Версія для друку Версія для друку

Газетне слово завжди надихало

Серед постійних дописувачів районної газети «Нове життя» у 60 – 70-х роках минулого століття була і колишня вчителька Іршавської загальноосвітньої школи (тепер ліцей) Людмила Іванівна Митровцій (Бурлакова). Ще навчаючись у Загатській СШ, вона регулярно надсилала замітки про навчання хлопчиків і дівчат, вчителів, проведення різних культурно-масових заходів. У школі діяв хор, самодіяльний ансамбль, діти були залучені до різних гуртків, де навчалися не тільки вишивати, малювати, співати, а й вправно працювати з молотком, рубанком, на шкільній ділянці вирощували квіти, овочі і фрукти, регулярно займалися спортом. Про все це дівчинка з гірського села подавала інформацію до газети. Зокрема, у районці 22 лютого 1966 року вона писала про те, що учні Загатської середньої школи запросили на вечір німецької мови доробратівських школярів. А нещодавно загатські учні побували в Доробратові на такому ж вечорі. Тут порадували нас концертом. Учні декламували вірші, співали на німецькій мові пісні. Людмила Іванівна впродовж десятки років була серед постійних громадських кореспондентів газети.
Напередодні ювілею районного часопису ми взяли у неї інтерв’ю.
− Людмило Іванівно! Що спонукало вас взятися за перо?
− Напевне, є в мене щось від батька, який працюючи у Іршавському лісопункті Кушницького лісокомбінату, крім основної роботи, редагував стінгазету «Лісоруб». Десятки літ залишався активним дописувачем не лише районки, а й обласних видань – його матеріали про життя лісорубів охоче друкували обласні газети – «Закарпатська правда» та «Молодь Закарпаття». Як учасник війни, багато уваги приділяв воєнній тематиці. То були часи, коли ще жили ветерани Другої світової. Сам батько брав участь у боях на території Чехословаччини, Румунії і Польщі, був нагороджений орденом Червоної Зірки і багатьма медалями колишнього Радянського Союзу.
Батько був родом із с. Горностойпіль Чорнобильського району Київської області. Його дитинство було важким і злиденним. Працював у Києві і Харкові. Допомогло йому знаходити роботу те, що він мав каліграфічний канцелярський почерк і непогано малював. Часто відвідував літературні читання, де виступали зі своїми творами Наталія Забіла, Володимир Сосюра, Петро Панч. Батько дуже багато читав. І завжди на першому місці у нього був «Кобзар» Тараса Шевченка, який побачив світ далекого 1953 року. Там була і знаменита «Розрита могила», про яку тепер сперечаються багато письменників. І тираж видання, як на теперішній час, солідний – 100 тисяч примірників. Я жила в тій творчій атмосфері, і мене це просто зобов’язувало взятися за перо. У нашій сім’ї завжди на першому місці була районна газета.
− Саме тому ви обрали філологічний факультет?
− І вдома, і на роботі батько розмовляв чистою літературною мовою. Був дуже освіченою і начитаною людиною. Напевне, саме тому й обрала цей фах. І не шкодую! Разом зі мною навчався відомий український поет Василь Густі. Педагогіку на факультеті викладав наш земляк лауреат Всеукраїнської премії імені Лесі Українки Степан Жупанин, а українську літературу відомий критик Василь Поп. У мене залишилося чимало яскравих спогадів про студентське життя. Адже перед нами часто виступали письменники Іван Чендей, Василь Вовчок, Василь Кохан, Василь Вароді, Петро Скунць.
− Людмило Іванівно! Ваш педагогічний стаж становить 43 роки. За цей час ви виховали сотні школярів, багато з них продовжує вашу справу…
− Незважаючи на те, що я вже на заслуженому відпочинку, завжди згадую тих, хто мене навчав, вів у Країну Знань. Хіба можна забути тих, із ким разом навчалася та вчителів, які дарували нам знання. І Першого вересня, і на День вчителя я завжди вітаюся із своїми колегами, не забуду навідатися і в ліцей, щоб поцікавитися, що у них нового, над вирішенням яких проблем вони працюють. Я ніколи не шкодую, що обрала саме професію вчителя, із якою пов’язала усе своє життя.
− Останнім часом у житті вчителів і учнів відбулися чималі зміни. Зокрема, коронавірус призвів до того, що минулого року школи перейшли на дистанційне навчання. Як ви ставитеся до цих новацій?
− До дистанційного навчання я, звісно, ставлюся негативно. Учитель був, є і завжди буде центральною постаттю на уроці. Адже слово вчителя, його жести, міміка, погляд, роздуми допомагають учням зрозуміти матеріал і створюють усі умови для власної думки. На уроках здійснюється не лише пізнавальна діяльність, а й творча, самостійна, виховна. А це є головним стержнем усього навчального процесу.
− Чи не може дистанційне навчання призвести до того, що школу скоро не треба буде. З одного боку – економія газу, електроенергії, а з іншого – почнеться занепад освіти.
− Як на мене, при дистанційному навчанні в учнів пропадає потяг до знань. Вони механічно виконують завдання, вишукуючи відповіді в Інтернеті. Самостійно не працюють, бо для цього треба опрацьовувати матеріал із підручника. Це може призвести до зниження рівня знань учнів і здачі ЗНО. Цей рік довів, що багато учнів показали низькі знання з математики і інших дисциплін. Лише систематична підготовка учня може забезпечити успішну здачу ЗНО.
Як правильно налагодити навчальний процес у школах, повинні добре продумати у владних коридорах на найвищому рівні. Це, в першу чергу, стосується молодших та середніх класів. Не слід штучно створювати умови і все звалювати на карантин. Бо діти – наше майбутнє. І якими вони будуть, залежить насамперед від нас.
− Людмило Іванівно! Наша розмова проходить напередодні ювілею районного видання. Щоб ви хотіли побажати колективу редакції, нашим читачам і дописувачам.
− Насамперед, міцного здоров’я, щастя, добра і Божої благодаті. А районці – довгого життя і процвітання! Успіху вам!

Розмову записав
Василь ШКІРЯ.

Ваш отзыв

Ваш коментар