У теперішній час мало вже хто й знає, що районна газета мала своє дитя – районне радіо, або, як це офіційно називалося – редакцію районного радіомовлення, котру очолював кореспондент-організатор, згодом – редактор районного радіомовлення, який числився в штаті районки.
Передачі районного радіо записувалися в студії звукозапису райвузла зв’язку, який і забезпечував трансляцію записаних на магнітну плівку ранкових новин. Так це вже був синтез спільних дій журналіста й зв’язківців.
Районне радіомовлення почало свою історію 1965 року, коли закінчилася невдала «хрущовська» адмінреформа, було відновлено Іршавський район, а з ним – випуск «Нового життя» із структурним підрозділом – райрадіо (так любовно називали цю новизну в народі). Першим кореспондентом-організатором районного радіо, тобто його засновником, був Олександр Усенко – талановитий, грамотний журналіст, колишній фронтовик. Він сам вважав себе непридатним на роль диктора, тому тексти підготовлені ним, читали Ганна Микуліна та Петро Білинець – працівники райкому партії. О. Усенко, який став заступником редактора газети, недовго опікувався районним радіо. На його місце прийшов тоді молодий Андрій Ільницький. Він уже сам читав власні тексти і залучив до цього Магдалину Бобіту (згодом – Радик), яка працювала секретарем-друкаркою в районці. З цього часу голос Магдалини Степанівни звучав у передачах районного радіо дуже довго при різних кореспондентах-організаторах.А між іншим, аудиторія райрадіо була обширною – в районі діяло 24 тисячі радіоточок. Газета, нагадаю, в найкращі свої часи мала разовий тираж, який перевищував 16 тисяч примірників. У наші часи таких тиражів не мають навіть обласні видання.
Спочатку районне радіо було слабо оснащене технічно. Примітивна студія, напівпрофесійний магнітофон – от і все, що вони мали в своєму розпорядженні. Згодом, а було це вже при незабутньому Олександрові Сенинцеві, редакції районного радіомовлення виділили портативний магнітофон, і в передачі почали вплітатися радіорепортажі, живі голоси, записані на полях і фермах, у цехах і майстернях. Радіо відразу зросло професійно, мало вищу довіру слухачів. Пам’ятаю, з власного досвіду на посаді кореспондента-організатора, як тепло зустрічали слухачі виступи німецькомовної поетеси Ольги Рішаві з Кушниці, молодих і талановитих композитора і співака Івана Поповича та поета Івана Петровція, літстудійців «Променя», що діяло при газеті «Нове життя».
Коли в Іршаві побудували нове приміщення пошти, там було обладнано за всіма технічними вимогами на той час нову студію звукозапису. Умови роботи значно покращилися.
Розповідь про районне радіо була б неповною, якщо не згадати добрих партнерів, журналістів, які там працювали, зв’язківців. Завжди з увагою прислухалися до всіх побажань журналістів довгочасний начальник радіовузла зв’язку Іван Грицакович, головний інженер Михайло Маковецький, і до останніх днів роботи районного радіо Роман Васаган. Конкретним відповідальним за роботу радіо був інженер Михайло Січ. Він відповідав за радіоцех, який здійснював прийом і ретрансляцію по проводній мережі програм радіо із Москви та двох київських – першої програми та програми «Промінь». Михайло Іванович із своєю командою завжди був на висоті. Радіоточка при ньому справно працювала на найвіддаленіших присілках, а пошкодження на лінії він міг визначити з точністю до 50 метрів із відстані 20 кілометрів. При М.І. Січові постійно розвивалася радіомережа. Був такий, електромеханік (він живе й понині), як Василь Біксей із Імстичова. Він міг за рік встановити до 500 нових радіоточок. За це він удостоювався високих нагород і визнання на Всеукраїнському та всесоюзному рівнях.
Робота на районному радіо була доброю школою для тих, хто там працював, бо в газеті ти відповідаєш за якийсь один напрямок у роботі, а на радіо – всі теми, всі жанри твої, працюй у тому ключі, який тобі до вподоби. Тому, мабуть, і вдало складалася професійна доля тих, хто там трудився. Олександр Сенинець став провідним журналістом «Закарпатської правди» та «Новин Закарпаття», через посади секретаря та заступника редактора прийшов на посаду очільника райгазети й автор цих слів, точно такий шлях пройшли Василь Шкіря та нинішній редактор «Нового життя» Михайло Ісак.
Районне радіо «померло» тихо й непомітно. Так само як повимирали заводи й колгоспи. Така його доля нещаслива.
Тішуся з того, що живучим залишається «Нове життя». Живучим завдяки моїм молодшим колегам, які там працюють: Михайлові Ісакові, Василеві Шкірі, молодій, талановитій Богдані Рябець, Сергію Копинцю та Ганні Карабиньош – от і вся невелика команда, яка підтримує життєздатність та живучість «Нового життя», єдиної газети області, яка не змінювала свою назву. А читачів нашої газети прошу й надалі любити її, читати й передплачувати й заохочувати до цього своїх друзів та сусідів.
Михайло ЦІЦАК,
с. Імстичово.
