Версія для друку Версія для друку

Через газетну стежку…

Чимало видатних особистостей відкривали свої поетичні таланти на шпальтах газет. Одним з таких був й Іван Шмулига, вірші якого неодноразово радували читачів. У далекому 1966 році під егідою відомого закарпатського письменника Василя Кохана вперше кілька творів молодого поета було надруковано в міжгірській районній газеті «Радянська Верховина». За часів військової служби, яку Іван Йосипович проходив на Камчатці, надсилав вірші у газету Далекосхідного військового округу «За Родіну», які підполковник Л. Посніченко перекладав на російську.
До виходу першої книжки «На Боржавських хвилях» мало пройти ще понад 30 років. Та увесь цей час творча спадщина Івана Шмулиги активно збільшувалася і знаходила своїх шанувальників завдяки друкованим виданням. Не винятком стало і «Нове життя», яке завжди було відкрите для талановитих особистостей. Молодого автора підтримувало багато видатних постатей, серед яких Володимир Федишинець, Петро Скунць, Василь Густі. Одним з поштовхів до видання першої збірки стало членство в літературній студії «Промінь», яку вів колишній редактор районки Михайло Ціцак.
Вся поезія Івана Йосиповича пройнята любов’ю до рідної землі, до людей, що на ній живуть, до природи та й взагалі – до всього живого.
Він бачив цінність у найдрібніших і, на перший погляд, непримітних речах. Це і могутня літня злива, після якої обов’язково з’явиться веселка, і жоржини, омиті в ранковім серпанку роси… Навіть пожовклий лист митець вміло порівнював із птахом, бачачи в ньому щось особливе, незвичайне:
Пожовклий лист на павутинні,
Мов птах з пораненим крилом,
У небо рветься темно-синє,
Тріпоче, стогне під вікном…
Як і всі поети, писав він і про високе почуття кохання, яке зігрівало його душу у важкі хвилини. У тисячах рядків, мільйонах слів уже було сказано про любов, здавалося б, що й додати нічого. Та Іван Шмулига знаходив ті самі слова, особливі, неповторні, що відгукуються у небайдужих серцях і зараз:
Ну що тобі сказати нині,
Коли все сказано давно…
Люблю, як вчора, очі сині,
Солодких вуст п’янке вино.
Люблю твою спокійну вдачу,
Ціную в парі кожну мить.
Як в душу впала ти юначу,
Любов та й досі ще горить.
Іван Йосипович друкувався у «Новому житті» понад 20 років, читачі добре запам’ятали його віршовані рядки, у котрих відчувається тонка душа й глибокий сенс думок.
Поезія – це як постійна подорож, бо впродовж життя людина знайомиться з авторами і їх творіннями. І на різних етапах життя ми вибираємо певних кумирів, бо з плином часу змінюються наші життєві пристрасті, пріоритети і потреби, а разом з ними поетичні знахідки, які не тільки прикрашають, але і зміцнюють наше життя. Та час від часу, варто згадувати тих, хто зробив вагомий внесок у мистецьку спадщину нашого краю, адже саме завдяки таким талантам, про нас знають і чують. Хоч Івана Йосиповича вже немає в цьому світі, його поезія, його творчість ніколи не будуть забуті, він житиме серед нас в своїх рядках…

Богдана РЯБЕЦЬ

Ваш отзыв

Ваш коментар