Версія для друку Версія для друку

Біля підніжжя Пам’ятного знака у Залужжі ніколи не в’януть квіти і завжди горять лампадки

Із самого ранку накрапував тихий вересневий дощик. Кожен, хто йшов на заупокійний молебень у село Залужжя Мукачівського району до Пам’ятного знаку, який встановлено на місці масштабної автокатастрофи 22 вересня 1983 року, прихопив із собою парасольку. Як тільки священники православної і греко-католицької конфесій спільно розпочали екуменічну панахиду за душами загиблих, які заживо згоріли у вогні, куди й поділися важкі чорні хмари, які снували над селом із самого ранку. Вони ніби розвіялися, сховалися за краєвидами гір.
Пам’ятний знак на місці трагедії встановлено у 2003 році з ініціативи тодішнього голови Іршавської районної ради Степана Бобика. Автор проєкту – ужгородський скульптор Михайло Белень. До цього долучилися також жителі сіл Арданова, Доробратова, Дунковиці та Горбка. Фінансово підтримав зведення пам’ятника з іменами 29 осіб, тодішній генеральний директор Львівської кавової фабрики «Галка» Борис Дубовий.
Знаковим є те, що тут ніколи не в’януть квіти, часто приходять рідні, близькі, щоб запалити свічку, а також повсякчас зупиняються автівки із найвіддаленіших куточків України. У день 38-річчя аварії прийшли до підніжжя Пам’ятного знаку і Степан Бобик з Іршави та Петро Король з Броду, які свого часу ініціювали вшанування пам’яті загиблих у день аварії зведенням цього меморіалу на місці катастрофи.
− У той день рейсовий пасажирський автобус «Мукачево – Арданово», за фатальним збігом обставин, на крутому повороті зіткнувся з цистерною, наповненою легкозаймистим лаком і розчинником, які перевозилися із грубим порушенням правил безпеки. Від спалаху загорілося асфальтне покриття та автобус. На місці катастрофи згоріло 18 чоловік, − розповідає житель села Арданово Іван Лендєл.. − Ще 11 пасажирів померли в реанімації від больового шоку в наступні дні. Сімнадцять чоловік були у віці від 15 до 21 року (в тому числі вагітна шістнадцятирічна дівчина), та шість чоловік – від 22 до 36 років. Це, в основному, учні професійно-технічного училища та робітники Мукачівської трикотажної фабрики. Лише вісьмом вдалося вистрибнути з автобуса і залишитися живими.
Скорботну панахиду відслужили благочинний Іршавського православного благочиння, митрофорний протоієрей, настоятель Петро-Павлівського храму с. Білки о. Георгій Чулей та митрофорний архідекан греко-католицької громади Мирослав Сипко. Біда завжди об’єднувала людей різних віросповідань.
Автор цих рядків уже працював у районній газеті «Нове життя». Про трагедію дізнався із радіостанції «Голос Америки» уже наступного ранку після страшної аварії. Для того, щоб написати про це в районці, потрібно було дістати «добро» в райкомі партії. Тодішній редактор газети по кілька разів заходив до високих чиновників, аби дали благословення. Ті, звісно, не поспішали брати на себе таку «велику» відповідальність, бо за це можна було полетіти з роботи, і, напевне, дзвонили в обком партії, а ті – у свою чергу, в Київ, ну, а там уже й до Москви недалеко… За часів комуністичного режиму не могла просочитися в пресу подібна інформація. Лише через кілька днів ми тільки кількома рядками відгукнулися в районці про трагедію, яка забрала людські життя.
Як на мене, на Закарпатті давно вже настав час оголосити 22 вересня Днем жалоби у зв’язку з трагедією, що сталася в Залужжі, бо це чи не найбільша в Україні катастрофа радянського періоду – майже до тла згорів рейсовий пасажирський автобус.
До проведення заупокійного молебня долучився голова Іршавської райспоживспілки Сергій Лупак.

Василь ШКІРЯ

Ваш отзыв

Ваш коментар