Версія для друку Версія для друку

Як я почала писати до районки

Коли листоноша приносить газети (а я передплачую «Нове життя» вже понад 50 років), то першим розгортаю і перечитую своє улюблене видання. Завжди побачиш на його шпальтах цікавий матеріал, який не знайдеш в Інтернеті. Там здебільшого скидують маловартісне і воно розраховане на миттєвий перегляд, а газету можна відкласти чи дати прочитати сусіду.
Останнім часом газета Іршавщини стала дуже цікавою і змістовною. Вона розрахована для всіх – від молоді до стариків.
Почала писати до газети ще з шкільної парти. Першим був надрукований вірш «Кіт і миша». Дотепер зберігаю його в своїй пам’яті, який написала ще в шостому класі.
Хвалився миші кіт,
Що він герой на цілий світ,
Коли попадеться йому в руки,
То зазнає великої муки.
Коли піде вона
Їсти зерна,
Він до неї скік
І схопить за бік.
А миша собі
Хвалиться в норі:
− Не такі ми й дурненькі
Хоч сіренькі і маленькі.
Потім написала вірш «Про Олю і квасолю», згодом − про працьовиту ланку, де трудилася моя мама (а я їй часто допомагала проводити перший і другий обробіток картоплі, кукурудзи, кормових буряків, тютюну).
А одного разу в школу завітали відомі українські письменника Василь Вовчок та Іван Петровцій, прочитали свої вірші, а після них на сцену запросили мене. Відтоді немовби переродилася і ще з більшим завзяттям взялася за перо. На тій же зустрічі відповідальний секретар газети «Нове життя» Іван Гудзоватий запросив мене відвідувати літоб’єднання «Промінь», де багато чому навчилася.
Уже після школи отримала путівку на Ільницький дослідний завод МЗУ, де трудилася аж до виходу на заслужений відпочинок. Робота токаря стала моєю творчістю в поєднанні з написанням різних матеріалів до районки.
Руки моїх друзів точили деталі ніби автомат. Вміло, красиво, якісно. Отож і писала про людей хороших, працьовитих.
А, бувало, прийду з другої зміни і по завданню редакції готую матеріал, аби вже вранці віднести до газети. Тоді районка виходила три рази на тиждень великим тиражем.
Була я і депутатом районної ради чотирьох скликань, де слово робітника мало силу. Про всілякі недоліки на заводі, в селі писала в новинку і на це, на відміну від теперішніх часів, реагували, а недоліки виправляли. Але за критику неодноразово і потерпала, за що редакція щоразу заступалася. Були моменти, коли й сама гірко плакала, обезсилена боротися.
Часто писала про погану дорогу в присілок Лази, яку згодом заасфальтували. А тепер…одні вибоїни та поломки автомашин від них. Кому жалітися, хто нам допоможе. Пропала виготовлена документація, яка обійшлася 41 тисяч грн. на вулицю Лозянську та 6 мільйонів обіцяних народним депутатом України Валерієм Лунченком на ремонт.
… «Звітують осійські соловейки» – так називалась одна із публікацій. Її героїня, Василина Варцаба, слава Богу, живе дотепер, ходить до церкви, чудово співає на Літургії. А тоді вона була секретаркою Осійської сільської ради. Уже нема і такої установи, і голови села нема, натомість селом керує староста Іван Попович. Він людина чесна, справедлива, старається як може для села, хоча вже й таких повноважень немає, як були у голови села. Немає і жодного депутата від нашого села в Іршавській ОТГ. Сумно, прикро.
Хоча я вже й сама не молода, але мої вчительки М.П.Черничко і М.І.Будера ще при здоров’ї. А ось коломийкаря Михайла Матіка з Осою вже нема в живих. Із ним можна було спілкуватися цілими годинами. Завжди його шанувала як свого доброго вчителя, автора багатьох статей у районці.
Пригадую, було це на 60-річчя районної газети. За святковим столом зібралися дописувачі і журналісти. То було в ресторані райспоживспілки. Навпроти мене сиділи М.І.Матіко та М.К.Паранич. Мені так хотілося випити трохи коньячку, але Микола Кирилович мовив:
− Ні, ми ведемо здоровий спосіб життя, вживаємо лише мінералку.
Довелося виконати послух. Та й добре, бо були і тверезими, і задоволеними, що досхочу мали можливість поговорити між собою. А творчим людям завжди є про що переговорити.
Коли ще працювала на заводі, писала про подругу М.І.Чубирко. Матеріал називався «Просто Марія». Із нею і по сьогодні часто спілкуємось, зустрічаємось, в основному перемовляємось про життя-буття.
Тепер йдучи повз підприємство, хочеться просто кричати: «Ой, заводе, заводе, що з тобою наробили?» Усе запустіло, повністю розібраний новий цех, де могло працювати десятки робітників. Плакати хочеться…
Тепер в цеху поодиноко щось витягують «старики», молоді нема. Якби прокинувся І.Ю.Трикур, перший директор Ільницького дослідного заводу МЗУ, то, напевне, не витримало б його серце…
Подейкують, що акції скупив якийсь місцевий пан. Отож, хотілося б йому сказати: «Якщо ви придбали підприємство, створюйте нові робочі місця, дайте молодим заробити пенсію. Відновіть завод, будь ласка, а не розвалюйте те, що ще залишилося. Тоді нагороду матимете велику від Бога, що дасте людям жити».
Боляче дивитися на згасаючий завод і колишньому директору Д.Ю.Матіку, якому 7 листопада має виповнитися вісімдесят. Цікаво, про що він думає зараз, коли дивиться на цю розруху… Свого часу він всіма силами боровся за завод, за його славу.
Проживає в селі М.Ю.Кебелеш, колишня ланкова колгоспу «Перше травня», велика трудівниця, хороша жінка. На своєму життєвому шляху, а їй уже 85 років, побувала, як то кажуть, і в міху, і в тайстрі. Та попри це, вона й нині працює. Її дочка Марія Звонар днями випустила свою другу поетичну книжку. Називається вона «Цвіт папороті».
Дякувати Богу, що маю змогу спілкуватися із довгожительками з Осою Г.Ф.Звонар, Г.І.Матіко, М.Д.Мигалега. Вони багато можуть розповісти як давно жилося простим людям, коли їхали на заробітки в далеку Америку, Бельгію, Чехію. Інші на рідній землі трудилися в поті чола, їли кукурудзяний хліб, картоплю, тримали худобу і так виживали. Про цих жінок теж в газету писала.
Десять років тому на сторінках районного видання написала про розлоге дерево Черничків «П’ятеро братів та сестри дві». Віктор Черничко підприємець, його маршрутки возять пасажирів з Осою в Іршаву, а також з присілку Лази. Їх роботою задоволені всі осійчани, бо вони чуйно ставляться до людей.
Недавно зайшла в лікарську амбулаторію. Мене здивувало, який гарний ремонт тут зроблено. Як лікарі так і медсестри знають свою роботу, належним чином приймають кожного пацієнта. Тут особливо дбають про здоров’я осійчан.
Мені здається, що наше село найкраще від усіх. Про це співає і мій земляк, народний артист України Іван Попович.
Село моє солов’їне
З довкола горами,
Я до тебе знову лину
З новими піснями.
Швидкоплинно час летить, міняються люди, світ. А я ще прошу у Бога милості на день завтрашній, аби ще могла щось цікаве написати до улюбленої газети.
Із ювілеєм, рідна новинко!

Ганна ЛЯШКО,
с. Осій

Ваш отзыв

Ваш коментар