Версія для друку Версія для друку

СТОЛІТТЯ – ЯК ОДНЕ ЖИТТЯ

БОСОНІЖ ДО НАУКИ
Повертаючись пішки гуртом із Білківської горожанки, дівчатка неодмінно навперейми повторювали нові, завдані на уроках німецької мови, слова. Так непомітно минав час, здавалася коротшою дорога і … тепер у подібні реалії наші сучасники вже мало хто вірить. Та навіть дрібні деталі тих буднів майже не стерлися із пам’яті Ганни Василівни. Іршавчанка, якій 13 листопада виповнюється сто років, згадує як після закінчення місцевої народної школи, за настійливими порадами старшого брата Івана. Батьки згодилися на продовження її навчання. Багатодітна сім’я Василя Івановича та Юлії Іванівни більше потребувала робочих рук. Але аргументи старшого сина Івана, у той час уже нотаріуса у Волівці виявилися на її щастя сильнішими.
Мати пошила донечці тайстрину із двох половинок домотканого полотна, у якій та носила дерев’яну табличку і гріфлик*. Про зошити тоді не знали.
А шлях із Іршави до Білок та й зворотній також топтали босоніж із сусідськими Гелою Возняк та Мартою Карабиньош. Взуття натягали вже перед самою школою.
Те що і як розповідає поважного віку жінка, зустрічалося хіба що в старих радянських підручниках історії. Так, вона згадує першого вчителя, який постійно нагадував учням приносити по дровині, аби було чим грітися в класі.
Горожанка стала хорошою основою. Знов таки, за порадою брата, вона зібралася вступати у Мукачівську торгову академію але запізнилися на вступні іспити і юна іршавчанка вступила на підготовчі курси учительської семінарії, де згодом вчилася, і яку успішно закінчила.
Ганна Василівна вже згадувала, яким чином сільські діти опановували німецьку мову, а серед споминів про навчання в Мукачеві, то її пам’ять неодмінно вихоплює із тих років таку характерну деталь. Вона надзвичайно любила математику. Цим предметом дівчина настільки володіла, що практично першою виконувала завдання на уроках і через деякий час стала це робити за однокласників, що їм було інколи це не під силу. Так вийшло, що вони з нею почали розраховуватися по коруні за одну задачу.
Справа вийшла настільки вдало, що згодом, за допомогою знов таки брата, сільська дівчина купила собі фабричну тканину на плаття з короткими рукавами та накидку – з довгими.

УЧИТЕЛЬСЬКА ДОЛЯ
Іршава. Білки. Мукачево і… Присліп.
Саме сюди молоду випускницю Мукачівської учительської семінарії, разом із її двоюрідною сестрою направили на роботу.
В центрі села їх зустрів директор і відвіз за дев’ять кілометрів до початкової школи. Тут у єдиному класному приміщенні вони і навчали різновікових місцевих дітей, що фактично «ходили» у різні класи.
Проте це був далеко не єдиний місцевий колорит. Найбільше не те, що вражало, а буквально жахало молодих дівчат – коли вони ночами прокидалися від завивання вовків під вікнами…
Хто знає, як би склалася подальша доля Ганни Василівни, коли б війна не внесла свої корективи у розмірений ритм життя. Саме цією місцевістю угорці прокладали знамениту, і на їх погляд, неприступну оборонну лінію Арпада. Виселили не тільки їх, депортували чимало і місцевих мешканців.
Так молода вчителька повернулася до рідного села, до родини. Тут продовжує педагогічну працю уже в семирічній школі.
Цей навчальний заклад і став для Ганни Василівни Фечка рідним на наступні понад сорок років, аж до виходу на заслужений відпочинок.
Викладаючи, вона згодом здобуває вищу освіту на історичному факультеті Ужгородського державного (нині національного) університету.
Любила і знала математику, вищу освіту здобула як історик, а практично весь свій педагогічний стаж у Ганни Василівни відданий географії та астрономії.
Із учнями різних поколінь вона об’їздила чимало міст колишнього Радянського Союзу, відзначає поїздки Україною, але по-особливому згадує неодноразові сходження на Говерлу та, важко тепер повірити у це як у реальність, спускалася з ними у шахту «Ільницька». А ще в часовому і просторовому цьому діапазоні – Стремтура, Товкановиця та інші унікальні місцевості, об’єкти – Червена Гора. Синевирське озеро. Обсерваторія Ужгородського університету. Теребле-Ріцька ГЕС – значимі як для місцевої історії, так і у всеукраїнській.
І досі у домашньому архіві родина Ганни Василівни дбайливо оберігає один із альбомів із історії с.Іршави, що його виготовив загін «В глибину сторіч» 10-А класу Іршавської СШ в 1969 році. Вчитуючись у його сторінки, знаходиш золоті самородки нашої історії на кшталт:
«Пізніше на село напали кочовики-татари, село спалили, людей овбивали – «витовкли». Від нього і походить назва поля, яке сьогодні належить до орної площі колгоспу ім. Шевченка «Товкановиця».
«З часом Боржавська долина була розділена між потомками Басараба, один із яких одержав Іршаву, жив у ній і називався Емерик Ілошвої. Емерик мав замок на горі Стремтура, який під час воєнних походів Раковція ІІ-го був знищений.
Після цього потомки Емерика: Дюла, Менгелі і Кароль побудували свої будинки на місцях центра Іршави. Так Дюла збудував будинок, де тепер живе Хрістов Юрій. Тоді в цьому будинку були розміщені адміністративні установи.»
Завівши мову про улюблених, або чим-небудь визначних учнів із Ганною Василівною, вона каже, що головне завдання вчителя – виховати і відпустити у світ учня, людину, що вміє реалізовувати свій потенціал.
Зараз Ганна Василівна з теплотою і батьківською любов’ю згадує про своїх учнів. Вірить, що кожен із них щасливий і знайшов своє місце у цьому швидкозмінному світі. Кожен із них залишив свій слід у серці вчительки. За успіхи кожного із них радіє, коли їй розповідають, бо головне, що її вихованці стали хорошими людьми, адже їм було з кого брати приклад.

