Версія для друку Версія для друку

Життя на манежі цирку прожила Ніна Попович. Її завжди і у всьому підтримував чоловік

Уже впродовж десятки літ майже жодне свято у Іршаві не обходиться без участі у ньому учасників зразкової дитячої циркової студії «Весела арена». Подивитися на неперевершені виступи аматорів сцени приходять сотні іршавчан та гостей міста. Не кожне провінційне містечко може похвалитися таким колективом.
А почалося все в березні 1992 року із приїздом у наш район зіркового подружжя Івана та Ніни Поповичів, слава про яке линула у той час не тільки на теренах колишнього Радянського Союзу, а й далеко за його межами. Вони неодноразово показували своє мистецтво у Словаччині,Чехії, Румунії, Польщі, Угорщині. До речі, разом із ними виступав тоді і керівник акробатичної групи циркової студії Леонід Валієв, життя якого обірвалося ще у молодому віці…
− Дотепер не можу збагнути, як це сталося, − не без хвилювання, і з сльозами в очах згадує Ніна Яківна. − Леонід Харитонович вранці прийшов на роботу і з сумом в очах каже, що якось недобре себе почуває. «Напевне, недовго залишилося мені жити на цьому світі» – гнітили його думки. Я всіляко його заспокоювала, вмовляла, що все буде гаразд. Але він часто показував чомусь на двері і казав, що йому, напевне, час іти… Зрештою, так і трапилося… Того ж дня він загинув від наїзду автомобіля… А міг стільки ще зробити для циркового мистецтва.
Під час їх виступу у залі районного будинку культури яблуку не було де впасти. Після перегляду номерів із дресированими собаками (а їх в артистів було десятки), кожному хлопчику чи дівчинці хотілося мати такого друга. Здавалося, ці маленькі тварини розуміють нас з півслова, миттєво реагують на всі наші вимоги. Вони вправно стрибали через кільце, ставали на задні лапки, виконували різноманітні фігурні і танцювальні рухи, виконували трюкові комбінації, акробатичні етюди і невеличкі сюжетні сценки. Але тільки артисти знають, яка за цим стоїть наполеглива, клопітка і повсякденна праця дресирувальника, скільки сил, енергії, знань, нервів і вміння доводиться вкласти до того, аби навчити маленького песика реагувати на людську мову, жести і музику.
− А як ви до цього прийшли? – не без цікавості запитую. − Що вас спонукало взятися за цю справу?
− Я родом із Челябінська, − розповідає Ніна Яківна. − У дитинстві дуже любила наших маленьких чотириногих друзів. Часто гралася із собачками і кішками. Вони чимось мене приваблювали, я повсякчас дбала про них. А ще майже з шостого класу займалася спортом. Не лише робила зарядку, виконувала фізичні вправи, а й разом із подругами влаштовувала різні змагання – крос, стрибки у висоту і довжину, любила ходити пішки по горах, милувалася чарівною природою. У нас клімат континентальний, зима довга і холодна. Тому без лиж не могла. Часто каталася. Це й допомогло, напевне, мені з часом стати цирковою артисткою.
А сталося це тоді, коли познайомилася у Москві із артистом Іваном Поповичем. На той час він працював в Києві у Дирекції українських колективів «Цирк на сцені». Уже тоді він був добре відомий у цирковому світі. Молодий, красивий, ввічливий, енергійний, умів привернути до себе дівоче серце. І мова його була якась особлива. Так Ніна із далекого російського міста і закохалася у хлопця із сонячного Закарпаття. Невдовзі вони зіграли весілля, поєднали свої долі. Згодом він взяв її у свої асистенти. Так і йшли по життю разом, допомагали одне одному. Майже немає такого міста в Україні, де б вони не гастролювали. Неодноразово виступали в Києві, Харкові, Львові, Рівному, Одесі, Ужгороді, Миколаєві, Кіровограді, Дніпропетровську… Усюди