Версія для друку Версія для друку

ДОБРО – ЯК ЗАПОРУКА…

Життєвий ювілей для будь-якої особи безперечно є своєрідним вододілом, тим більше, коли мова йде про другу половину земного шляху. Відзначення. Вшанування. І, якщо не плани, то огляд того, що ще людина не встигла здійснити із задуманого у далекому чи близькому минулому. Майже унікальним винятком у подібному звичному розкладі видається знайома постать чи не кожному нашому читачеві, більшості жителів, обізнаних у суспільних процесах на Іршавщині за роки Незалежності. Мова про Івана Івановича Бабича, якому нещодавно виповнилося 70.
Не знаю, і навіть не питав, але чомусь найбільш імовірним мені видається абсолютно скромним сценарій відзначення цією людиною свого іменного дня. Не думаю, що обійшлося без велелюддя, але цілком переконаний – без пишнот, надмірностей, які останнім часом майже повсюдно заполонили зібрання із будь-якої, навіть пристойної нагоди. Впевнений, що і мобілка того дня у нього не вгавала. Сутність полягає зовсім не в тому.
Іван Іванович, зачувши про бажання розповісти про нього на сторінках районки, неперевершено талановито плавно і непомітно перевів мову на іншу тему, яка була так само цікавою, але головною домінантою у ній виступала уже не постать цього вельми шанованого жителя Заріччя, а справа. Справа, якій він та його однодумці беззавітно служать ось уже понад тридцять років.
Саме стільки, з літа 1991-го року, Іван Іванович Бабич –голова Благодійної місії «Благая вість». Із тих, далеких уже, світанкових років нашої Незалежності він неодмінно займається одним – допомагає нужденним, хворим, немічним, старим, бідним, ветеранам війн, тим, хто через обставини опинився ізольованим від суспільства, взагалі, тим, хто потребує матеріальної допомоги і духовної уваги. За великим рахунком, ця людина допомагає владі – і то, різного рівня рангів і моральності – зберігати пристойне обличчя.
Доводилося в силу певних життєвих обставин особисто стати свідком декількох зустрічей Івана Івановича із регіональними керівниками та керівниками загальнодержавного рівня. Всі, хто його знає, принагідно можуть підтвердити: його манера вести розмову, викладати свою точку зору, обстоювану позицію зовсім не міняється від рівня займаної посади співрозмовника – спокійна і розмірена, вона, тим не менше, змушує співрозмовників уважно слухати цього чоловіка: із зовнішністю пересічного селянина із ясним мисленням древніх мудреців. Заради правди слід зазначити: його слухали, а от чи прислухалися – запитання,і, то – велике; чули, а чи сприймали аргументи; якщо переймалися тими проблемами, що їх він намагався так або інакше донести до вищого керівництва держави, то чи могли вони і чи хотіли виступити трансформаторами тих ідей, які він до них генерував від себе особисто, від своїх земляків, з якими живе і трудиться на одній землі, переймається одними і тими ж проблемами і надіями, стикається і долає, як модно нині висловлюватися, сучасні виклики.
Далеко не впевнений, що Іван Іванович довіряв щирості співрозмовників, але переконаний, він сподівався, як крайній випадок, на їх раціо. Цю надію він не хоче втрачати і досі.
Іван Іванович людина наскільки щедра на добро, настільки ж і скупа у оповідях про себе. Знаючи його вже стільки часу, у цих териконах породи ніби рідкісні самородки випадково зустрічаєш деякі надзвичайно цікаві і оригінальні факти із молодості чи інших періодів життя. До прикладу – захоплення і гра у футбол, непересічні будні під час армійської служби.
І все таки, із найбільшим запалом Іван Іванович розповідає про подолання труднощів у останні роки. Якщо вже говорити про труднощі, то він веде мову тільки про справу. Ніколи про особисте. Про них ми можемо хіба що здогадуватися. Так і ця наша зустріч, коли нібито ми мали готувати ювілейну газетну публікацію, спочатку була заповнена розповіддю перипетії із газопостачанням їх організації, а потім обірвалася, через нагальні домашні клопоти.
Не знаю, якими статками збагатився за стільки років життя Іван Іванович, але ніколи не зустрічав його на розкішних авто, а одягнутий завжди чисто, акуратно і скромно.
Його зовнішність обманлива в хорошому значенні цього слова. Він говорить і хочеш ти того чи ні, але непомітно підпадаєш під чарівний тембр його голосу, під плавність майже речитативу безупинного мовлення. І, що саме головне, факти і аргументація його доводів послідовна, чітка, пропорційно вибудувана і зводиться немовби міцна гармонійна конструкція.
Життя нас двох зводило неодноразово і в різних ситуаціях. Інколи колізії загальноукраїнських подій не одного могли завести у глухий кут, лабіринт політичних перипетій і досвідчених у громадському житті збивав із пантелику. Правда, тільки не Івана Бабича. Орієнтиром йому у ставленні до тих або інших лідерів у перегонах до політичних олімпів завжди служили інтереси України, її народу. Можливо, ці слова прозвучать і патетично, особливо в контексті того, що Іван Іванович неодмінно наголошує на власній відособленості від політичних партій і сил. Здається в цьому плані у нього немає позиції, але це далеко не так. За тридцять останніх років Іршавським районом та громадами в ньому керували люди різні за політичними переконаннями, життєвим і управлінським досвідом, моральними якостями, але, судячи по всьому, у Івана Івановича конфліктної ситуації не виникало ні з ким із них, хоча ті чи інші справи доводилося мати з усіма. При цьому, мабуть, не було випадку, аби залишилося невирішеним назріле питання, та, або інша проблема.
Автору можуть закинути, мовляв Іван Іванович Бабич не скуплячись роздає «пакунки». Чого гріха таїти, інколи доводилося чути і подібне. Проте ті, хто так думає чи говорить чомусь забувають, що не він іде до «сильних світу цього» із пропозицією — візьміть від мене, і роздайте потребуючим, а навпаки. Траплялося, що забували й сказати від кого ті продуктові набори чи таке інше.
Хроніка його добрих справ та очолюваної ним благодійної місії зафіксована хіба що у бухгалтерських книгах, які можуть послужити своєрідною кардіограмою наших бід, проблем, нагальних потреб окремих людей, сімей, громад, установ, громадських організацій інвалідів, ветеранів та багатьох інших об’єднань.
Коли слухаєш цю людину, мимоволі забуваєш про роки за його плечима. Енергетика, якою пульсує Іван Іванович полонить і надихає. Таємниця мабуть у її молодій силі. Тому, хто його слухає, припустимо, якби не бачив постать, неодмінно здавалося б, що говорить із молодою людиною.
Заріччя традиційно славиться багатодітними сім’ями, великими родинами, розгалуженими родами. Колись на вшануванні 100-річного ювілею одного із мешканців цього села довелося зустріти і Івана Івановича Бабича, виявився близьким родичем довгожителя. Тож нехай і все зроблене до цього часу Іваном Івановичем та ще належне послужить запорукою і його такого ж довголіття.

Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар