Версія для друку Версія для друку

Пам’ятники не винні, що їх руйнують. Українська культура пам’яті

Даний матеріал, що надійшов на адресу редакції від нашого постійного автора, може, звичайно, викликати неоднозначну реакцію у читачів «Нового життя», які принципово не поділятимуть його позиції. Але, ми прийняли рішення опублікувати кореспонденцію «без куп’юр», сподіваючись, що вона, природно, викличе протилежну реакцію. Чекаємо на відгуки і завжди готові їх опублікувати.
У зв’язку з святкуванням 30- річчя Незалежності України в українських ЗМІ висвітлюються по роках різні резонансні події суспільного розвитку. В короткому нарисі ми звернемо увагу на окремі аспекти та підходи до збереження старих пам’яток матеріального мистецтва та встановлення нових пам’ятників в ознаменування історичних подій чи окремих героїв новітньої історії Західної України. Як вони сприймаються в контексті загальноєвропейських цінностей і наших прагнень бути в Євросоюзі.

Пригадаємо, що в часи раннього президентства Л.Кучми в Міністерстві культури були розроблені плани-заходи щодо збору і узагальнення, опису пам’яток матеріального мистецтва, розташованого за межами сучасних кордонів України, де раніше мешкали русини-українці. І, хоч можливо, ці пам’ятки вже раніше могли бути описані зарубіжними дослідниками і трактуватися як їхні пам’ятки, однак, пропонувалося по-новому з українських позицій дати оцінку цим першоджерелам. З бюджету виділялись невеликі кошти та визначались спеціалісти – виконавці.
Ще при Кучмі українські дослідники – мистецтвознавці були направлені за межі України, в Польщу, Словаччину, Угорщину, Румунію, Югославію та інші країни, де раніше мешкали русини-українці для опису пам’яток матеріального мистецтва. Ми назвемо лише відомих нам дослідників. До прикладу, з Львівської філії Київського інституту «Укрзахідпроєктреставрація» пам’ятники сакральної архітектури досліджував архітектор Василь Слободян. Пісні, легенди та інші твори нематеріальної культури досліджував наш земляк, доктор мистецтвознавства І.В. Хланта. Словацькі пам’ятки нематеріального мистецтва досліджував професор Мушинка. Після чого були написані численні монографії та надруковані книги – результати цих досліджень.
У той же час на Галичині велися розкопки в м. Галичі та друкувалися численні наукові монографії про Короля Данила Галицького.
А що ж відбувалось у цей час на Львівщині, що межує із Закарпаттям? Прикрий факт вандалізму по відношенню до пам’ятних знаків та артефактів інших народів. «Свідомий» українець викладач, майстер одного з ПТУ Львівщини взявши, з собою учнів ПТУ, озброєних молотками і зубилами вийшли на межі Львівщини, де раніше був кордон між Польщею та Угорщиною, почали нищити кам’яні межеві та геодезичні знаки та інші історично цінні пам’ятники і хрести, встановлені ще на початку 20-го ст. поляками чи угорцями, чехами. Викладач мотивував учнів ПТУ до вандалізму тим, що тут мають залишитись тільки знаки, пов’язані з українською історією і культурою.
Напевно, цей псевдовчитель не знав не лише історії України, але й історію своєї Галичини. Адже пригадаймо М.Грушевського «Історія України»: Галицько-Волинський князь Роман загинув у 1205 р. По ньому залишилися два малолітні сини – Данило та Василько.
… «Управу прийняла на себе їх мати – молода княгиня Романова, й оддалась під опіку угорського короля, приятеля й союзника Романового» . Київ. «Либідь» 1991 р., с.61.
Ми знаємо як у Західній Україні, особливо Галичині, честують Князя Данила Галицького, сім’ю якого взяв під опіку угорський король, який прийняв титул «короля Галичини і Володимирії».
А деякі українські історики приписують існування і розквіт Броницького замку саме за часів «Галицької Руси». З вищенаведеного випливає, що сусіди: поляки, угорці та українці мають спільну історію, яку не треба переписувати в угоду політичної кон’юктури. Нещодавно, після святкування 30-річчя Незалежності України, Арестович запропонував змінити назву держави Україна на Русь-Україна.
А що відбувалось на Львівщині пізніше? Пригадую в 2004 р. на вулицях м. Львова, починаючи від центрального вокзалу, з’явилися чорно-білі бігборди з великими портретами Шухевича і Бандери. Чекаю професора біля головного корпусу Політехнічного інституту о 9.00. На вулиці чутно майже військові команди українською, дивлюся крокують в строю ПТУ-шники, хлопців близько 30-и чоловік. Питаю перехожих, хто це? У відповідь, фани футбольної команди «Карпати». Насправді вишкіл підготовлений «Свободою» для майбутніх вуличних маршів, інформував мене професор з вузу. Таких «фанів» з Львова привозять в Ужгород на різні ніби-то патріотичні, насправді, провокаційні заходи в м. Ужгород, та інші міста України, де їх охороняли силові структури.

