Версія для друку Версія для друку

Про життя. І не тільки… ведемо мову із нашою постійною дописувачкою Ганною Іванівною Ляшко з Осою

Її матеріали часто з’являються на сторінках районного часопису. А тепер ми вирішили зробити їй новорічно-різдв’яний подарунок і взяли у неї інтерв’ю. Говорити є про що, бо прожила славне життя. Її прекрасні жіночі руки вдень виготовляли продукцію на заводі, а ввечері вона бралася за перо і писала, писала, писала.. Її матеріали дотепер з’являються на сторінках газети «Нове життя». Ми вирішили поговорити з нею про її життя-буття.
− Ганно Іванівно! Як швидко плине час! Аж не віриться, що ми вже в ХХІ столітті! Час минулий і теперішній – велика різниця. Ми живемо при суцільній комп’ютеризації. А яким було Ваше дитинство? Що Вам найбільше запам’яталося?
− Коли була ще малою, кожна пора року здавалася досить довготривалою, але попри все − несказанною. Тільки-но на прибережках зійде сніг, а ми, дітлахи, поззуваємо чобітки і скачемо по калюжах босоніж. А навкруги усе починає розпускатися, квітнули. А тут як закує зозуля, вторимо їй теж: ку-ку, ку-ку, ку-ку.
Влітку − купаємося в потічку Широкому, насолоджуємося теплом і стиглими черешнями.
А вже на порозі − золота осінь. Вдосталь смакуємо медовими грушами та червонобокими яблуками. А ще свіжою печеною картоплею з огірочками та кукурудзяною паляницею.
А потім – знову зима. Ну, майже як тепер! Виблискують на сонці срібні сніжинки, весело спускаються з гірки дітлахи на дерев’яних санчатах. А з ними і я, зазираючи вперед та бух чолом у сливу… Набіглу гулю швидко вгамовую грудкою снігу і знову вперед! Зима для нас, дітвори,довга – предовга, весела і безтурботна…
Рік за роком і вже старші ми. Й хоча в достатку ніколи не жилося, бо мати спочатку в колгоспі за трудодні робила, потім платили три карбованці в місяць. Як і тепер, наші батьки і діди жили надіями на кращі часи, десятки років чекали на світле комуністичне майбутнє.
У ті часи землю, яка нас годувала кукурудзяним хлібом, картоплею і квасолею, обробляли вручну, без технічних засобів. У хаті був маленький шпорик (грубка), на якому мама готувала токан з лекваром, олією чи молоком. А грілися викорчуваними пеньками, які батько привозив на санях з лісу, а також сухими гілками дерев. Бо якщо лісник спіймає «на гарячому», за зрубане дерево потрібно було платити неймовірний штраф, у ті часи, коли люди грошей не мали.
− А що вам найбільше запам’яталося?
− Якщо відверто – новорічно-різдв’яні свята.
− Звісно, ваше життя теж пов’язане із долею села…
− Авжеж. Вдень по обшарю робили, а ввечері жінки сходилися прясти, а дівчата − вишивати. Часто збиралися на вечорниці, де хлопці і дівчата співали, танцювали, веселилися. І все робилося при гасовій лампі, бо електрики (освітлення) тоді ще не було.
Тепер, звісно, все інакше. Коли я пішла після закінчення школи працювати на завод, то наша вулиця з Лазів зранку до вечора повнилася людьми. Усі кудись поспішали. Діти – до школи, їх батьки – на підприємства Ільниці та Іршави, а бабусі та дідусі йшли у магазин за покупками, або з ранку до вечора поралися на городі. У радянські часи, щоб тепер про них не говорили, а працювати було де. У дві, або навіть у три зміни робили Ільницький дослідний завод МЗУ, Закарпатський завод ВДМО, Іршавська меблева фабрика, абразивний завод, бавовняно-ткацька фабрика, філіал Ризького електромеханічного заводу, промкомбінат облспоживспілки, шахта «Ільницька»… Уявляєте, скільки там трудилося людей! А тепер якщо хтось і працює із мого рідного Осою, який так гарно оспівав наш земляк народний артист України Іван Попович, то це крапля в морі. За тридцять років нашої незалежності все зруйновано, розграбовано, зачинено. Заводчан на пальцях порахуєш, а на шахті взагалі поклали хрест – вугілля видобувають хіба що відкритим способом. А колись гірники були гордістю села!
– А що можна сказати про молодь, якій ніде подітися в рідній країні.
– Вона подається за кордон. Кому видадуть візу, там працює на важких роботах по 12-16 годин, аж до упаду. Як казала мені одна жіночка, вчителька: «І тут нема за що жити, а туди би не йшла, бо не витримаю.»
Нещодавно по радіо чула, що понад 300 тисяч українців мають документи на постійне проживання в Польщу. Всі виїжджають за кордон, де можна знайти роботу. Але які права має людина там?
Коли я ще на заводі працювала і була членом профкому, згадую, як профспілка захищала кожного робітника. Вчасно зарплата, відпустка, нараховували лікарняні. А зараз… Державних підприємств нема, все приватне, особисте. Хочеш − працюй, а ні – інший займе твоє місце.
А тепер про проблеми в нашому селі. Сільраду скасували, як таку, що не потрібна. І якщо держава раніше виділяла кошти, то зараз місцеве самоврядування − без грошей.
Ключовою проблемою залишаються дороги. Як до села: яма на ямі. Так само і в присілок Лази. Обіцяних 6 мільйонів гривень нема, тож сільчани згуртувалися разом, зібрали кошти і якось залатали дорогу в присілок. Підтримала нас і міськрада. Також знайшлися і благодійники: підприємець В.В.Ромочівський, Я.В.Сухан, В.В.Байрацький та ряд інших.
Разом із громадою вирішував цю проблему і староста села І.В.Попович. Ініціював роботу дальнобійник І.І.Васильцюн. Старанно працювали брати Михайло та Іван Лутаки, Михайло Матіко, Михайло Черничко, Ганна Керечанин, Еріка Васильцюн та ін. Так само активно долучається до роботи колишній воїн АТО Віталій Чорній. Слава Богу їм за все, що вдалося зробити.
Також надіємося, що з весни 2022-го року держава виділить кошти на капітальний ремонт дороги в присілок Лази та до села Осій.
Проблемою є і те, що село немає окремого приміщення для амбулаторії. Воно знаходиться разом із дитсадком, а це недопустимо. Тому подано заявку на виготовлення проєктно-технічної документації на будівництво нової лікарської амбулаторії.
Турбує й те, що в школі імені Ф.Потушняка І-ІІІ ступенів відсутні турніки, волейбольна площадка, відповідний спортивний інвентар. Є сподівання, що знайдуться спонсори і зроблять це для школярів, адже діти – це наше майбутнє.
Щоразу ведеться мова і про вивезення сміття. Наприклад, коли впорядковують кладовище, то стільки назбирається того непотребу, що по кілька разів доводиться його вивозити, а це, скажу вам, обходиться недешево. А до осійчан прохання – не кидайте сміття куди попало, бо це обличчя села.
Дещо хочеться сказати і про початкові школи. Як було добре, коли в попередні роки в школі давали дітям гарячі обіди. І всі смачно їли, навіть і добавку просили. Останнім часом якщо і дають батьки дітям «тормозки» з дому, то так вони додому й принесуть їх. Бо що малеча розуміє, якщо її не посилувати їсти, до того ж, домашня порція через певний час холодною стає. Добре було б, якби за таку потрібну справу взялися спонсори, бо хто ж іще?
Дуже радувались лозяни, коли там провели вуличне освітлення. Та часто воно виходить з ладу, а електрики кажуть, що то не їхня справа ремонтувати.
Нелегко живеться сільчанам, в кого немає за що буханку хліба купити. А в кого п’ятеро-шестеро дітей? Всіх треба нагодувати, одягнути, в школу відправити. Не всі можуть поїхати на заробітки за кордон. Кожен виживає як може.

Розмову записав
Василь ШКІРЯ

Ваш отзыв

Ваш коментар