- Нове життя - https://nz-ir.com -

завжди уміла знаходити теми, писати правдиво, дотепно із розумінням справи

У фойє редакції газети «Нове життя» діє міні-музей, де зібрано технічні засоби, з якими довелося працювати творчим і технічним працівникам із часу створення районного видання. І найбільше, напевне, привертає увагу те, що поруч з ноутбуком стоїть друкарська машинка, на якій впродовж кількох десятиліть журналісти готували матеріали, які після скрупульозної вичитки передавалися в друкарню і вже наступного дня з’являлися на сторінках часопису.
У ті часи до видання газети було залучено у три рази більше працівників ніж тепер. Разом із часом канули в минуле такі посади, як друкарка, оператор комп’ютерного набору, коректор, завідувачі відділами промисловості і сільського господарства, листів і масової роботи… Левову частку цієї роботи взяли на себе теперішні працівники. Науково-технічний прогрес зробив справжню революцію у засобах масової інформації…
На друкарській машинці доводилося готувати свого часу матеріали і колишньому заступнику редактора газети Тетяні Палінчак. Це була журналістка, яка дорожила своєю професією, із відповідальністю ставилася до редакційних завдань. Перед нею на робочому столі завжди була папка, де збирала матеріали наших постійних читачів – дописувачів. Повсякчас заходили до її кабінету зі свіжими рукописами прихильники районного видання, які хотіли сповістити читачів цікавими новинами. Із Осою часто навідувалися в редакцію Ганна Андрішко, Петро Потушняк, Михайло Бойко, із Білок – Ганна Ганушинець, Віта Горзов, Петро Пітра, із Броду − Михайло Ломага, із Заріччя – Іван Сухан, Андрій Кобаль, із Іршави – Андрій Савко, Юрій Бабич, Андрій Данканич, Василь Філеш, Анатолій Вайда, Наталія Трикур, із Ільниці – Василь Павлище… Не було такого випадку, щоб повз її увагу пройшов цікавий факт.