Проїжджаючи автобусом Львівщиною, бачимо хрести і пам’ятні знаки воїнам УПА. У пресі з’являються повідомлення про знищення могил не лише загиблих хлопців зі Сходу (загони МДБ СРСР), що воювали з «бандерівцями», але й плюндрування пам’ятників воїнам-визволителям від фашизму у Другій світовій війні. Це лише 2006 р., в Україні ще не проходить декомунізація.
І тут мені пригадались студентські роки навчання у Львові. Мій однокурсник, архітектор Іван Аннюк був родом з села, де народився С. Бандера. Тож інколи, в студентському гуртожитку, ми спілкувались про бандерівців і їхні заслуги перед Україною. На це мій співрозмовник заявляв напряму, що вони – воїни «УПА» боролися спочатку з поляками, а пізніше, і з євреями (дивізія СС «Галичина») та Червоною армією. Тож завдяки «бандерівцям» були вигнані поляки з українських сіл і тепер їх там немає. А жителі Львова – слуги польських панів, що проживали в підвалах, змогли частково покращити свої житлові умови, переселившись у звільнені квартири поляків і євреїв. Звільнені квартири зайняли також чиновники з «Других Совітів», що прибули з Червоною Армією.
Нестабільна ситуація на Україні пов’язана з зовнішньополітичним курсом та конкуренцією олігархів Сходу і Заходу України призвела до Майдану. І після чого вже в українських міністерствах, за квотою переважали вихідці з Галичини, особливо в Міністерстві культури, яке формує не лише мовну політику, але є і останнім бастіоном у збереженні пам’ятників національного значення України. Однак, як говорять злі язики і «несвідомі» українці, ще донедавна за «індулігенцію» можна було одержати дозвіл на висотну забудову, що закриває ці пам’ятники, або види на них (заборонену в цих зонах) не лише в буферних зонах, але і в охоронних зонах пам’яток національного значення. Хто сумнівається, може оглянути на місцевості в столиці і в обласних центрах, або через інтернет ці зловживання.
А які пам’ятники і за чиє фінансування будуються на Галичині, яка раніше так честувала нашого Кобзаря Т.Г.Шевченка, і де стоять численні його пам’ятники і погруддя. Мало того, навіть на автобусних зупинках можна прочитати уривки з його творів: «Кохайтеся молодята, та не з москалями, бо москалі злії люди зроблять лихо з вами…». Однак, в часи писання «Кобзаря», як відомо, москалями називали всіх солдатів незалежно від національності в т.ч і українців, які, як співається у відомій пісні, проживали від Сяну до Дону. То невже зараз дівчатам не можна кохатися з українськими солдатами зі східних областей України, які розмовляють «по-руськи». А таких шлюбів зареєстровано зараз чимало і вони схвалюються суспільством. На жаль на стінах шкіл чи автозупинок ми не побачили уривків з «Кобзаря» про «ляхів». Бо ж до ляхів у Польщу подалися на заробітки десятки тисяч молодих громадян, особливо з Галичини.
А погляньмо, які пам’ятники очільникам УПА збудовані за останні шість років, особливо в райцентрах Галичини. А величезний монумент із стелою на задньому плані Степану Бандері на привокзальній площі біля католицького костьолу вартістю більше 100 тис. доларів США. А численні бронзові погруддя воїнам УПА у центрах ОТГ, вартість кожного з благоустроєм сягає більше 10 тис. доларів США. Хто спонсор у бідній країні? Цікаво. Адже нам вже треба встановлювати пам’ятники воїнам, що полягли в конфлікті на Донбасі. Звідки взяти кошти? Тож до яких часів ми будемо переписувати українську історію, яка не співпадає з історією народів-сусідів, що раніше мешкали тут. Доки ми будемо героїзувати тих, хто, можливо, цього і не заслуговує?
А як же в багатонаціональному Закарпатті співіснують пам’ятники різних народів та культур? І тут ми звернемо увагу, в першу чергу, на м. Берегово, де в історичному центрі на Площі Героїв розміщені пам’ятники воїнам-визволителям Другої Світової війни та пам’ятник загиблим воїнам-афганцям, а неподалік, біля моста через канал Верке, пам’ятник Шандору Петефі, а неподалік – Тарасу Шевченку. Крім того, в середмісті Берегова розміщено ще до десяти погрудь та барельєфів історичним та культурним діячам Угорщини.
Компактно на одній площі в центрі Тячева розміщені пам’ятники Т. Шевченку, а в центрі міста – загиблим у Першій світовій війні, поряд – загиблим у Другій світовій війні та ще один пам’ятник. У багатьох центрах угорськомовних сіл Закарпаття об’єднали пам’ятники загиблим воїнам Другої світової війни, що воювали по різні сторони: в Угорській та Червоній Армії. В Ужгороді, напроти готелю «Закарпаття», був відкритий, за спонсорські кошти, пам’ятник «Добровольцям Закарпаття, що вступили в ряди Червоної Армії, які полягли в боях у Другій світовій війні».
Як відомо, за згодою Міністерств культури сусідніх країн, до прикладу, пам’ятники Т.Шевченку розміщуються в румунському м.Сігеті та в угорських містах, де компактно проживають русини-українці. У той же час на Закарпатті, де компактно проживають румуни чи угорськомовні, розміщуються пам’ятники поетам цих народів. Однак, на Закарпатті відбувались і незрозумілі події, коли силові структури забороняли розміщувати пам’ятні знаки чи погруддя в місцях компактного проживання румун.
А тепер під виглядом декомунізації у Львові зруйнували «меморіал Слави в честь Воїнів Червоної Армії», на який в часи «розвинутого соціалізму» і як говорив Л.Брежнєв «единой общности – советского народа» було витрачено величезні кошти, і який представляв собою художню цінність. Нищити у нас уміють, а от створювати щось цікаве – не завжди вміють і коштів мало.
Тож, що ми залишимо нашим нащадкам, які пам’ятники, залежить від нас і нашої культури? І, можливо, в різних областях України будуть шанувати своїх місцевих героїв. Час покаже.

Василь Гецко,
архітектор.

Ваш отзыв

Ваш коментар