Не знаю, відколи і до коли наші предки носили клебани, але бувало так, що перед паном превелебним, так із великої пошани при зустрічі на дорозі звертаюся до священника, газда або лише припіднімав, або й знімав та опускав майже до колін праву руку із шапкою та й вітався. Так само чинив із учителем, шандаром, новтаришом (із примусу) із родичами, кумовами і, – всіма тими, кого честував, або кого мусів величати.
Ми не випадково згадали про давній закарпатський звичай, у якому укорінено нашу природжену порядність, але й живильними соками народного відродження проростаємо ( у що неспасенно віримо) у майбутнє, чим сподіваємося зберегти свою самобутність і ідентичність. Надіємося, що можливо саме це і було одним із тих чинників, які, безпосередньо, в цілому спонукали наших давніх і нових друзів передплатити районну газету Іршавщини «Нове життя» на 2022-ий рік.
Історія, кажуть, пишеться і переписується, – це з натяком, кому, як треба. Іршавський районний часопис можна, звичайно, звинуватити за періоди певних епох у гріхах, як і нинішньому підросту, в сенсі покоління, або для порівняння окраїнним, тим, що посіяні, зросли, а згодом і постарілися на межі між лісом та сінокосами дубам,яких ні на дрова, бо не поколоти, ані на лижі, бо волокна так уже закручені, що ніяка пропарка не виправить.
Ми грішні. А хто без гріха?..
Та сьогодні ми не про те. Сьогодні ми дякуємо днишньому дню, нашому читачеві і не можемо … владі. Бо якби ми це, останнє в переліку, зробили, ми змінили б свою природню сутність. Будь-який уважний читач, ознайомившись із опублікованими в даному числі «Нового життя» матеріалами, неодмінно зрозуміє, що журналісти районки «у всі роки, у всі віки», якщо і служили владним структурам, то тільки «через не хочу, и не могу», або ще прямолінійніше – по-закарпатськи: «мушу, матір му …».
Отож, про владу не будемо. Як каже свекруха за невістку, най собі заслужить.
Сьогодні ми з вами про тих, хто справді заслужив на подяку, незважаючи на той день «Дякую, який у вівторок відзначали всі, кому не ліньки. Через той Інтернет ніколи робити, щодня та яке-небудь свято… Так от, сьогодні, без перебільшення, уклінно дякуємо тим нашим читачам, хто передплатив «Нове життя» на 2022-ий рік. Деякій частині із них, хто сподобився на цілий рік, а ще до того ж надіслав на адресу редакції і копії, або оригінали квитанцій про те, що читатиме нас впродовж цілого року, візьме участь у лотереї.. Пам’ятаєте минулорічні призи? Отож: купуйте, і вигравайте. Як у звичному для вас кафе: два – в одному, і газету читаєш, і приз – маєш!
Якщо говорити серйозно, то редакція просить вибачення у наших читачів за те, що ми підняли передплатну ціну. Повірте, це не наша забаганка, і далебі не належимо до тих, хто жирує на війні на Сході України, на СOVID-них правдах і неправдах, на газових перепродажах і доставках, на олії, муці, цукрові і Бог знає на чому ще, що в нас на землі України щедро родить, але чомусь те саме у нас майже вдвічі дорожче вартує, аніж у Франції, Чехії і де знає у яких там іще Європах.
Цей наш із вами колядницький випуск, немов відлуння тих реалій, коли традиції забороняли, але їх берегли, а тепер ніби й дозволили все, але «Анцю не беруть до танцю» – бо й роки не ті, і статура не під Юра, ще й фрезура… Це не для порівняння . Ми не конкуренти Інтернету.
Ми – партнери. В тому числі – і йому. Але, найбільше тим, кому звична давня альтернатива. Хто в комуністичні часи вмів читати поміж рядками, а сьогодні готовий радіти щирому, на цьому по-особливому наголошую, слову подяки, хоча б і на адресу тієї таки влади. Як, до прикладу, вдячний пацієнт молодому лікарю. Не будемо заглядати обом їм у жеб, але хоча і через нас щиросердечне слово подяки за здоров’я послужить іншому на хосен через скромний рядок подяки.
Це – як ранньохристиянська дещиця.
Такою ж мірою сприймаємо і кожен передплачений примірник «Нового життя» на цей рік.
За що і ДЯКУЄМО!!!
Михайло ІСАК
