Версія для друку Версія для друку

Футбол – провідна зоря його долі

Це ім’я знайоме номінально практично кожному дорослому жителю колишнього Іршавського району, хто бодай так чи інакше мав певний стосунок до гри мільйонів. Василь Миколайович Попович чи не найбільш авторитетний наш земляк, чиє ім’я, без перебільшення можна стверджувати, вписане в історію футболу України. Яким би об’ємним не було пропоноване нашим читачам інтерв’ю, воно аж ніяк не зможе вмістити всі віхи його біографії, щаблі кар’єрного росту, сюжети і колізії зустрічей із відомими постатями на політичному, державному та бізнесовому видноколі країни, а також людьми, відомими, можливо, тільки у невеликому селі, районі. Але передювілейна кількагодинна розмова із Василем Миколайовичем стала захоплюючим екскурсом у світ футболу, до провідної зорі його долі.
Редакція часопису «Нового життя» має перед ним ще й певного роду високі зобов’язання, адже перебуваючи у різних статусах, при надзвичайній зайнятості, він впродовж кількох десятиліть залишався нашим постійним автором. 

– Василю Миколайовичу, розпочнемо із найпростішого і, мабуть, найбільш складного, що потрібно аби стати хорошим футбольним арбітром?
– Для того, щоб стати хорошим арбітром, необхідно володіти багатьма факторами.
Найперше потрібно щоб людина була здорова, від цього багато вже залежить.
По-друге, вона повинна мати характер – мусить бути психологічно стійким, об’єктивним, незаангажованим.
І, якщо вже берешся за суддівську справу, слід її знати – добре знати. Тому що, якщо ти не знаєш, вагаєшся – це не йде на користь.
Авторитет арбітра, безперечно, достатньо важко завоювати. Здобуваєш його впродовж багатьох років, а інколи це надбання можна втратити за одну гру.
Тепер мало знайдеться тих із уболівальників, хто не знає правил. Кожен із них, передовсім трактує їх по своєму. Суддя ж повинен дотримуватися букви закону. Правил є сімнадцять і вони не міняються більше століття. Є окремі зміни у них, але вони не значні.
Не всі зустрічі однакові. Є важкі. І готуватися до них доводиться інколи і цілий тиждень. У першу чергу – психологічно. Дотримуватися режиму, оновлювати інформацію про команду – одну-другу. У кожній із них є гравці зі своєю, так би мовити, історією. На полі не виділяєш, хто новачок, а хто належить до видатних, заслужених гравців. Задля цього й існує своєрідна суддівська дипломатія. Старші гравці інколи дозволяють собі деякі «вольності». Розумний суддя, авторитетний арбітр він уже знає манеру поведінки більшості гравців і не дає собі, говорячи по-народному, «сісти на голову». Але інколи можна пропустити повз вуха їх репліки чи ще деякі речі.
Я завжди говорю:
– Не було би футболістів, то не треба б і арбітрів. Практично ми їмо один хліб: вони грають, а ми судимо на футбольному полі.
Є, безперечно, дуже важкі гри, принципові. Публіка налаштована на певний результат, людина настроюється, кожен боїться допустити помилку. То ж величезна робота – тренерів, гравців, інших працівників клубів, яка через мимовільну помилку арбітра може зійти нанівець.
Побутує судження, що за складністю і впливом на здоров’я професія футбольного арбітра – друга після шахтарської. Особливо це стосується чемпіонатів району та області, де не завжди є відповідна охорона, не забезпечується громадський порядок. Інколи людина думає, як зійти з того поля. На великих стадіонах всі ці речі відпрацьовані на п’ять, а тут…
Саме тому важко до нашої професії залучати молодь, аби вона віддавалася справі суддівства.
Як іршавчанин, я давно вже планував набрати групу, підготувати молодих, щоб справа не занепадала, щоб наше місто не зникло із карти футбольного арбітражу. У свій час я один був із нашого району, що представляв Іршаву. Завжди наголошував на тому, щоб писали на табло на великих аренах – Василь Попович, місто Іршава, Закарпатська область. Де б не судив – у Донецьку, Сімферополі, завжди наголошував саме на включенні свого рідного міста у протокол зустрічі. Інколи, зокрема, у Донецьку неодноразово перепитували, вносячи у протокол зустрічі прізвища арбітрів, інспекторів, спостерігачів, чи, бува, не з Варшави інспектор матчу. А згодом, виявилося, що то наша землячка, із Кушниці, вела там репортажі.
– Інспектор – це, по суті – суддя суддів?
