Версія для друку Версія для друку

Негадане заполонило на все життя

Й гадки не маєш, куди доля тебе може закинути. Буває, з дитинства мрієш про одне, а згодом отримуєш зовсім інше. Щось подібне вийшло і в іршавської листоноші Ольги Кополовець. Спочатку приглядалася до агрономії, та після закінчення дев’ятирічки в Білках віддала перевагу фахові регулювальника радіоапаратури і поїхала його здобувати в Міжгірське профтехучилище. Окрім навчання, активно займалася художньою самодіяльністю. Відтак встигла попрацювати на заводі «Електрон» у Сваляві. І знову опинилася у рідних Білках, де якийсь час довелося посидіти без роботи. Тут, як то кажуть, випадок долі змінив усе життя. Якось завітав у гості брат і розповів, що в Іршаві потрібна листоноша. Тоді він і привів Ольгу Петрівну в міське поштове відділення. Жінка вже з перших днів зрозуміла, що це – її стихія. Потяг до спілкування з різними людьми взяв гору. Навіть не відлякувало те, що потрібно було доїжджати. А сталося це майже три з половиною десятки років тому.
– Коли прийшла працювати, то довелося на руках носити чималі стоси газет і журналів. Вони виходили шаленими тиражами і мали величезну кількість передплатників. То були зовсім інші часи. Багато хто дізнавався про новини із друкованих ЗМІ. Ніхто тоді й не чув про Інтернет. Звісно, тодішні ціни на папір, за друк, доставку не порівняти з нинішніми, — пригадує листоноша.
Ми звикли Іршаву називати маленьким містом. Та спробувати б просто пройтися пішки бодай четвертою частиною її рівнинних і гірських вулиць. Приблизно такий маршрут припадає на одну листоношу. Очевидно, після цього думка про масштаби міста змінилася б і довелося б казати: «Яка ж ця Іршава довга». А якщо ж ще завітати чи не в кожне дворогосподарство із пресою, кореспонденцією, пенсією?! А коли Ольга Петрівна прийшла працювати, то велосипедів поштовикам не давали. Лише уявити, скільки за майже три з половиною десятки років їй довелося намотати кілометрів, витоптати стежинок на снігу, обійти калюж, стерпіти вітрів, дощів, морозів. Погоду ж бо ніхто не в змозі замовити, а роботу теж не відміняли. Та про ці всі труднощі забуваєш, коли з приязню спілкуєшся з клієнтами, відчуваєш їхню підтримку та тепло. За цих кілька десятків років долі іршавчан та листоноші певною мірою переплелися. Жінка вже давно тримає в голові свій маршрут. І якби їй у сні озвучив чиєсь прізвище, то точно назвала б його адресу проживання. Найбільше тішить те, як люди оцінюють її роботу. Жінці неодноразово з їх вуст доводилося чути: «Олько, такої листоноші ми ніколи більше не будемо мати». Подібні слова неабияк гріють душу, хоч й усвідомлюєш, що незамінних нема. За час роботи отримувала не лише такі подяки. Бувало, іршавчани писали на її адресу листи вдячності у міське поштове відділення. Оцінило її працю й вище керівництво. Кілька років тому у столиці отримала нагрудний знак – почесну відзнаку державного підприємства поштового зв’язку «Укрпошта».
Розрада не входить в обов’язки листоноші. Та вона є мірилом людяності. Часто клієнтам просто бракує «живого» спілкування. Хтось скаржиться на здоров’я, дехто розповідає про своє життя, радощі за дітей та онуків. Комусь цікаво поділитися життєвою історією, черговим рецептом пирога чи поспілкуватися про політику на своєму рівні. Після такої бесіди відчувається якась легкість на душі. І в цьому жінці важко відмовити людям.
На хвильку задумуєшся, скільки разів Ольга Петрівна ступила на поріг домівок іршавчан. А нині на її життєвому порозі «шістдесятка». Вже завтра зустріне цей чудовий ювілей. Як і зазвичай, закине поштарську сумку на плече й попрямує до своїх клієнтів. Хай у житті ювілярки будуть лише приємні звістки.

Василь БУЖОРА.

Ваш отзыв

Ваш коментар