- Нове життя - https://nz-ir.com -

Різдвяні пригоди

Історія, про яку хочу розповісти, сталася у другій половині 70-х років минулого століття. Дикий атеїзм, головним двигуном якого виступала компартія, вівся нахабно, навіть не відчуваючи, що кінець його вже близький. Передсмертна агонія завжди додає сил, але вони – останні.
Колядувати на Різдво заборонялося категорично. Немов новий Нерон виповз із пекла і всіх християн поставив перед законом. У школах для дітей організовували спеціальні й обов’язкові вечори, вулиці сіл патрулювали міліціонери й дружинники. «Спіть спокійно, жителі Багдада!»
Але колядувати хотілося, бо це прадавня традиція з тисячолітньою історією. Тож колядували попри всякі заборони і ідеологічні забобони. Якщо не в центрі села, то на його окраїнах, куди так звані активісти не потикалися, бо боялися дістати на горіхи.
А в райцентрі формували найбільші бригади по контролю за колядниками. В одну з таких попали й ми з Василем Мельником – завідуючим відділом газети «Нове життя». Я тоді займав посаду кореспондента-організатора районного радіо. У нашій команді були також начальник Іршавського АТП 12143 Дмитро Капітан, його заступник Семен Скраль та два молоді міліціонери. В зону нашої відповідальності входила територія колгоспу «Дружба», що розміщався на теренах Дубрівської, Вільхівської та Греблянської сільрад.
При зустрічі ми одразу домовились: ніякого насилля щодо колядників застосовувати не будемо, стежитимемо тільки за дотриманням громадського порядку, бо жодного села немає без болота. Неначе у воду дивилися. Але про це − згодом.
Того вечора найперше ми завітали у Дубрвську сільраду, котра розміщалася у Малій Розтоці. Там на нас уже чекали сільський голова Іван Пацкан та рідний брат Василя Мельника, уповноважений від області. На той час він працював начальником обласного управління Держстраху.
Іван Пацкан приймав нас на порозі:
− Хлопці, ніяких світських вітань, заходьте до хати як повелося на Святий вечір.
Ми затягнули «Рождество Твоє Христе Боже наш..» Потім привіталися за християнським звичаєм: «Христос раждається».
− Славімо Його!, − почулося у відповідь.
− О, тепер я пізнаю свого старшого брата Василя, − радісно підхопився ужгородець Іван Мельник, − я пам’ятаю, як ти вчив мене колядувати й першим затягнув: − «Нова радість стала…». Коли ми відколядували, підвівся Василь Мельник:
− Ну що ми сидимо в цій державній хижі. Моя – поруч. Пішли до мене.
Коли ми відколядували у Василя Мельника, його брат Іван сказав:
− Ви їдьте якось без мене. Я дуже хочу заколядувати сестрі Ганні Калинич, походити рідним селом, послухати колядки, бо в тому Ужгороді їх уже не почуєш. А довідку вам я напишу. Ви там будете такі, як вимагає обком партії.
Через Велику Розтоку ми поїхали в Нижнє Болотне й попрямували до Вільхівки. Побачивши міліціонерів, до нас підбігли незнайомі люди:
− Допоможіть! П’яний хуліган погрожує нам ножем!
− Де він? – запитали.
− От бачите – тікає, бо помітив вас.
Ми всі попрямували в той бік. Попереду, бігцем, міліціонери. Враз хуліган звернув убік, відкрив хвіртку й заскочив до хати. Міліціонери – за ним.
Ми чекали надворі, а з хати ніхто не виходив. Тоді в двері рвучко кинувся Дмитро Капітан. Через якусь мить він появився, тримаючи під пахвою п’яного хулігана. Той тільки розмахував у повітрі руками й ногами, а правиця Капітана міцно стискала його за талію.
Виявляється, коли міліціонери зайшли до хати, той чоловік, якого вони переслідували, так різко крутнувся між ними, що вони обоє попадали…
Дмитро Капітан засунув хулігана на заднє сидіння і звернувся до принишклих міліціонерів:
− Сідайте з боків і замкніть дверцята,бо ще випаде. Включив мотор і направився у райвідділ міліції. Разом із ним поїхав і Семен Скраль.
Дмитро Капітан повернувся до Вільхівки сам.
− Міліціонерів я залишив у райвідділі, а Семен чекає нас у Греблі, в тестя Василя Рацина. Знаєте що, поїхали туди. Із хуліганом – розібралися, а колядувати не будемо заважати нікому. Самі будемо контролювати.
Так ми і зробили. Василя Васильовича Рацина ми добре знали. Він працював старшим інспектором відділу соціального забезпечення райвиконкому, який розміщався в одному приміщенні з редакцією райгазети. Василь Рацин – доброволець, фронтовик. Відразу треба уточнити, що він дотепер, слава Богу, живий і здоровий, понині очолює Іршавське регіональне товариство ветеранів другої Світової війни.
Господарі зустріли нас радо, гостинно, а стіл був святково накритий. Колядка линула за колядкою. Оскільки наша група була з різних сіл Іршавщини, репертуар колядок був обширний. Так само й вінчованок – побажань.
− Хлопці, я дуже вам радий і вдячний, − говорив Василь Рацин. − Колядуючи у моїй хаті, ви змили із себе той гріх, на який вас посилали. Бо не може нормальна людина брати на себе такий тяжкий гріх − розганяти колядників. Не може йти проти Бога. Коли я був на фронті, завжди молився і, напевне, саме завдяки цьому повернувся додому. А скільки довкола довелося бачити смертей! Мене просили мої фронтові побратими, солдати-східняки, навчити їх молитися, бо в питаннях віри були зовсім необізнані. Знаєте, у важку хвилину на думку навіть невіруючої людини приходить Бог і саме в нього в останню хвилину просили помочі вмираючі.
Ми слухали розважливі слова господаря й кожен у думках підтримував його, бо був повністю з ним солідарний.
Повертаючись додому, ми говорили між собою, що, можливо, й справді треба було піти цього Святого вечора цим маршрутом. Бо і поспілкуватися, і поколядувати ще добру справу зробили – втихомирили хулігана.
Тепер, згадуючи ті несправедливі часи, добре розумієш, чому 1991 року так швидко й легко розвалився Радянський Союз. Розвалила його, насамперед, партія, яка не хотіла чути голос народу, на практиці велася політика подвійних стандартів. Мертва ідеологія не підносила, а вбивала людину, робила його маленьким гвинтиком. Тому й кануло все це в ріку забуття, забуття, як поганий сон.

Михайло ЦІЦАК.