Версія для друку Версія для друку

ПОТУШНЯКИ

Батько Михайло
Прізвище Потушняк у Державному архіві Закарпатської області в м. Берегово фіксується у 1780 – 1790 роках. Тоді двоє Потушняків були прописані до села Осій. Очевидно, від них і бере свій родовід славна династія.
Споконвіку це була селянська родина. У 1874 році народився Михайло, батько відомих на все Закарпаття Потушняків. Одружився з Ганною Варцаба. Її батько, Дмитро Варцаба був побожним і освіченим ґаздою. Прославився у селі тим, що подарував під школу власну землю. Саме дід Варцаба навчив грамоти онука Федора, майбутнього письменника.
У 1898 році Михайло Потушняк разом із братом Василем виїхав на заробітки до Америки. Десять років пропрацював там на шахтах Пенсільванії та будівництві залізниць.
З Америки Михайло повернувся іншою людиною. Відплатив усі борги, викупив пустирі і почав успішно ґаздувати. Авторитет мав такий, що з 1910 по 1918 роки був старостою села, а потім – головою церковної двадцятки. Був шанованою людиною в Мукачівській греко-католицькій єпархїї.
Односельці Михайла поважали і до нього горнулися. Він відзначався прямим і вольовим характером. Часто був порадником і оборонцем земляків у судових справах. Дуже розумно вів своє господарство. І, головне, чого прагнув, вивчити своїх дітей. А мав їх шестеро, з яких двоє дівчат, які померли ще малими від черевного тифу.
У 1916 році на нього був скоєний замах. Гендлярі підіслали сільського волоцюгу, аби застрелити старосту. На щастя, той не влучив.
На 69-му році життя, наробившись у полі, Михайло Потушняк скупався в холодній воді. Захворів на запалення легенів і через два тижні помер.
Йшов 1943-ий рік. Помирав він спокійно, з розумінням того, що прожив життя чесно, а своїм дітям дав усе, що міг.

Федір
Найстаршою дитиною у Потушняків був Федір, який з’явився на світ 27 лютого 1910 року. Він змалку був залюблений у книжки. Ще до того, як пішов у перший клас читав «Псалтир». Від батька вивчив угорську та англійську мови. Народну школу відвідував за часів Австро-Угорщини, закінчивши її підлітком. Навчання потребувало коштів, яких батько не жалів для сина.
Федір закінчив Берегівську українську (русинську) гімназію. У 1930 році вступив на філософський факультет знаменитого Карлового університету в Празі, куди неохоче приймали дітей підкарпатських русинів. Тут він вивчив латинську, французьку, німецьку, румунську мови. Завдячуючи відмінним успіхам, почав отримувати від держави стипендію. Оті студентські роки вважав найкращими в житті. Тут він познайомився з відомим українським поетом і вченим Олегом Ольжичем. Саме під його впливом захоплюється археологією, яка стала для нього справою життя.
Після закінчення університету 1937 року Федір Михайлович працює учителем у горожанській школі села Білки. Тут проявилися його педагогічні здібності як вчителя. Застосовував прогресивні методи навчання. І не випадково на будинку школи встановлено меморіальну дошку – тут свого часу він працював.
Так само письменник працював також у гімназії отців Василіан у Великому Бичкові. У 1940 році почав працюти в «Підкарпатському обществі наук».
З 1945 р. – доцент Ужгородського державного університету, де викладав чеську мову, археологію та етнографію. З 1946 року – член Спілки письменників СРСР. Видав книжки «Далекі вогні», «Можливості», «На білих скалах», «Таємничі вечори», «В долині синьої ріки», «Мати-земля», «Мій сад», роман «Повінь» та інші.
Помер Федір Михайлович від інфаркту 12 лютого 1960 року за п’ятнадцять днів до свого п’ятидесятиріччя. Це була людина великого інтелекту та видатних талантів.

Василь
Василь був другим сином у родині. Народився 27 листопада 1914 року.
Як і інших синів, батько його дав у науку, платив за його навчання. Вчився у народній, згодом у Білківській горожанській школах. Вступив на навчання в Мукачівську торгівельну академію. Після закінчення навчання поїхав вчителювати на Верховину. Вчителював у Пилипці на Міжгірщині. Багато років минуло, а люди старшого віку в селі пам’ятають свого вчителя. І перше, що згадують, − його щиру усмішку. Від неї тепліше ставало дітям.
Під час окупації Карпатської України угорськими військами брав активну участь у підпільній антиугорській діяльності, а при створенні крайової організації ОУН в Закарпатті був затверджений до її проводу під псевдонімом «Донський».
Після визволення Закарпаття, восени 1944 року брав участь у возз’єднавчих процесах, обирався від жителів Іршави делегатом Першого з’їзду народних комітетів Закарпатської України. Тривалий час працював другим секретарем райкому(окружкому) партії, завідуючим земельним відділом окружкому, брав активну участь у колективізації і створенні колгоспів.
Із 1951 року – головний агроном колгоспу «За нове життя».
Жив він дуже скромно. Всю силу і енергію віддавав роботі. Колгосп по врожайності вийшов на перше місце в області і твердо посів одне із провідних місць серед кращих господарств колишнього Радянського Союзу. А про білківську кукурудзу і Юрія Пітру знали навіть в Америці. Жителі села Білки неодноразово обирали його депутатом сільської і районної рад. Його праця відзначена орденом «Знак пошани». Василь Михайлович став заслуженим агрономом України. Є автором ряду брошур і безліч статей про передовий досвід у сільському господарстві.
Помер у Києві від тяжкої хвороби 13 серпня 1968 року. Проводжало його в останню путь майже все село.

