Версія для друку Версія для друку

«ОСТАННІЙ ПРИХИСТ ДЛЯ ДУШІ – КАРПАТСЬКЕ НЕБО…»

«…тут хтось забув закрити райську браму…» і ми не спитавши дозволу сподобилися ненароком заглянути за неї.
І зустрічаємо, звичайно, не в порядку розміщення чи спілчанських рангів, чи навіть звань «завжди закохану у риму» Наталію Рибар. Її добірка поезій – це голос, що лунає понад плаями, поміж храмами зі смерек та людської довіри, чуткий душевний слух, що спраглий і водночас боязкий вечорового «стуку у двері», а за кілька хвиль уже маємо переключений «режим на беззвучний нікого не чую», бо «з тобою отут просто неба ночую».
Ти майорієш понад горами мольфаровими світами і в той же час залишаєшся приземленою одинокою душею, що шукає таку ж рідну, коли інша не може бути «Над вище» «і мною хай обірветься струна».
А струна продовжує звучати. У «Майже осені» і «Синьому світі», у «Сні Луїзи» і «До тебе».
Насправді ж,альманах «Літературне Закарпаття 2020 – 2021» відкриває Тетяна Грицан своєю «Різьбою по дереву» із нехай і з апломбом, а який ще поет, чи поетка без нього, стверджує, що митець –Борець затятий «…розчиняє
Зсуви літ,
Єднає час».
Давно очікуваний, бо ж не частий на літературному обрії Срібної Землі цьогорічний альманах об’єднав час у постатях від різних поколінь. Їх постаті упорядкував у книгу альманаху голова Закарпатського осередку Національної спілки письменників України Василь Кузан. І кого за ким, і з ким, і перед ким – то вже претензії до нього. Ми ж, хіба що, висмикнемо десь по ниточці, а може й по пасму із цього домотканого крайового сувою. Саме вдома, адже навряд чи більшість із винесеного на суд читача написане поза рідними стінами, нехай переносить нас разом із автором у далекі чи близькі світи.
І ще одна заувага. На першу мою реакцію про перечитане Петро Мідянка слушно відмовив: «Книги треба читати!».
Правий. Та ще й як. Але нам вистачить і цього, аби мати певне судження.
Доречно буде, або ні та вже раз пригадалося, скажу. Нещодавно при зустрічі із лікарем стоматологом Іваном Зозуляком між нами зайшла мова про світлої пам’яті Дмитра Креміня, з яким дружив брат мого співрозмовника академік Василь Зозуляк. В одному із задушевних діалогів між ними Дмитро Дмитрович і вимовив: «Старіємо, брате, старіємо, а як не хочеться». У зв’язку із цими літами у Петровому «Сватику, достигаєме» «Блукала по горах за любасами, Тепер благочестива й блаженна.» навіяло давнє:
– Чоловіче, може вже й тобі пора до церкви почати ходити? Он твої всі цімборашки там у хорі, кожної неділі…
– Тому й не хожу.
І так у всякому «середньостатистичному» закарпатському селі. Саме тому «І коравий Петро, чи, можливо, то я…» такий глибокий у пізнанні наших сутностей: низьких і високих, широких як розхристана душа і вузьких мов вушко голки. Як це природно у нього – писати про свою рідню, а ми вчитуємось – ніби у книгу власного родоводу, де дерево осібно має коріння, стовбур, гілля і крону – подібне до тих, що зростають поруч і водночас одмінне, як кожне із тисяч, мільйонів у нашому лісі.
А оцей сонет «На давньому довжанськім сурдику…» вже точно про наше. Ніби й вбачається прообраз. Аж тут вивищуємося до того, що колись не ганьбилися називати громадянською лірикою.
«Воскресне куруц і повстане кметь,
Зобачивши, що там чигає смерть.
Повіривши, що їм немає тліну.

І кревняки увидяться тоді,
Як головлі в Тересовській воді,
Зізнаються, що люблять Україну…»

