- Нове життя - https://nz-ir.com -

Не для преси…

Загублена автівкав розпалі святкування
Життя журналіста насичене багатьма яскравими і цікавими подіями. Він постійно у творчому пошуку, завжди кудись поспішає, аби завтра в газеті, радіо чи на телебаченні висвітлити ту чи іншу подію. Але не про все побачене і почуте нам доводиться писати – багато залишається, як то кажуть, за кадром. Та воно не менш цікаве, ніж поданий у засоби масової інформації матеріал. У мене таких епізодів десятки. Про окремі з них і хочеться розповісти читачам напередодні ювілею районного видання.
Було то під час відзначення 80-річчя із дня народження відомого українського письменника Федора Потушняка в Осої. Я тоді працював кореспондентом районної газети «Нове життя», водночас дописував у обласні видання – «Закарпатську правду», «Молодь Закарпаття» і «Срібну Землю». На святкування ювілею на малу батьківщину відомого поета і прозаїка, фольклориста і краєзнавця з’їхалися літератори з багатьох куточків не лише Закарпаття, а й України. Ще напередодні ювілею я побував у населеному пункті, де жив тоді його брат − Петро Потушняк, і взяв у нього інтерв’ю. Те, про що він розповів, звісно, преса у ті часи замовчувала. Але Петро Михайлович уже був на заслуженому відпочинку, до того ж був сільським активістом, прихильником Народного Руху України, то ж говорив відверто, не кривив душею. Зокрема, ведучи мову про часи тоталітарного комуністичного режиму, казав: «Якщо ти писав правду, тебе могли роками не друкувати в газетах і журналах, закритою для тебе була дорога до видавництва. Тебе побоювалися партійні бонзи, а часто – і цуралися. Привселюдно могли не подати руку, на нарадах і зборах – облити брудом. Свого часу це довелося пережити і нашим закарпатським літераторам Івану Чендею, Петру Скунцю і Дмитру Креміню. Власну думку мали також Микола Матола і Василь Густі».
Зокрема, багато натерпівся і Федір Потушняк. На його адресу сипалися обвинувачення з трьох сторін – партійних органів краю, співробітників-істориків і керівництва обласної письменницької організації. У чому тільки не звинувачували Федора Потушняка – буржуазному вихованні, космополітизмі, песимізмі, ідеалізмі. Забороняли читати лекції в Ужгородському державному університеті. Дійшло до того, що попередньо узгоджували тексти лекцій. Останньою краплею бруду проти Ф.Потушняка була спроба зробити його натхненником сфабрикованої лобістами антирадянської групи студентів-істориків, над якими 1 лютого 1960 року відбулося судилище.
Звісно, із позиції сьогоднішнього дня це елементи свободи слова, демократії і гласності. А тоді журналісту і письменнику за вільнодумство погрожували гратами. І прикро, що інколи до всього цього долучалися критики, які вихваляли комуністичну партію, Леніна, світле радянське майбутнє.
На святкуванні ювілею Федора Потушняка я вперше зустрівся із Василем Коханом, Василем Вовчком, Володимиром Ладижцем, Іваном Петровцієм.
На святкування завітав і земляк Федора Потушняка, народний артист України Іван Попович. Свою автівку зазвичай залишив на території місцевого споживчого товариства. Вечір затягнувся, проходив до пізньої ночі. Іван Попович виконав перед гостями кілька своїх пісень. А коли вийшли із актової зали школи, сторож уже закрив ворота і машина залишилася по той бік огорожі. Що ми тільки не робили: і міліцію викликали, і людей розпитували, але все марно. А вранці сторож відчинив ворота і машина була на місці.

