Версія для друку Версія для друку

Василь Попович: «Хочу змінити ставлення до ромів через футбол»

Уже давно звернув увагу на футбольний клуб присілку Собатин, за який виступають в основному роми. Спостерігав за його грою у багатьох населених пунктах району. Спортсмени мають своє коло шанувальників. Особливо багато їх у Загатті, Броді, Білках, Довгому, ну і, звичайно, у рідному присілку. Виступ улюбленої команди ромської національності – це справжнє свято (навіть більше за індійський фільм). Вони покидають будь-яку роботу і поспішають на футбольне поле. І їх місцеві кумири не підводять – вони завжди показують хорошу, злагоджену гру. Приємно вразило і те, що в команди є тренер – Василь Попович, який душею вболіває за футбол, прагне того, щоб спортсмени завжди були у формі. Він постійно з ними. Хлопці тягнуться до свого наставника як до рідного батька, прислухаються до його порад, до кожного мовленого ним слова. А Василь Васильович ніколи ні на кого не уповає, а намагається вирішити проблеми самотужки. Власними силами забезпечує команду транспортом на виїзні ігри, турбується, щоб у футболістів була форма, при потребі фінансово допоможе родині футболіста, бо на власні очі бачить, в яких скрутних умовах вони живуть. Та чи не найбільшим досягненням є те, що вони власними силами побудували стадіон, де тепер займається команда і проводяться різні футбольні поєдинки.
− Я сам родом із присілку, − розповідає Василь Васильович. − Роками спостерігаю, як проводять вільний час хлопці і дівчата, чим захоплюються. Свого часу звернув увагу на те, що вони найбільше полюбляють футбол. Коли одного разу повів розмову про створення клубу, майже всі були «за». Особливо радо зустріло новину старше покоління ромів: діти повинні чимось займатися, а головне – вести здоровий спосіб життя. Ті, що активно сповідують спорт, не п’ють, не курять, не займаються наркотиками, а прилучаються до суспільно-корисної праці. Команда Собатина неодноразово брала участь у престижних змаганнях, які проводяться у населених пунктах району, завойовувала кубки, медалі і грамоти. Вдало виступила вона і на турнірі до 30-річчя Незалежності України. Це, звісно, радує. Хочу змінити ставлення до ромів через футбол.
Крім того, на думку Василя Поповича, місцева влада теж могла б долучитися до важливої і потрібної справи. Хоча б за державні кошти відкрити у присілку штучне поле. Їх чомусь здебільшого відкривають там, де і футбольних полів і спортивних площадок вистачає. А за присілок згадують лише під час виборів.
У футбольному клубі займаються різні за віком люди. Наймолодшому, півзахиснику Йосипу Славіті вісімнадцять, а найстаршому, тобто граючому тренеру Василю Поповичу – 56 років (на фото). Василь Васильович гордиться тим, що у нього на лаві запасних вистачає гравців. Усіх хто прагне виступати за рідний клуб, понад тридцять спортсменів-аматорів. І кожен із них у тренера на рахунку золота. Справа в тому, що роми не сидять вдома, склавши руки. Вони виїжджають на заробітки не тільки у східні областіУкраїни, а й за кордон – у Чехію, Словаччину, Польщу. Серед тих, хто тепер захищає честь присілку нападаючі Василь Цогла, захисник Олександр Цогла, Юрій Чава, Василь Каналош, півзахисник Іван Каналош, воротар Юрій Лакатош. До речі, там, куди їдуть на заробітки теж, виявляється, затребувані – виступають за місцеві клуби, де показують хорошу гру. За це ще й одержують гроші.
Усе життя Василя Поповича пов’язане з футболом. Дотепер гордиться тим, що першим тренером у нього був небезвідомий однофамілець, суддя республіканської категорії В.М.Попович з Іршави.
− То було у четвертому класі, − продовжує розмову В.Попович. – Я тоді навчався в Іршавській загальноосвітній школі №1. Із великою жадобою чекав урок фізкультури. То були часи, коли мої ровесники десь в душі мріяли бути схожими на Йожефа Сабо, Василя Турянчика, Федора Медвідя, Василя Раца, Михайла Мигалину, Олега Блохіна… Василь Миколайович одразу запримітив мій потяг до гри мільйонів, запропонував більшу увагу приділяти саме футболу, бо у мене, мовляв, є для цього усі необхідні дані. І, звісно, запросив до себе у групу, де я займався кілька років поспіль. З тих пір і почався мій похід у великий футбол. Спочатку грав за клас, потім за школу, згодом – за Іршаву.
Під час армійської служби, Василь Попович багато вільного часу проводив на стадіоні, займався футболом, захищав честь роти, військової частини і округу. За це одержав чимало спортивних нагород.
Повернувшись у запас, продовжив займатися улюбленим видом спорту. Може годинами розповідати про своїх друзів, із якими із великим ентузіазмом і завзяттям проводив свій час на стадіоні. Це Андрій Веждел, Станіслав Сухан, Ярослав Пасулько, Володимир Малиновський, Іван Шопа, Михайло Ловска. Усі вони уже золотими літерами вписали свої імена в історію футболу регіону.
− Я дуже радий за свого вихованця, − не без гордості каже Василь Миколайович. − Він хороший організатор, охоче передає свій багатий досвід молодим, впроваджує новинки у гру, продовжує розвивати футбольні традиції краю, зумів знайти у собатинській глибинці справжніх ентузіастів, які з великою відповідальністю ставляться до спорту, віддають йому всю свою силу і енергію. Переконаний, що в перспективі вони ще заявлять про себе і вдало захищатимуть честь провідних клубів не тільки Іршавщини і Закарпаття, а й України.
У розмові Василь Попович ратує за те, щоб більше проводилось різних футбольних поєдинків, де б могли взяти участь і футболісти присілку, бо саме змагання спонукають до підвищення професійної майстерності, а також наполегливо йти до обраної мети. Тільки тоді можна буде добитися справжнього успіху.

Василь ШКІРЯ

Ваш отзыв

Ваш коментар