Майже в кожного із поетів представлено хоч один зразок такої лірики. Тепер це вже не пріснопам’ятні паровозики, у топці яких жар полум’я слід було підтримувати душевними конструкціями, а (Тетяни Грицан «Небесна сотня»)
«Притримуючи оплать у руці,
Займаючись свічею у тумані,
Знайти своїх,
Позбутися чужих,
Злетіти до небес…»
Це мабуть те, що ми шукаємо і ніяк не можемо так довго знайти починаючи від революції на граніті, через Помаранчевий Майдан і Революцію Гідності.
А звідси Сергій Федака кидає нас пірнути в атмосферу Ужгорода – цей водночас «… олтар для твоєї офіри, А ще заповідник духовних повій».
Несподіваний для багатьох прихильників багатогранного таланту Сергія Федаки поетичний дебют вражає філософською глибиною. Несподіваними паралелями він кидає нас у вир ніжних почуттів, за якими гіркота пізнання, смаку нерозділеного, коли «…до омеги – не з нашим лиш щастям».
Ледве винирнувши із хвиль Федакового ліричного, філософського та історичного моря знов поринаєш у бездонну глибину почуттів, які єднають двох.
Справді, Мирослв Дочинець залишається неперевершеним майстром народної історії Закарпатського краю, вина, яке точиться із етнографії любові і жіночої натури, тут у значенні характеру. Беззаперечним адвокатом цього твердження виступає його «Вино першого тиску». Ну хто ще так виклично, відверто, спокусливо заявить «Ви ходите за мною тому, що я хочу, аби ви ходили за мною…» окрім Дочинця? Здавалося б, все ясно і так, можна далі і не читати. Далебі, ні! Ти захлинаєшся хвилями почуттів між двома, фактично незнайомими, та прагнеш пливти далі за обрій, де день непомітно переходить у сутінки ночі, а та – у досвітню мряку. І вони – сховок почуттів. Спочатку – їх зародження – як тінь, згодом медовим любистком і польотом, що вислизає із біймів.
І мимоволі переносиш сюди завершальну частину «Тригонометрії» Сергія Федаки.
«Життя прожить – не пісню проспівать,
А лиш знайти в абсурді власну міру.
Межи безумством й смертю вибираєм
І летимо униз без вороття.
Чи є різниця межи пеклом й раєм,
Ніхто цього не знає до пуття.
Летить душа, розрізана навпіл,
Суцільний біль у сяючій оздобі.
Оце і є належний нам уділ.
Яке вже там – по образу й подобі!»
Якщо у Мирослава Дочинця – політ, то у Андрія Дурунди – твердь земна, аж порепана подекуди від правди життя. Та земля. Щоденно нами утоптана, впізнавана до неможливого у знайомих від довірених за чаркою, келихом чи кухлем історіях друзів, рідних, або зовсім незнайомих, що зустрічаються у довгій поїздці потягами, коли незнайомцеві розкривають найбільш сокровенне відаючи, що той вірніше од священика на сповіді не розкриє твою таїну. Лише через те,що ніколи і ніде не зустріне твоїх знайомих. Це, якщо про «жучок», коли нашому закарпатському бізнесмену захотілося «погратися» у незвідані серіальні пристрасті, і яким боком розкривається перед ним, відтак і перед нами безхмарне тихе життя представників середнього класу. Не те, що цікаво, навіть повчально: не буди лихо, допоки воно тихо.
Ну а «Шоферчику-голубчику…» вам будь-який водій із багаторічним стажем «за рульом» автобуса повідає з десяток, не менше. Зате прикольно. І без осадку на душі.
Лише кілька імен, відомих імен, а на жаль так і не дійшов до альмаНАШИХ імен, що так чи інакше є у сув’язі із Іршавщиною. Гріх та й годі.
Василь Кузан вже названий, але тільки у одній із іпостасей. А тут він іще і як драматург «Вибори смерті», і як дитячий поет з «Колисковою для котика». Не забудьмо одначе і його «героїзацію» через рецензії «Багатовимірного всесвіту душі і думок Василя Кузана» Валетини Семеняк і його «Занурення у власну сутність» Ігорем Фариною. І вже зовсім по фрейдівськи читається сьогодні «Музограй» про нього, написаний Сергієм Федакою у далекому лютому 2013-го року.
Поезія Анни Фельцан оманою заточує у клітку почуттів, із якої і не хочеться вилітати. Природно прощаючи невимовлені зради, адже
«… через Тебе
Стрічаюся
з Ним».
А «…цих негідників
я найбільше любила.
тому вони на власні похорони
і не з’явились».
Майже не відстає у представницькій всеосяжності ще одна наша землячка, давно вже ужгородка Лідія Повх, через яку «…текла історія», а у її поезії, дай Боже усім поетам – громадянського вираження позиції. ЇЇ єдину, як матір, хвилює
«… Пустий Вавилон. Як нема уже сина».
І від цього здається, пустіє наш Український Вавилон.
***
Формат газетної сторінки обмежує зробити детальний, хоча і не професійний огляд всього літературного масиву, який вміщено у альманасі.
Наостанок лише перелічимо тих митців, хто залишився поза увагою у таких розділах: поезія – Людмила Кудрявська, Тетяна Рябар; Проза – Вікторія Андрусів, Олександр Гаврош, Василь Горват, Наталія Дурунда, Петро Ходанич; Переклади – Ласло Фабіан (з угорської – В. Густі) Ота Голуб (з чеської О. Гаврош, О. Чужа) Марі Кос (з франузької В. Мотрук); Критика – Тетяна Кочак, Тетяна П’янкова, Маріанна Кіяновська; Література для дітей – Галина Малик, Петро Ходанич.

Михайло ІСАК

Ваш отзыв

Ваш коментар