Версія для друку Версія для друку

Пам’яті Машкіних

13 листопада минуло 50 років, як пішло з життя подружжя Машкіних. Із цією сім’єю я познайомився, коли працював завідувачем відділом шкільної молоді та піонерів Іршавського райкому комсомолу в грудні 1966 року. Тричі пощастило побувати і гостювати у них дома з кореспондентами газет «Зірка» та «Юний ленінець», які брали у Михайла Васильовича ноти і тексти пісень для молоді, що були опубліковані на сторінках цих видань.
Михайло Машкін уже на той час був легендою не тільки Закарпаття, а й усього колишнього Радянського союзу. Його дружина, Віра Сергіївна, працювала завідуючою бібліотеки при лісозаводі й одночасно зберігала музичні інструменти ансамблю та сценічні костюми. Михайло Васильович називав дружину ніжним і ласкавим словом «мати».
Народився він 95 років тому, 25 листопада 1926 року в родині колгоспників у селі Новоолександрівка Дніпропетровської області. Його дитинство було не безхмарним. Страшний голодомор не оминув їхню родину. А невдовзі – нацистська навала. Про все це Михайло Васильович написав у своїй автобіографічній повісті «Вогонь у пітьмі», яка вийшла у республіканському видавництві «Карпати». Її Михайло Васильович подарував моєму батькові з дарчим написом: «Моєму другові Юрію Пітра. Михайло Машкін». Зберігаю її в домашньому музеї як рідкість.
Михайло Васильович Машкін приїхав на Закарпаття у 1945 році. Недовгий час працював методистом Великоберезнянського районного будинку культури. Та найбільш плідний період його творчості припадає на роки, коли він стає художнім керівником самодіяльного ансамблю пісні і танцю «Боржава» при лісозаводі селища Довге.
Його виступи збирали численну і вдячну аудиторію. Він поєднав у собі талант поета і композитора. Про це свідчать його ліричні пісні «Вечір над Боржавою», «Тобі, вівчарю». А «Верховино, мати моя» буквально облетіла весь світ. Ім’я М. Машкіна стало відомим в Україні і за її межами. Ансамбль «Боржава» з успіхом виступав на багатьох сценах. У 1960 році йому присвоєно почесне звання заслуженого діяча мистецтв України.
Пригадується така історія. У 1964 році Північна Осетія отримувала орден Леніна і святкувала своє 40-річчя. Наша область змагалася із Північною Осетією. Мій батько, Юрій Юрійович, секретар обкому партії по ідеології В. І. Білоусов та артист Закарпатського народного хору Борис Андрійович Єрьоменко представляли делегацію Закарпаття. На вручення ордену приїхав сам Хрущов. Під час святкового обіду Юрій Юрійович підійшов «чокнутися» з Хрущовим, випити за здоров’я. Коли той побачив Юрія Юрійовича, то аж здригнувся: «Юра, и ты здесь? Как вы, закарпатцы, сюда попали?». І коли соліст Закарпатського народного хору Борис Єрьоменко заспівав «Верховино, мати моя», то всі замовкли і стояли, як під час гімну…
Михайло Васильович весь свій час віддавав роботі з колективом ансамблю «Боржава», проводив репетиції, створював нові пісні.
У ті часи ми всі, закарпатці, прокидалися під мелодійні звуки радіо: щоранку життєствердно лунала «Верховино, мати моя». Якою душевною людиною треба бути, щоб порівняти рідну землю з матір’ю!
У подружжя Машкіних було троє дітей. Син Михайло та двоє дівчат: кароока Віра й білявочка Ганна. Батьки щиро любили своїх діточок, раділи їм, пестили.
Так склалося життя, що на початку листопада 1971 року захворіла дружина, Віра Сергіївна, і, пробувши деякий час у лікарні, померла. Про її смерть із медзакладу повідомили на прохідну лісозаводу, через яку йшов Михайло Васильович. Охоронець сказав йому про смерть дружини. За словами очевидців, він різко зблід. Потім, нікому нічого не сказавши, пішов додому. Жив він недалеко. Через якийсь момент на прохідну зайшов син Михайло. Про смерть матері повідомили і йому. Він швидко побіг за батьком, але не встиг на кілька хвилин… Михайла Васильовича не стало…
Це була трагедія не тільки сім’ї, але й усього Закарпаття. Пішли з життя в розквіті сил, ще молоді, чоловік та жінка, було їм по 45 років.
Ховали їх усім селищем. Як траурна процесія проходила центром Довгого, вся вулиця до цвинтаря була устелена квітами.
У той період керівником району був досвідчений, мудрий, чуйний і добрий, строгий і справедливий, родом із Дніпропетровщини – земляк Михайла Машкіна, Анатолій Йосипович Червінський. Він душею відчував стан дітей, осиротілих в один день. Забрав їх в Іршаву, подалі від речей, які нагадували б їм про сімейну трагедію, створивши для них непогані умови життя.
В селищі Довге встановлено меморіальну дошку на честь Михайла Машкіна.
У 1994 році було започатковано пісенний фестиваль його імені, який отримав статус Всеукраїнського.
Так закінчилася доля Машкіних. Світлої і вічної їм пам’яті!

Петро ПІТРА,
с. Білки.

Ваш отзыв

Ваш коментар