– Раніше це був інспекторський комітет. Тепер, коли в Україну, у Федерацію футболу приїхав П’єр Луїджі Коліно, то той комітет фактично об’єднали із комітетом арбітрів. Так і у нас у області. Фактично всім курує голова комітету арбітрів. А ще раніше їх називали спостерігач арбітражу.
– А повноваження?
– Повноваження залишилися ті самі. У його функціях – оцінка дій арбітрів. Скажімо, за станом справ на стадіоні – то вже повноваження делегата Федерації.
Тепер стало легше працювати завдяки сучасним технологіям. Раніше бувало як: інколи при спірній ситуації ми, інспектори, не те, що йшли на поводу у арбітрів, але враховували той факт, що вони знаходилися ближче до реальної ситуації, аніж ми, коли сидимо метрів за вісімдесят далі від нього. Тепер ігровий момент фіксується кількома телевізійними камерами. Є можливість зупинити кадр, прокрутити ситуацію кілька разів і з різних ракурсів. Після гри тобі демонструють спірні моменти, а ти вже приймаєш рішення, запросивши арбітра і вислухавши, і, можливо, врахувавши його аргументи виносиш свій вердикт, виставляєш оцінку. Яку він заслуговує.
– Василю Миколайовичу, у вас не те, що багатий, а просто величезний багаж зустрічей, знайомств, добрих відносин не тільки у футбольному світі, але і в бізнесовому середовищі, політичному бомонді. Наскільки важливо у цьому плані тримати певну дистанцію?
– Чесно кажучи, я не політик. Я не любив політику. Знаючи, як часто вони міняють свої позиції, намагався дистанціюватися від цього, стояв осторонь. Хоча пропонували неодноразово, так або інакше брати участь у виборах.
– А з ким із найбільш впливових із сильних світу цього вас зводила доля, до кого із них у вас найбільше, так би мовити, поваги?
– Для мене значимий Ринат Ахметов. Найбагатша людина України. Мав можливість спілкуватися з ним безпосередньо, як тепер із вами, доволі тісно. Ніколи не забуду випадок після завершення останньої зустрічі у чемпіонаті «Шахтар» Донецьк – ФК «Дніпро», коли перший став чемпіоном. Ринат Леонідович підійшов і запропонував залишитися та відсвяткувати разом із командою перемогу, побувати на урочистостях.
Неодмінно зберігаються в пам’яті зустріч із братами Суркісами, їх батьком.
А ще для мене є важливим, що колись перші керівники районів, областей безпосередньо опікувалися цим масовим видом спорту. Вони приходили на футбол. Із ними, як правило, були щораз короткі розмови.
Із гравцями зустрічався з усіма: Ребровим, Блохіним, з цілою командою київського «Динамо».
З тренерами – Мироном Маркевичем, наприклад. Ну і чесно кажучи, з Мірче Луческу.
– До речі, ви з ним трохи зовнішньо і схожі.
– Для того, щоб стати хорошим арбітром, потрібно багато факторів, по-перше, потрібно, щоб людина була здорова, по-друге, потрібен характер, людина повинна бути психологічно стійкою, якщо береться за суддівську справу, то повинна її знати добре.
− А от статистку ведете своїх ігор? І як розпочалася кар’єра арбітра?
− Так, навіть по роках можу розкласти свою суддівську кар’єру. Розпочав я у 1972 році. Не планував ставати арбітром, хотів грати в футбол. Але у 18 років отримав травму ключиці, а потім військова служба, після – виступ за команду «Меблевик» Іршава. Не можу сказати, що з мене був видатний футболіст, мав непогану техніку гри, але бракувало швидкості і фізики. Якось так склалося, що проходив чемпіонат району, а я був травмований і не грав. Юлій Карлович Керечанин тоді звернувся до мене: «Може допоможеш мені судити на лінії».
Я спробував, став з прапорцем і відсудив весь матч. Після матчу Юлій Карлович, підійшов до мене й каже: «В тебе є задаток арбітра. Давай в наступному році запишу тебе на збори суддівські». Для себе у той час вирішив, що хоч і не стану справжнім футболістом та все ж роботу арбітра зможу потягти. Потрапив на перші збори в Тячів, як тепер пригадую. Тоді в області було 150 команд і на кожну з ігор потрібно забезпечити трьох арбітрів. Суддів було тоді багато і було в кого вчитись. Тоді на зборах нас було багато, чоловік 50, і не тільки із Закарпаття. До обіду викладали теорію, після обіду – практика. Зранку прослухав лекцію, а по обіді судиш матч і за тобою дивляться всі судді, оцінюють твою роботу.