Михайло
Михайло народився у 1920 році. зважаючи на його любов до хліборобської праці, батько хотів виховати собі помічника та майбутнього спадкоємця ґаздівства.
Тому до високої науки Михайла не давав, обмежившись Білківською горожанкою.
Брати Федір та Василь навіть передали меншому братові наділи, які мали перейти у їх спадок. Проте не так сталося як гадалося…
У 1943 році його забрали у мадярське військо. Разом із друзями він перейшов лінію фронту і здався у полон. Але хотів бути не військовополоненим, а бійцем Червоної Армії. Хоча була можливість вступити у Чехословацький корпус генерала Свободи. Михайло відмовився через свої античеські переконання. Аби прийняли його у Радянську Армію, довелося доводити свою діяльність. Ще раз перейшов лінію фронту і привів із собою коней від угорської артилерії.
Однак доля відвернулася від нього. Очевидці розповіли, що в 1944 році у місті Чорткові на Тернопільщині на колону солдатів наїхала вантажівка. Серед загиблих був і Михайло Потушняк. Там він і похований. Батько так і не дізнався про смерть сина – довго плеканої надії.

Петро
Народився Петро 1 лютого 1927 року і був у сім’ї наймолодшим. Вчився в Українській гімназії отців-Василіан. Довгий час жив із братом Федором в Ужгороді, коли той працював у «Підкарпатському обществі наук». Згадував ті часи, як були дуже бідні і голодні.
Закінчив українську філологію Ужгородського державного університету. Засмучений повернувся додому, бо мама залишилася сама. Збудував школу в Осої і сорок років директорував. Серед його учнів – народний артист України Іван Попович, поет, перекладач Іван Петровцій. На базі школи проводився республіканський семінар. Її відвідав тодішній міністр освіти УРСР. Роботу Петра Потушняка особисто відзначив видатний український педагог Василь Сухомлинський, з яким листувався і двічі відвідав його малу батьківщину. Виступав у фаховій пресі зі своїми концепціями. Заслужений учитель України.
Першого березня 1968 року в будинку Петра Потушняка спалахнула пожежа. На жаль, згоріла бібліотека та унікальний архів з матеріалами дорадянського періоду. У тому числі і чимала частка того, що належало братові Федору.
У нових умовах перебудови і незалежності України Петро Михайлович зайнявся громадською роботою. Був серед організаторів Народного Руху України на Іршавщині. Десять років очолював районну «Просвіту» та літературне об’єднання «Промінь» при районній газеті «Нове життя».
Загострення хвороби призвело до повної втрати зору.
Помер на 75-му році життя, 20 березня 2002 року.

Нащадки
Дружина Федора Потушняка була родом із Великого Бичкова. Грала в «просвітянському» театрі, а згодом – в обласному. Мали вони двох синів. Старший, Михайло, продовжив батькову лінію з археології. Дмитро працював у молодіжній газеті «Молодь Закарпаття».
Дружина Василя Михайловича − Єлизавета Петрівна Сочка. Народила п’ятеро дітей. Старша дочка Ганна закінчила історичний факультет. Надія – біологічний, Мирослава здобула середню освіту. Син Петро працював водієм, тепер проживає в Німеччині.
Цікавою видалася і родина Петра Михайловича. Його дружина, Марта Іванівна Греник, народилася у Франції і проживала там до 15 років. Після війни батьки повернулися на Закарпаття. У Франції залишилися її дві сестри. Знання французької мови стало культовим у їхній родині. Марта Іванівна народила трьох прекрасних і талановитих доньок: старша Оксана закінчила Ужгородський державний університет за спеціальністю «вчитель французької мови», Наталка – Київський театральний інститут, працювала головним редактором журналу «Театрально-концертний Київ», Леся – філолог французької мови.
Чи мріяв про це старший син Михайло, коли на позичені гроші залишив рідне село і поїхав до примарної Америки?
Колесо історії зробило своє столітнє коло. І потушняківське зерно у цій круговерті не загубилося, а вродило щедрими плодами.

Петро ПІТРА,
с. Білки

Ваш отзыв

Ваш коментар