РОДИНОЮ ВИПЛЕКАНА, ОТОЧЕНА І ОКРИЛЕНА
У якій сім’ї і де, не люблять дітей. Але далеко не в кожній так турбуються про них і опікуються ними, як це було у Василя Івановича і Юлії Іванівни. Може тому його і запрошували на тогочасні весілля відказувати*.
Пройшовши фронтами І-ої світової війни, Василь Овсак надзвичайно цінував мир і спокій. А ще – любов поміж рідними.
Вже було згадано про турботу старшого брата Івана про долю сестри Ганни, та й не тільки її. Так само опікувалися один про одного всі діти Овсаків поміж себе. Та жорстоке ХХ-те століття щораз шарпало родину, немовби випробовуючи на міцність. Угорські окупанти заарештували і посадили в тюрму нотаріуса у Волівці Івана Овсака за підпільну діяльність, звідки переправили його у концтабір Дахау, де він і загинув. Детальніше ця трагічна історія описана ще одним колишнім нашим колегою, –редактором Михайлом Ціцаком**.
Уже слід сказати, що із семи дітей цієї родини, четверо здобули вищу освіту. Серед них і Василь Васильович, який, до речі, був обраний делегатом І-го З’їзду Народних Комітетів Закарпатської України.
Правда, – це аж ніяк не допомогло родині, коли під час колективізації на Закарпатті на ґаздівство прийшли «експропріатори» і забрали в колгосп коні, віз та весь реманент. Старий Василь Овсак лише мовчки сидів, поклавши руки на коліна, аби, не дай Боже, не зірватися та не зашкодити дітям.
Та повернімося до життєпису Ганни Василівни. У 1947 році вона поєднала свою долю із Іваном Фечкою, так само делегатом цього з’їзду та помітним «номенклатурником» у тогочасній владі. Проте Іван Михайлович полишив ті коридори і повернувся до педагогічної діяльності. Маючи беззаперечний талант науковця-фізика, він обрав для себе дещо іншу стежину. Відмовився від неодноразових пропозицій викладати цей предмет у аудиторіях університету, він тим не менше неодноразово приймав вступні екзамени до цього вузу. Викладач, заступник директора Іршавської середньої школи, він широко відкривав двері для майбутніх науковців, вчителів, інженерів.
А у двох із Ганною Василівною вони щасливо прожили 54 роки, виховали двох доньок, п’ять онуків, а сьогодні сторічна довгожителька Іршави щиро радіє ще й 12 правнукам.

***
ЖАГА ДО ЖИТТЯ
Із Ганною Василівною Фечка довелося поспілкуватися всього декілька годин, але навіть для мене ця поважна жінка мимоволі «запропонувала» певні своєрідні уроки.
Якщо Ганна Василівна сумнівалася у точності своїх спогадів, то обов’язково наголошувала, що не може це стверджувати, позаяк її слова можуть нашкодити репутації тим людям, про кого йшла мова, хоча ні підтвердити, ні спростувати їх уже навряд чи хто зможе. Так само, як поваг у сім’ї, вона переносить до кожного, з ким спілкується. А її надзвичайно цікаво послухати навіть молодим і поодиноким подругам. З однією із них – 94-річною ужгородкою – Ганна Василівна зустрічалася цього літа.
І завершальний приклад із життя Ганни Василівни Фечка. Кілька років тому ця жінка перенесла важку травму, яка для абсолютної більшості людей такого віку, якщо не стає вироком, то у крайньому випадку назавжди приковує до ліжка. Вже через півроку після травмиГанна Василівна почала самостійно рухатися – і тут слід вести мову не тільки і не стільки про фізичні сили, як про морально-психологічну настроєність – жагу до життя.

Олександра СТАНКО,
студентка І курсу відділення журналістики філологічного фактультету УжНУ.
Михайло ІСАК. 

*Гріфлик (стар.) – кусок крейди. 

*Відказувати – закарпатський народний звичай, коли найбільш авторитетний, статечний газда у селі наставляв молодят на весіллі на майбутнє подружнє життя, розповідав невістці і зятеві про їх звичаєвий стан у нових родинах, стосунки із набутими родичами і таке інше. 

** Див. «НЖ» «Борець за правду і волю», 23 серпня 1997р.

Ваш отзыв

Ваш коментар