Раніше без матеріалів читацького загалу не обходився жоден номер. Газета не тільки висвітлювала роботу державних органів і установ, як тепер намагається хтось звинуватити місцеві засоби масової інформації, а й широко подавала матеріали про життя району. Майже в кожному населеному пункті була своя мережа кореспондентів. І Тетяна Палінчак постійно підтримувала із ними тісний зв’язок. Вона навіть мала своє коло постійних дописувачів. Як досвідчений і талановитий журналіст, спрямовувала їх на те, щоб у своїх матеріалах вони глибше вникали в реалії життя, постійно тримали руку на пульсі часу.
Водночас вона не тільки готувала матеріали до друку, а й часто сама підказувала теми дописувачам. Тетяна Петрівна завжди вміла знаходити цікаві теми. Її нехай і невеличкий матеріал, але повсякчас був на злобу дня. До речі, «на злобу дня» це була її улюблена фраза. Аж не віриться: Тетяна Петрівна ще десять років тому на сторінках районної газети вела боротьбу із масовим використанням поліетиленових кульків. Ось що вона писала в замітці «Основна загроза довкіллю?» − «Кульки становлять загрозу довкіллю. Саме через них стається підтоплення територій, бо забивають стоки, саме через кульок буцімто загинув дельфін, який його необачно проковтнув.» Вона вірила, що рано чи пізно людство схаменеться і накладе «табу» на використання поліетиленових кульків, які нелегко утилізувати. Але тоді була у більшості із нас, на думку авторки статті, «совкова» звичка кілька разів використовувати один і той же кульок, сполоснувши його водою, надзвичайно живуча. І як резюме, яке зробила тоді в матеріалі Тетяна Петрівна: якщо оголошувати війну кулькам, то треба вже й сказати «ні» пластиковим пляшкам. А ще краще, користуючись благами цивілізації, пам’ятати, що увесь непотріб має йти в сміттєві пакети, а не скидати, куди попало, і де попало.
Зрештою, так і сталося. Тепер мова ведеться про те, щоб ми призвичаювались до паперових пакетів. І це вже проблема не лише нашого регіону чи України, а всього світу. Засоби масової інформації повідомляють, що в океані назбиралися цілі острови сміття, яке рано чи пізно доведеться утилізувати, бо це загрожує довкіллю.
Так уже в редакції газети повелося, що майже всіх студентів-практикантів із вишів редактор часопису направляв на стажування саме до Тетяни Петрівни. Вона була мудрою порадницею, вміла підказати потрібну і актуальну тему, спрямовувати юне обдарування на те, щоб у своїх матеріалах початкуючі журналісти глибше вникали в реалії життя. На її погляд, цікавинку можна знайти будь-де. Тільки слід із розумінням поставитися до підготовки публікації. Інколи мала інформація важить більше «роздутого» матеріалу.
Т.Палінчак свого часу закінчила Львівський державний університет імені Івана Франка. Коли прийшла працювати в районку, там уже був сформований колектив маститих журналістів. Було чого повчитися у відповідального секретаря газети Івана Гудзоватого, заступника редактора газети Василя Звонаря, редактора районного радіо Михайла Ціцака, завідуючої листів і масової роботи редакції Наталії Бабинець, завідуючого відділом сільського господарства Василя Мельника, кореспондента Олександра Усенка. Однак, незважаючи на молодість, вона легко вписалася у творче коло, хоча їй доручили вести чи не одну із найважчих ділянок роботи – відділ промисловості. На той час у районі нараховувалось десятки підприємств. Але вона намагалася щоразу побувати на кожному, зустрічалася не тільки з керівниками заводу чи фабрики, а й простими людьми. Писала про токарів, фрезерувальників, інженерно-технічних працівників. На відміну від теперішніх часів, тоді газета воістину була четвертою владою. Після критичного матеріалу керівника підприємства чи виробничого підрозділу могли не просто дати догану, а й зняти з роботи. Тоді за «фейки» не знали, а що написано пером, не вирубаєш і топором. На критичні сигнали на сторінках районки із місць і районне керівництво неодмінно реагувало по суті.
Працівники засобів масової інформації були упізнаваними в районі. На них радо чекали прості робітники і одверталися ті, хто не дружив із законом. Тетяна Петрівна завжди уміла знайти словечко з перцем, яке робило матеріал цікавим і доступним для читача. У неї переважали критичні матеріали, за що її, звісно, не любило начальство (критику чинуші ніколи не любили). Крім тематики промислових підприємств, Тетяна Петрівна писала також про будівельні організації, які зводили тоді в районі багатоповерхівки, торгові, медичні, освітні і культурні заклади. Порівняно із сьогоденням, життя в районі вирувало, як то звично говорити – «било ключем».
Всюди проникаюча журналістка знаходила час оперативно висвітлювати події, які відбувалися на Іршавщині. Майже щодня – свіжа інформація, яка була гідною того, щоб оперативно з’явитися на сторінках «Нового життя». Тетяна Петрівна завжди дотримувалася принципу, що газета має правдиво віддзеркалювати реальне життя в районі. Писати про те, як живуть люди, що роблять, про що думають. Тому її матеріали завжди привертали увагу читача.
− Тетяна Петрівна постійно вміла знаходити цікавинку, писала правдиво, дотепно, із глибоким розумінням справи, − розповідає про неї колишній редактор газети Михайло Ціцак. − Не пам’ятаю такого випадку, щоб хтось до неї ставив претензії за упереджене ставлення до порушеної проблеми. Водночас, у поданій на суд читача публікації завжди намагалася оприлюднити шляхи вирішення даного питання.
Тодішній керівник редакції Іван Печора нерідко ставив її в приклад, а на редакційних планірках вона часто одержувала перехідний приз за «гвоздьовий «матеріал номера (свого часу було й таке внутрішньо редакційне відзначення). Вона ніколи не йшла на підприємство чи будівельний майданчик просто так. Ретельно готувалася до кожної зустрічі із тими, про кого надумала писати, щоб не виглядати некомпетентною перед тими, з ким спілкувалася. Тому й публікації виходили змістовні, насичені цікавими подіями, цифрами і фактами. До речі, її матеріали охоче передруковували обласні та всеукраїнські видання.
Звісно, газета − це плід спільних зусиль усіх членів редакційного колективу. Тоді, як і тепер, важливу роль на сторінках часопису відігравала фотографія. Тому Тетяна Петрівна часто їздила «збирати» матеріали із редакційним фотографом Петром Костянинцем. Якщо порівняти старі світлини, які можна побачити на пожовклих сторінках газети з теперішніми, то вони різняться багато чим. Петро Михайлович працював творчо, із вогником у серці. Він не тільки умів підібрати цікавий момент, а й вловити настрій того, хто на фотографії.
Тепер Т.Палінчак уже на заслуженому відпочинку. Однак про газету, якій віддала понад 30 років, не забуває, душею вболіває за неї. Часто ділиться роздумами про той чи інший матеріал, надрукований у часописі. А ще розповідає про свою сім’ю. Разом з чоловіком, Василем Миколайовичем, вони виховали і виростили прекрасних донечок – Ларису, яка проживає в Іршаві і Василину, яка поєднала свою долю із коханим у місті над Ужем. Вони подарували батькам чудових внуків. Це, каже Тетяна Петрівна, найбільше щастя для неї тепер, і тому часто навідується до обласного центру. Як і кожного жителя міста, її турбують захмарні тарифи на газ, електроенергію і воду. Тому із початку весни до пізньої осені змушена поратися на городі, як колишня уродженка столиці овочевого краю – Заріччя, вирощує на своїй присадибній ділянці картоплю, помідори, огірки, кормові буряки, перець, капусту… За «овочевим кошиком» майже не йде на базар, бо має все своє. А ввечері любить прочитати книжку, подивитися телевізор, «побавитися» в комп’ютері і, звісно, подзвонити внукам.
Із ювілеєм тебе, Тетяно Петрівно!

Василь ШКІРЯ
і діючий колектив редакції.