У Москві – визнали, а вдома – «зась»
Багато цікавого можна розповісти про земляка художника Андрія Синетаря. Його картини демонструвалися в Києві, Москві, Ленінграді(тепер Санкт-Петербург), а обласна організація Спілки художників України ніяк не приймала його у свої ряди. Поскільки ми родом із Загаття, то у вихідні часто навідувалися один до одного. Я любив дивитися як він малює, а найбільше мене вражали його розповіді про себе. «Давай, − кажу, − я напишу про тебе спочатку в районну газету, потім – в обласні». А тоді влада на критику реагувала. Коли матеріал був надрукований у «Закарпатській правді», до мене у редакцію зайшов Андрій і радісно каже: «Вчора мені подзвонили із обласної організації, казали щоб зайшов і приніс із собою свої роботи».
Андрій Синетар довго не вагався. Заніс картини в Спілку, ті подивилися і з вуст окремих майстрів пензля полилася критика, мовляв, для чого він зображує звичайне просте весілля, сільських людей, які танцюють хтозна що, заготовляють сіно, збирають у полі пшеницю та ін. Треба малювати щось величне, яке б надихало юнаків та дівчат на героїчну працю в ім’я побудови комунізму. А він сказав шановному товариству, що таке творити не буде, бо він із простої бідної сім’ї, де мати і батько ходять до церкви, моляться Богу і вірять у власні сили. Цього було досить, щоб йому категорично відмовили у прийомі до спілки художників. Але Андрій Синетар виявився непростим хлопцем із глибинки, а наполегливим, який умів настояти на своєму. Після цього він поїхав у Москву і там його прийняли членом Спілки художників СРСР. Це для обласних чиновників було ударом нижче пояса. Уже через кілька днів до Іршави навідалися відомі художники краю, запропонували відкрити районну виставку. Він, звісно, погодився. Потім виставляв свої роботи в Ужгороді й Києві. Про нього почали писати всеукраїнські та всесоюзні газети та журнали, але я радий з того, що перші публікації про земляка були надруковані саме в районній газеті. Тепер Андрій Синетар проживає в Канаді.
Про вбиральні! Ні, не чули!
У 80-і роки минулого століття Боржавська вузькоколійка ще функціонувала. Вона перевозила із Приборжавського вапняк, із Ільниці – вугілля, дрова і доставляла у Виноградово. Вранці із Хмільника до Іршави добиралися на роботу робітники промислових підприємств та працівники державних установ. Свого часу «Анцьою Кушницькою» заінтересувалися залізничники із Англії. На станції в м.Іршаві їх зустрічали духовий оркестр, школярі місцевих шкіл із букетами квітів та керівники району. Обійми, спілкування, а потім, як зазвичай, обід. Представники влади довго міркували над тим, де їх почастувати смачною закарпатською кухнею. Думали-гадали і вирішили завітати в один із найкращих барів-ресторанів району. А в групі було понад тридцять чоловік, це в основному ветерани і їх внуки. Спочатку було все гаразд – їли, пили, співали, веселилися. Проблема почалася, коли комусь із них захотілося у вбиральню. Двері, як на зло, були зачинені. Ми подалися до офіціантки, потім до бармена, але ключі, виявилося, у власника бару. А того на місці закладу не було, довелося шукати вдома. Коли він відчинив на туалеті двері, нам перехопило дух: там повний безлад. Води ні гарячої, ні холодної нема, приміщення не прибране, про туалетний папір, мило і рушник годі й думати. Англійці «повторили» наш подвиг – один за одним йшли за приміщення і там справляли нужду. Звісно, про таке теж не напишеш в газеті, хоча…

Три години «записував» без плівки
Надовго запам’яталося мені висунення у 1990 р. в народні депутати СРСР першого секретаря обкому Компартії України Генріха Бандровського. Я тоді працював редактором районного радіомовлення, яке було структурним підрозділом газети. Тодішній редактор «Нового життя» Іван Печора відрядив мене у Великий Раковець, де повинна була відбутися ця знакова для району і області подія. Але Іван Іванович наполягав, щоб я збирався дуже швидко, бо на мене вже у райкомі партії чекає автомобіль. Я машинально схопив портативний магнітофон, перекинув через плече, взяв у руки блокнот, ручку і поспішив на вулицю. Тільки у Великому Раківці, коли Г.Бандровський вийшов на трибуну, я побачив, що касети нема. Спочатку він виступив із довжелезною промовою, розповів, що буде робити, якщо його оберуть народним депутатом, потім слово попросили ті, хто його підтримує йти у велику політику. Це дійство тривало майже три години. Я вже ледь стояв біля трибуни і вперто тримав мікрофон, хоча знав, що він не записує, бо нема плівки. На щастя, там були радіо- і тележурналісти з Ужгорода. Я тільки запитав, коли їх передачі вийдуть в ефір, а вже наступного ранку вдома прикипів із магнітофоном до «Галі» і все записав. Так по районному радіо прозвучав репортаж із висунення Генріха Йосиповича в народні обранці. Правда, голос диктора я «вирізав» і «наклав» свій. Радіопередача вийшла на славу! Потім уже з магнітофона я написав матеріал в газету. Редактор газети був задоволений. Але як це робилося, знав тільки я…
А скільки доводилося брати інтерв’ю, коли співбесідник завважував наперед: це не для преси. Буду відвертим: одкровенні розповіді виходили набагато краще, ніж ті, які заздалегідь готувалися до друку. Особливо, коли це були інтерв’ю із першими керівниками району чи області. Вони були дуже обережні, остерігалися кожного зайвого сказаного словечка, як воно відгукнеться в народі. Вищі рангом керівники дозволяли собі критикувати нижчих по посаді, але в політику не лізли. Такий був неписаний закон, якого усі чітко дотримувалися.
Із прожитого і пережитого за роки роботи в газеті можна написати цілу книжку. А, можливо, в майбутньому так воно й буде. Бо газета – це дзеркало району, упродовж більше сімох десятиліть вона відображає його життя.
Василь ШКІРЯ.