їх зустрічали тривалими бурхливими оплесками, дарували квіти, а місцева влада нагороджувала почесними грамотами, дипломами і подяками. До речі, у їх домашній колекції чимало нагород, якими й дотепер гордяться. Мають подяку і від колишнього президента України Леоніда Кучми з нагоди 10-ої річниці Незалежності України. Із радістю і гордістю вона показує Диплом першого ступеня, яким нагороджена студія Міністерством культури України за участь у Першому Всеукраїнському фестивалі циркового мистецтва серед дітей та юнацтва.
Часу для відпочинку майже не було. Постійно були в поїздках, своїм мистецтвом радували механізаторів і доярок, агрономів і зоотехніків, лікарів і вчителів, інженерів і робітників, вчених і науково-технічних працівників. Усюди із нетерпінням на них чекали.
Ніна Яківна дотепер працює незмінним керівником циркової студії. Вона дуже любить свою роботу, повсякчас удосконалює професійну майстерність. Вивела в люди чимало молодих талантів, які тепер продовжують її справу. Добре пам’ятає всіх поіменно. У розмові називає імена гімнасток Галину Усенко з Іршави, Лілю Дмитрук з Ільниці, Олену Вергун з Іршави, яка займалася йогою, Інну Повх із Лукова, яка стала неперевершеним акробатом. Годинами може розповідати про Ганну Цоглу, Віку Карабиньош, Дашу Стричик, Віку Ламбрух з Іршави. Високих вершин у цирковому світі добилася Яна Завидник, яка за свої виступи за кордоном нагороджена золотою медаллю.
Особливо любить дивитися циркові номери малеча. На сто відсотків переконаний, що після перегляду такого диво-шоу дітворі захочеться мати такого доброго, розумного, щирого і кмітливого песика. Собака і справді друг людини!
− Свого часу у нас було сімнадцять маленьких собачок породи пудель, − із задоволенням розповідає Ніна Яківна. − Ними займався в основному чоловік, Іван Миколайович. Це він мене й навчив так ніжно і ласкаво ставитися до них, вести старанний догляд за ними, турбуватися про те, щоб вони завжди були охайними, доглянутими і вчасно нагодованими. Собачка не повинна реагувати на зовнішні подразники. Правильну поведінку тварини, виконання команд завжди потрібно заохочувати. Скажу більше: дресирувальником треба народитися. Водночас ти повинен бути і лікарем, і психологом, і дбайливим господарем, щоб вони завжди були готовими до виходу на сцену, адже під час виступу їм доводиться віддавати всю силу і енергію на виконання програми. Той, хто мріє завести маленького песика, повинен з любов’ю ставитися до тварин, не проявляти агресію і фізичне покарання. Пудель − собачка розумна, невибаглива і впевнена в собі. Водночас слід вивчити її характер і звички, знайти індивідуальний підхід. Жанр циркового мистецтва особливий. Чоловік Ніни Яківни, Іван Миколайович, довгий час працював художнім керівником студії, тепер на заслуженому відпочинку. Але постійно допомагає їй. А ще любить займатися риболовлею. Каже, не так ловити рибку, як просто йде на озеро відпочити, подихати свіжим повітрям. Разом виростили і вивели в люди двох дітей – доньку Інну і сина Олега, за яких тепер радіють.
Прожили життя з чоловіком ніби й недаремно. Були веселі усмішки і квіти, дружні оплески і гостинні прийоми, хвалебні і щирі промови. Однак старість, на жаль, залишилася незабезпеченою, пенсії мізерні, а ціни за комірне захмарні. Ніна Яківна із сльозами в очах розповідає, що на таке не сподівалися. Зігрівають її серце хіба що численні нагороди і фотографії з різних куточків, де доводилося виступати.
Їм є що згадати, про що переговорити. Життя на манежі цирку викликає багато яскравих спогадів.

Василь ШКІРЯ

Ваш отзыв

Ваш коментар