Занурюючись в історію місцевої журналістики, не можна не згадати про таке масове явище як стінгазети. З однієї сторони вони були рудиментом радянського офіціозу, а з іншого – сплеском народної творчості, що, часом, дуже дошкуляла загальноприйнятій, офіційній ідеології.
Стінгазети випускалися всюди – на будовах, у військових частинах, заводах, колгоспах тощо. Що характерно – головний акцент у випусках цих, абсолютно народних, демократичних виданнях – робився на гумор і сатиру. Негативних явищ у суспільстві різних формацій завжди було більш ніж достатньо і все це сприймалося критично. У народі гуляли крамольні анекдоти, за які можна було сісти в тюрму, репресивна машина діяла надзвичайно ефективно: в неволі було багато представників пера, які дозволяли собі вийти за межі офіційної політики.
Тому стінгазети, які не попадали в поле зору комітету з питань державної таємниці (цензури) були улюбленими виданнями народу. У нашому, наголошую, Іршавському районі, найбільш іменитою була стінгазета «Лісоруб» Кушницького, а згодом – Довжанського лісокомбінату. Форматом вона була півтора на чотири метри і вміщувала більше інформації, ніж разовий випуск «Нового життя». Видавали її два начальники відділів підприємства – Євген Чернюк та Володимир Луста. Для того, щоб прочитати яскраві публіцистичні, дошкульні сатиричні матеріали «Лісоруба» у Кушницю чи Довге навідувалися працівники величезного підприємства, яке нараховувало в своїх рядах у різні періоди 2,5-3 тисячі працівників з усього району.
Дуже цікавими були стінгазети Ільницького дослідного заводу механічного зварювального устаткування, Іршавського абразивного заводу, заводу «Іршавремверстат», бавовняної ткацької фабрики, колгоспів «За нове життя», «Виноградар», імені Горького тощо.
Щорічно, редакція нашої газети проводила конкурс стіннівок, нагороджувала спеціальними призами кращих.
Якраз тут і треба сказати, що й самі журналісти «Нового життя» не пасли задніх, мали свою, власну стінгазету «Гостриперо», яка була посестрою сатиричних газетних добірок «Юрко Гірчиця», «Ферко Жалива» та «Сатиричним пером». Видавалася вона при найдемократичному в радянський період редакторові Василю Звонарю, який сам був вправним гумористом і талановитим публіцистом. Редакційне псевдо «Нянько» характеризувало його дуже влучно, бо був і вимогливим і по-батьківськи поблажливим, словом, звичайною людиною у керівному кріслі.
Сталося так, що при черговому переселенні редакції із правого боку Іршавки на лівий, де вона знаходиться і зараз, зникли випуски «Гострипера». Видно, хтось у цьому був зацікавлений. Тоді ж зникли й унікальні експонати редакційного музею, який теж мав гумористичне спрямування – скошена до рубця коса «головного косаря» Василя Звонаря, фрагмент товстелезного ланцюга для утримання строкоміра відповідального секретаря Івана Гудзоватого, маршрутний припис власкора «Закарпатської правди» Олександра Сенинця, трак гусениці, що символізував добродушного й товариського завідувача відділу сільського господарства, колишнього фронтовика Олександра Усенка. Були тут і експонати, привезені автором цієї публікації із Прохорівки, що в Бєлгородській області Росії – обріз і німецька каска й справжня міна. Ми і не знали, що вона може вибухнути…
Недавно, риючись у власному домашньому архіві, мені вдалося знайти деякі фрагменти «Гострипера», адже я теж, разом із І. Гудзоватим та О. Усенком, входив до її редколегії.
О. Усенко був ще й художником-оформлювачем, а І. Гудзоватий – друкарем. Ось окремі фрагменти з редакційної стінгазети, яким уже майже півстоліття, дружні шаржі.
На О.П. Усенка:
− Як здоров’я, товаришу трактор?
Спитав милостиво
В газеті редактор –
− Та здоров’я у мене – зер гут,
Якщо запчастину
Нову покладуть.
Та біда робітникам,
Слюсарям-трудівникам.
Мерзнуть руки на морозі
Бо начальство в нас не в змозі
Вікна вставити в майстерні,
Та й зарплати в нас мізерні,
Ось що треба пам’ятати
І в газеті написати.
На В.Ю. Звонаря:
Добре тому коса косить,
Кому мила їсти носить на поле.
Добре’ся тому і пише
Кого лісовоз колише
На кльоцах?
То наш «нянько» там трясеся,
Гірським орлом він несеся
Районом.
Він співає новту свою:
Гія-гоя, дівко моя,
В газеті…
На І. С. Гудзоватого:
Знов на вухах
Всі в газеті.
Й секретар ричить мов звір:
− Зізнавайтесь, де подівся
Мій єдиний строкомір?
Він на правду розізлився,
Увійшов уже у раж:
− Як макет я намалюю,
Знов облає метранпаж*.
− Строкомір стирчить
Із книги, що сховалась
Під столом. Все,
Знайшлась уже пропажа,
Посилаєм за вином…
*Метранпаж – працівник друкарні, що верстав газетні колонки й сторінки із лінотипних рядків за макетом відповідального секретаря редакції, створеного за допомогою строкоміра – спеціальної лінійки, яка визначала кількість рядків у газетній колонці відповідно до шрифту (петит, корпус, курсив, цицеро).
На О.І. Сенинця:
В селі, у славному, у Білках,
У центрі, не десь на задвірках,
Кореспондент один живе.
Котрий дає газеті все:
Статті, замітки, фейлетони
Та інформацій ешелони.
Він оре тут, на нашій ниві,
Які би були всі щасливі,
Щоб урожаєм поділився,
Що на перо йому зловився.
На П.М. Костянинця:
Гортаєм сторінки газети,
І бачим симпатичні лиця.
Із шпальти кожної сміється,
Присимпатична молодиця.
А хто газеті їх дарує?
То фотознімком серце чує,
Що симпатична молодичка,
У колгоспі ще й передовичка.
На М.І. Ціцака:
Рекорд побив радіоняньо
В ранковім випуску новин:
Врожай високий помідорів
У вічній мерзлоті зростив.
Такі технічні тяпи-ляпи –
Недогляд райвузла зв’язку.
Але і няньо має бути
Зірким солдатом на посту.
Ця історія мала своє місце в моїй творчій біографії. А було це так: коли черговий оператор райвузла зв’язку вранці включив магнітофон із плівкою, де була записана програма районного радіомовлення, першу програму не виключив. І почалося – то Київ прорветься в ефір, то Іршава. Найкумеднішим був один фрагмент – Київ: В умовах вічної мерзлоти… Іршава: Вирощено високі врожаї помідорів…
Життя є життя. Ніхто ні від чого не застрахований – ні від суб’єктивного, ні від об’єктивного.
Редакційне «Гостриперо» було не просто хохмою чи жартом. Воно спонукало всіх до підвищення професійної майстерності, роботи над собою, над словом – головним інструментом журналіста. Саме про це ще одна віднайдена стінгазетна публікація:
Якщо буде тільки люлі.
То недовго нам зозулі
Ку-ку з лісу принесуть.
Треба, браття, так писати,
Щоб хотілося читати
І була у цьому суть!
Рився в архівах і подав до друку
Михайло ЦІЦАК,
с. Імстичово.
