Цього понеділка найстарший чоловік Приборжавського Андрій Федорович Світлинець відзначив своє 90-річчя. У місті та селах Іршавщини не так уже й багато таких особистостей, тож завітавши до них, виокремимо декілька характерних для таких носіїв нашої історичної пам’яті деталей, рис.
– Розкажіть про себе, про свою родину.
– Народився22 листопада 1931 року у родині Федора Світлинця та Анни Петришинець.
– Та ви мали бути Михайлом, бо 21-го свято Архангела Михаїла.
– Айно, але у нас уже був Михайло, мій старший брат, народжений 1927 року. А всіх нас дітей у сім’ї було п’ятеро: Іван (1922), Марія (1925), Михайло (1927), я (із 1931) та молодша сестра Поланя (1934). Уже нікого немає, всі повмирали, я один із них залишився.
Уся няньова родина з діда-прадіда були землеробами і казали, що наші предки були з Ільниці і що там вони носили прізвище Світлик. Той предок, що перебрався жити до Заднього, змінив прізвище, чи може його так записали і від нього усі почали писатися уже Світлинець.
– Що вам запам’яталося з дитинства?
– Моє дитинство пройшло у постійній роботі. На мене і брата Михайла припадало пасти худобу, особливо восени, коли уже зібрали урожай та звезли додому отаву. Тоді ми постійно були з худобою на випасі в горах. Уже у 12 років я сам ночував у лісі з худобою. А ще на все життя врізалися у пам’ять розповіді нянька про заробітки в Америці, бо він двічі туди їздив. Перший раз у 16-річному віці, десь у 1910 році. А потім уже наприкінці 1920-х рр. Також любив слухати його історії про війну, бо нянько воював у Першу світову війну на російському фронті, був поранений, перебував у російському полоні і живий повернувся додому.
– Чи ходили ви до школи?
– Айно. Ходив до народної школи при чехах, потім при мадярах і коли у 1944 році прийшли руські, то я при них закінчив 7 класів. Далі пішов до школи у Довге і там мене чомусь узяли до п’ятого класу і я знову учився у 5, 6, 7-му класах уже радянської семирічної школи. А вже у 1948 році пішов до Білок, бо там була середня школа (колишня горожанська). Середню освіту, тобто 10 класів, закінчив аж у 20 років. Таких переростків у нашому класі було більшість. До речі, тоді зі мною в одному класі учився та і жив в одній кімнаті Василь Німчук з Довгого, майбутній академік.
– А потім?
– На початку літа 1951 року я отримав атестат про середню освіту і пішов працювати у лісгосп – тоді якраз там була робота на вирубці лісу. А вже восени мене призвали до армії. Попав я служити на Балтійський флот і після закінчення «учебки» авіаційних механіків служив на військовому аеродромі міста Лієпая, що у Латвії.
Додому повернувся через 4 роки, у 1955 році, якраз на самі Покрови. Роботи немає, цивільної спеціальності немає, що робити? А тоді наші хлопці училися в Хусті і я подав документи до училища №5 на спеціальність автомеханіка. По закінченні училища повернувся додому і влаштувався на вапняний завод у нашому селі. Працював слюсарем по ремонту технічного обладнання цехів. Далі люди мене вибрали головою профспілки і до основної роботи добавилося ще купа усякої громадської роботи. Серед багатьох заводських проблем була відсутність чистої питтєвої води. Вірніше, вода була, але далеко в горах, а по території заводу була тільки вода звистянка, важка на кишечник. Я написав листа у Станіславський раднаргосп і нам прислали залізні труби, але тодішня дирекція заводу чомусь не дуже хотіла проводити воду і труби потихеньку «розійшлися». Через деякий час у Виноградові запрацював завод і там почали випускати пластмасові труби і я знову почав надоїдати керівництву і врешті-решт закупили шланги і на завод пішла вода, яку провели у всі цехи і навіть на території стояли фонтанчики. Ще одною доброю справою стало відкриття на заводі нормального магазину. До того часу був маленький сільпівський магазин з обмеженим набором товару, а ми звернулися в Ужгород і нам дозволили відкрити магазин робітничого постачання, де уже був доволі великий вибір продуктів. Потім, коли завод уже розвинувся, то став прибутковим, з’явилася техніка: вантажні машини, трактори, бульдозер. Деякий час я працював компресорщиком у кар’єрі, начальником плиточного цеху.
Поступово завод розростався, збільшувався і коли підприємство перевели у першу категорію, то з’явилися додаткові вакансії. Тоді мене призначили начальником автотранспортного цеху. За час моєї роботи я зумів організувати роботу таким чином, що були побудовані добротні гаражі, щоб техніка стояла у сухих боксах, а для людей побутові кімнати, туалет, котельня, окремий бокс для пожежного автомобіля і ще багато іншого. Мойку для автомобілів зробили таку, що не було аналогів у цілому районі. Всюди, де працював, старався в першу чергу для людей створити нормальні умови праці і завжди добросовісно відносився до своїх обов’язків.
– Що б ви могли пригадати цікаве із радянської епохи? Щось пов’язане із комуністичною ідеологією?
– Ми жили в радянській епосі і це не могло не відбитися на нашому житті. Але треба відмітити, що уже в 1960-1970 рр. життя для пересічних людей стало покращуватися. Завод розвивався, збільшувалися зарплати, була можливість по профспілкових путівках лікуватися в санаторіях і т.д. У порівнянні з минулими роками, це, звичайно, кидалося в очі. Правда, ми не знали, що за кордоном життя людей складається зовсім по іншому, бо ми бачили лише те, що у нас. Хоча була і інша сторона цього життя: ідеологічний тиск, контроль за життям людей. Пригадую, що коли народився другий син (а я тоді уже був у партії), то хрестили його таємно вночі. Сестра із своїм чоловіком загорнула його в ковдру і околицею села принесла до храму, де його і охрестили. Потім ще довгий час думав, чи не донесе хтось у відповідні органи, що я охрестив дитину. Та і багато ще іншої ідеологічної дурості, яка впливала на наше життя.
– А як живеться вам зараз?
– Слава Богу, добре. На пенсію вийшов уже майже 30 років, тому і з того часу вдома. Уже іде 17-й рік, як я овдовів – дружина Ганна померла ще у 2005 році. Декілька разів був на заробітках, а так, пораюся по господарству. Кожен день шукаю собі роботу: біля курей, свиней, у саду, на городі, щось підремонтувати, щось полагодити. Коли маю вільний час, люблю піти пройтися до лісу. Маю задоволення від косіння трави, але недовго, бо уже немає сил. Думаю, що постійний рух і Божа ласка тримає мене на цьому світі.
Також маю всебічну підтримку від дітей: перша невістка Марія лікує, друга невістка Ганна, біля якої живу, доглядає. Загалом маю двох синів, чотирьох онуків, двох правнуків. І щодня несу молитву Богу за кожен подарований день.
Михайло ДУРДА