Також багато команд проходили підготовчі збори в нас, тут на Закарпатті, через кліматичні умови – більш м’які весни з різних куточків України. І підходить до мене голова комітету арбітрів Закарпаття Бала і каже: «Завтра будете судити матч «Динамо» Брест – «Металург» Дніпродзержинськ. Я дуже хвилювався, адже до цього провів лише пару матчів, а ще й по завершенню матчу – оцінка інших суддів моєї роботи. Провів матч, після нього до мене підходить він і каже: «Я тут подивився на вашу роботу і можу вам сказати що у вас є задатки, і якщо будете працювати над собою з вас вийде хороший арбітр». Мені це дуже імпонувало, при тому, що я був самим молодшим арбітром на тих зборах.
Також пам’ятаю свою першу професійну гру: «Колос» Вишково – «Пластик» Виноградово, яку я судив того ж таки року. Дотепер перед очима те поле і та гра. Вишково грало на своєму полі і мало підтримку практично всього села. Вигравало 1:0 у суперників, я призначив пенальті у ворота Вишкова, після чого їх гравець підбіг до мене з криком: «Яке пенальті?» і бутсою ще став мені на ногу. Я ще раз показую на ворота: і в підсумку 1:1 – нічия. Після матчу до мене підійшов начальник команди «Пластик» і каже: «Послухайте, товаришу Попович. Ви, мабуть, дуже смілива людина. Вишкову пенальті не можна давати».
Того року я дуже багато провів матчів.
− Василю Миколайовичу, а ось закарпатська школа суддівства відрізняється від інших?
–В Ужгороді завжди були високої кваліфікації судді: Тєметєв, Пфайфер, Вася Качур, Ковач. Чесно кажучи, ми втратили деякі позиції.
Треба розуміти, у той час Закарпатська колегія суддів представляла багатьох видатних людей. Раніше із нашої області судили всесоюзні ігри: Олександр Малець, Федір Михайлович Куруц, два перші попередньо названі, потім пішла наша вже плеяда. Згодом – молодші – Валерій Онуфер, Степан Селменський, Василь Бабич, Володимир Югас. Тепер у Вищій лізі наш край представляє Ярослав Козик із Мукачева, у Першій лізі – наш Райда.
– Василю Миколайовичу, Ви згадали Райду. А кого із Іршавщини на Вашу думку ще слід відзначити?
– Були і є, звичайно, цілий ряд арбітрів високої кваліфікації і статусу. Серед них обов’язково хочу згадати серед тих, хто обслуговував району, області та й України декількох. Найперше, покійного Василя Михайловича Параду. Він був асистентом ІІ-ї Ліги першості України. Федерація футбольних арбітрів під його керівництвом неодноразово входила в трійку кращих у області.
Наша історія гідна такими іменами як Володимир Мимріков.
Продовжують справу Іван Староста – асистент І-ї Ліги Першості України.
Ну і, звичайно, на сьогодні найбільш успішним є арбітр І-ї Ліги Першості України Михайло Райда із Кушниці. Він має чимало тих рис характеру, психофізіологічних даних, які необхідні футбольному суддеві. За нього варто окремо поговорити.
Крім того із області, на мою думку, вартий уваги із Виноградова асистент арбітра Котубей, Дьордь – із Ужгорода.
– Василю Миколайовичу, змістімо нашу розмову дещо в іншу площину. Ваша родина виграла чи програла від того, що Ви присвятили свою долю кар’єрі футбольного арбітра?
– Чесно кажучи, важко відповісти однозначно на це питання.
Ми всі молоді починаємо. Ти досить багато часу відірваний від сім’ї: і у вихідні і серед тижня. Бувало й таке, що дружину Марійку питали, ви з Василем живете?
– А чого питаєте?
– Бо вас рідко можна бачити разом.
Треба й дружину ще таку мати аби могла так розуміти, сприймати, терпіти, чи як то. І дітям звичайно не маєш можливості стільки скільки хочеться і потрібно приділити уваги.
В матеріальному плані тут уже справа інша.
Навіть не зарплата, вона не першому плані. Людина пізнає світ. Рівень і обшир комуні кування. Спілкуєшся без перебільшення з великими людьми, з великими гравцями.
***
Рамки газетної площі не дозволяють у одному номері розмістити не те що все, а навіть найбільш суттєве, цікаве, та по суті необхідне, аби хоча б доволі повно передати основні віхи у долі цього непересічного нашого земляка Василя Миколайовича Поповича.
Лише побіжно згадано за сім’ю, у якій є діти, онуки і навіть правнук. Це – не те що зовсім інша іпостась, але відмінна грань.
Обіцяємо читачам продовжити зустрічі із Василем Миколайовичем, уже після його ювілею.

Сергій КОПИНЕЦЬ,
Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар