слідкували, щоб кожна вівця до шиї занурювалась в розчин. Через 10 днів після купаня, наприкінці свята Юря (6 травня) відбувалися проводи на полонину. Там до середини літа була молода паша.
А в кінці літа паші ставало мало, тож, щоб вівці давали молоко, з якого ватаги робили сир, колгоспи домовлялися з лісокомбінатами і одержували дозволи (зелені листки) для випасу овець в шловгах – молодому лісі з чіткими межами випасу.
В той час у районній газеті «Нове життя» друкувалися щомісячні зведені таблиці по надоях молока в колгоспах району. Вся продовольча програма була на контролі райкому і райвиконкому. Тож і не дивним видається той факт, що на початку 80-х р. 20 ст. влітку троє найвищих районних чиновників вирішили на місці, на полонинських випасах, оглянути стан справ. За попередньою домовленістю вони приїхали в с. Лисичово на всюдиході УАЗ – «Бобику» і в супроводі завідуючого вівцефермами І.М. Гецко пішки пройшли до першого колгоспного салашу і до двох наступних. Там високопосадовці розмовляли з вівчарями вислуховували їх проблеми. На обід, як і годиться приймаючій сторон,і завфермами на галявині біля криниці виставив з торби «палицю» ковбаси, хліб, цибулю та пляшку горілки.
Яким же було його здивування, коли всі троє відмовились від таких харчів і сказали, що в них розгрузочний день і до вечера будуть пити лише воду з криниці, а вечером перекусять разом з вівчарями токаном і бринзою. А ночуватимуть у вівчарській хатині на салаші. Тож вечером, після доїння овець, вівчарі розповіли про свою важку працю, про вовків і медведів і вітряну, часто дощову, погоду на полонині. Пройшовши пішки верхами через Кук, районне начальство наприкінці недільного дня вийшло на дорогу до Сухої, звідки на «Бобику» відбули в Іршаву.
Кожної пізньої осені, згідно плану заготівлі, з колгоспу «Зоря комунізму» на м’ясокомбінати області в Мукачево та Ужгород привозили близько 800 голів вгодованих овець та баранів вагою від 60 до 110 кг. кожний. Причому, щоб виконати і перевиконати план заготівлі м’яса більше 100 голів закуповувалось у приватних сільських господарствах сіл Міжгірського району та у вівчарів. Це було вигідно і колгоспу, і селянам, бо ціни закупівлі були високі. Крім вищеназваних поставок, близько 150 голів овець впродовж року поставляли в районні заклади громадського харчування, лікарні та колгоспникам. Весною, наприкінці квітня, після окотів більше 100 слабших ягнят продавали колгоспникам задешево для подальшого догляду. Овечий сир через колгоспний склад продавали колгоспникам за доступною ціною, а вовна йшла на державні підприємства легкої промисловості. Звичайно, були і падежі овець через хвороби, або нападу вовків, медведя чи здичавілих безхоспних собак.
Вівчарська праця – важка, а зарплати –не високі. Тож майже кожного року через плинність кадрів траплялися випадки, коли вівчарі виїзджали на сезонні заробітки за межі області, а заміни швидко не знаходилось. Тому вони заганяли стадо у наш двір, або на колгоспну ферму. Інколи нам з братами доводилось тиждень і більше бути тимчасовими вівчарями поки не знайдуть нового, постійного. До речі, один вівчар з Лисичова поїхавши на заробітки у Ставропільський край Російської Федерації багато років доглядав там великі стада овець. І за високі трудові показники був нагороджений і одержав високу відзнаку орден з рук тодішнього першого секретаря обкому КПРС Михайла Горбачова.
Після виходу на пенсію завідуючого вівцефермами І.М. Гецка, у 1983 р. вівчарство в радгоспі «Кук» почало занепадати і швидко скорочувалася чисельність поголів’я овець. Тож і не дивно, що соціалістичний лозунг: «Кадри вирішують – все» буде слушний завжди. Тому що трудовий день завідуючого вівцефермами Івана Михайловича тривав щодня 10 і більше годин. Він постійно щотижня бував зимою на вівцефермах у віддалених селах колгоспу, а влітку – більше трьох разів за такий самий період часу, сідав на коня і їхав на полонинські пасовища. Жив і вирішував проблеми вівчарів. Хіба що неділя була вихідним днем, а щорічні відпустки не більше 10 днів, які він проводив з великою сім’єю на заготівлі сіна для власних овець та корів. Численні грамоти і медаль «За доблесний труд», Учасник виставки на ВДНГ СРСР в Москві. Був постійним членом правління колгоспу, обирався депутатом сільської ради. Делегат першого з’їзду народних комітетів у м. Мукачево. Завдяки таким спеціалістам як Іван Михайлович Гецко, який 30 років очолював колгоспне вівчарство, воно було рентабельним.
Тож порівнювати теперішній стан справ у правонаступника колгоспу – банкрота державного господарства «Кук» у розвитку тваринництва недоречно. Повний нуль! Причому, кількість приватного поголів’я кіз та овець у селі в 20 разів менша ніж була в колгоспі та приватних господарствах разом узятих –трохи більше сотні.
Щодо кількості сільських корів, то маємо зменшення більше як у десятеро. Сільські пасовища та сінокоси заростають чагарниками. Радгоспні ферми зруйновані. Ось вам і державне господарювання. «І сам не гам, і другому не дам. Порядок як на писцьому салаші. Повний занепад» – кажуть кушницькі старожили-колгоспники. Навіть ще не стара будівля правління радгоспу через протікання даху руйнується швидкими темпами.
А як звітує перший заступник міністра аграрної політики Тарас Висоцький (Перший діловий. Агропідсумки. 07.01.22. 21.15.): у 2021 р. Україна одержала рекордний урожай 80 млн.т. зернових в.т.ч. 20 млн.т. соняшнику; 32 млн. т. пшениці з яких експортувала за кордон 11 млн. т. продовольчої пшениці. Для внутрішнього споживання залишилось 4 млн. т. пшениці.
У тваринників виникає питання, чому експортують пшеницю, а не муку і мучні вироби. За словами Голови ради НБУ в Україні у 2021р. ціна на продовольчі товари за рік піднялась на 40 % , а доходи населення на 3%. (МАХІ- ТВ 13.01.22р. 20.20 год.
Чому закордонні фермери можуть вигодовувати овець та іншу худобу з переробленої на комбікорми української пшениці, а українським фермерам комбікорми не по кишені. Ніби і землю ще не продали зарубіжним агрохолдингам. Однак маємо погані результати. Більше 500 сіл зникли з карти України. Мільйони українців подалися на заробітки в країни Західної Європи. До прикладу, кількість учнів у Кушницькій середній школі у1990 р. складала 950, а тепер, у 2022 р. – лише 550 учнів.
Батьки з дітьми переїзджають на постійне місце проживання за кордон. Невже влада хоч раз, за 30 років незалежності, не подумає про покращення добробуту своїх громадян ? Досить годувати народ політичною тріскотнею і обкрадати власний народ. Україна соціальна держава, а не колонія і сировинний придаток західних держав. Необхідна державна програма та підтримка розвитку вівчарства на сучасній технологічній основі. Бо за роки незалежності поголів’я овець в Україні скоротилося більш як у 10 разів. Невже на Закарпатті вівчарська справа наших дідів та прадідів зникне?

Василь Гецко,
архітектор

Ваш отзыв

Ваш коментар