Версія для друку Версія для друку

ВЧОРАШНЄ – СТАЛО НАШИМ СЬОГОДЕННЯМ І МАЙБУТНІМ!

Вчора, 1-го грудня, минуло тридцять років, відколи наші співвітчизники обрали першого президента України і взяли участь у Всеукраїнському референдумі про проголошення Незалежності України.
Якими тільки епітетами не обдарували 1991-ий рік тоді і згодом. І він є, і залишиться для нас по-справжньому історичним. Для нас – для тих, кому випала щаслива нагода брати в ньому участь, для наших батьків і дідів, декотрі з яких, не виїжджаючи з рідного села, стали громадянами півдесятка різних європейських держав, допоки дочекались юридично утвердити свою – рідну.
Радянська пропаганда, якої, мабуть, ще не доконечно її наслідків, ми позбулися того літа, уподобала слово «вікопомний» до певних визначальних дат. Ми з нашою незалежністю живемо трохи менше третини століття, тож не зазіхатимемо на вічність, а от на коротку пам’ять, людську і держави, годилося б звернути увагу. Звичайно, нам «не до того», бучно відсвяткували такий самий ювілей Незалежності, то, може, й вистачить?
Думаю, вірніше буде сказати, переконаний, що ні!
Дві визначальні для долі новоутвореної держави події – вибори президента і референдум – ішли у тандемі. Саме таким цугом. Вся владна вертикаль рад була налаштована, в силу інструкцій згори, негласних вказівок та інстинкту самозбереження на обрання першим Президентом України Леоніда Макаровича Кравчука. А як інакше могло бути: послух і страх перед вище стоячими ще тільки почав «вивітрюватися» із генів носіїв інституційної пам’яті. До того ж, політику Л.М.Кравчука хоча б якось, але можна було спрогнозувати, а В’ячеслав Максимович Чорновол – його основний конкурент – ніс із собою загрозу радикальних перетворень. Владний апарат, як правило, апріорі виступає противником змін, які приводять нових людей, нові правила. До того ж, як відомо, національно-патріотичний електорат розколовся, адже повинен був обирати одного із трьох своїх кандидатів. Окрім В’ячеслава Чорновола за президентську булаву боролися Левко Григорович Лук’яненко та Ігор Рафаїлович Юхновський.
Що ж до Всеукраїнського референдуму, то тут практично не спостерігалося, у крайньому випадку, в нашому районі – ні кроку вліво, ні кроку вправо. В позитивному результаті в Іршавському Білому домі думаю не сумнівався ніхто, хіба що, треба було як слід підрихтувати неформально доведені «контрольні» цифри.
Ми їх і дали.
Підтвердили незалежність України, проголошену у серпні того ж року, 94,3 відсотка (90,32% по Україні) із 59 832 виборців та із тих 59 874-х виборців прихильниками Л.М.Кравчука виявилися 35 706.
Можемо зі значною вірогідністю чи безпідставно підозрювати тогочасну владу у частковій маніпуляції, а значить, і нечесності, але в цілому результати доволі вірно відображали загальні настрої в Україні та на Закарпатті.
Це аж ніяк не слід забувати.
Проте, так само не варто стирати із суспільної пам’яті іще один доволі красномовний і досі не легалізований, але і не анульований у юридичному плані факт. Населення Закарпатської області паралельно із виборами Президента України та голосуванні на Всеукраїнському референдумі взяло активну участь у загальнообласному плебісциті. Запитання у закарпатському бюлетені сформулювали так:
«Чи бажаєте Ви, щоб Закарпаття отримало із закріпленням у Конституції статус спеціальної самоврядної адміністративної території, як суб’єкта у складі незалежної України і не входило в будь-які інші адміністративно-територіальні утворення?
ТАК, БАЖАЮ                                                      НІ, НЕБАЖАЮ».
Згодом на Іршавщині було проведено доволі значну кількість референдумів. За всеукраїнські не вестимемо мову. При цьому, плебісцити на місцевому рівні доволі радикально перекроювали мапу району, нарізаючи нові й нові сільські ради. У результаті не так кравці, як замовник, адже, по закону, референдуми проводяться на народну вимогу, залишився, вибачте на слові, без пачмаг.
Споглядаючи сьогоднішні політичні та адміністративно-територіальної реформи реалії, задаєш сам собі крамольне запитання, а чи не вистрелить рано чи пізно наше минуле – у майбутньому, як то кажуть, у ногу?

Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар