Задум, опублікувати даний матеріал зародився у нашому спілкуванні з автором ще минулого року і мав бути приурочений до ювілею його героя. Заглибившись у бурхливі води життєвої річки Мигаля Гецка, читач зрозуміє нашу зацікавленість його постаттю в історії журналістики Іршавщини, хоча чисто на поверхні цього річища може видатися, на перший погляд, що його єднало з нами тільки такі «береги»: народження і «сінокоси».
Та де і на якому полі ми б не жали свою скромну ниву, вона все-таки на Землі Обітованій – Україні.
Серед широкого творчого загону добре відоме ім’я нашого земляка, який на початку 70-х пов’язав своє життя з Донецькою областю, а конкретно з Мигальом Гецко з с. Кушниця на Іршавщині- відомого не лише в Донецькій області, але і в Україні та і в колишньому СРСР радіо- журналіста, ім’я якого вписано в енциклопедію української журналістики.
Мигаль Яношович Гецко народився 21 листопада 1940 р. в с. Кушниця, на той час в Угорщині в селянській сім’ї. І був першою дитиною в багатодітній родині. Вступив у 1946 р. у перший клас Кушницької школи вже в Українській РСР, куди було приєднано Закарпаття.
Навчання проходило в пристосованих приміщеннях школи разом з дітьми війни, що прибули сюди із дитбудинків із східних регіонів України. Не маючи роботи вдома, подався як і багато кушничан, на сезонні роботи в один із колгоспів Полтавської області в Глобинський район. Доглядав за стадом корів. На жаль, одна тварина втопилася в річці. Тож Мигаль, не отримавши заробітку за кількамісячну роботу, подався в Донецьку область. Додому листів не писав майже півроку, бо не було чим порадувати батьків. Через кілька місяців з Ворошилівського райвійськкомату м. Горлівки, де працював у автоколоні у 1960 р. його призвали на військову службу в ряди Збройних сил СРСР. Родичі хвилювались, чи не сталося чого поганого. І запитали квартиранта, вже бувалу людину, майстра по ремонту техніки, родом з Білорусії Костянтина. Той порадив батькові:
«Иван Михалыч, иди в милицию, но много не болтай. Скажи, мол, долго сын Мигаль не пишет писем, и мы не знаєм, что с ним.».
Всесоюзний розшук дав свої результати. Десь через місяць, 1960 р., з військової частини Московської області Мигаль написав короткого листа, що служить, і в нього все нормально, і він у наступних телеграмах надасть більше інформації.
…За відмінну службу (в той час служили три роки) Мигаля двічі відпускали на «побивку» у відпустку.
Мигаль, який дуже любив літературу, забрав з дому підручники і готувався в армії до вступних іспитів у Львівський державний університет на факультет журналістики..
Молодий солдат успішно здав влітку 1962 р. екзамени в Львівський університет на факультет журналістики, уже не дослужував у армії.
Кушницькі сінокоси
Навчання було цікавим, а ще відвідував секцію боксу для самозахисту, бо знав, що у повсякденному житті це може стати у великій нагоді. Дотримувався дідових настанов: «Три дні не їш, но остро’ся держ!».
Стриг’ся наголо, боявся, що будуть виривати волоси з голови. Просив маму звузити штани згідно львівської моди. Однак, при цьому, М. Гецко кожного року приїжджав на канікули додому в с. Кушницю «на сінокоси» у багатодітну колгоспну сім’ю. Переважно домашнє господарство годувало сім’ю: свої корова, свиня, вівці, своя картопля і кукурудза, і садовина.
Після третього курсу хотів вступати на режисерський факультет столичного вузу. Та батьки його переконали не кидати журналістику. Переддипломну практику проходив у Дрогобицькій районній газеті, де було надруковано десятки його статей.
Розподіл випускників факультету журналістики 1967 р.: ніхто з його колег не хотів брати направлення в Донецьк. Бо то, «бандитський, російськомовний, робітничий і шахтарський край», казали вони. Тож декан запропонував Мигалю Гецко, який перед призовом у РА працював на Донбасі, і він погодився. За направленням почав працювати із вересня 1967 р. по травень 1969 р. в газеті «Макеєвский рабочий» м. Макіївка молодшим штатним співробітником. Жив у робітничому гуртожитку. Ніколи нікому не жалівся на важкі побутові умови і невелику зарплату та несприйняття місцевими вихідців із Західної України, яких там поголовно називали «бандерівцями». З перших же днів роботи в газеті почав самостійно вивчати економіку краю та детально готувати кожен газетний матеріал, сидячи в бібліотеці чи консультуючись у провідних спеціалістів даної галузі.
Із липня1969 р. зарахований на посаду молодшого редактора обласного радіо в Донецький обласний комітет по телебаченню і радіомовленню. Із вересня 1969 р. переведений у зв’язку з реорганізацією на посаду редактора суспільно-політичних передач радіо Донецької обласної телерадіокомпанії.
Через десять років був призначений редактором відділу народного господарства.
Частину зі своїх скромних гонорарів ще з 1973 р. надсилав братам, студентам Львівського політехнічного інституту – Юрію та Василеві.
На роботі Михайло Гецко проявив себе великим трудоголіком. Його поважали в колективі. Донецькі колеги по роботі з облтелерадіокомпанії приїздили з ним на Закарпаття і в с. Кушницю безпосередньо на сінокоси. Він возив їх на «Гамору» в с. Лисичово та інші цікаві місця Закарпаття.
Одначе, він нерідко вступав в полеміку з керівництвом через несправедливе ставлення до журналістів при розподілі премій, путівок, а особливо, квартир. Свою ж квартиру чекав довго. Не був членом КПРС. Як і кожна молода творча людина – журналіст, і Мигаль Гецко не виняток, у той час мріяв написати книгу, вступити в спілку письменників…тож кількарічна праця могла увінчатися книгою про сучасників, передовиків Донбасу. Однак рукописи, майже готові до друку, вкрали на пляжі Азовського моря… Мало того, пропонували викупити за велику суму. Хто ж міг це зробити?
І пригадав, перед закінченням навчання у ВУЗі був викликаний на розмову в Львівське КДБ. Йому запропонували змінити фах і з новою легендою переправлять працювати в Західній Німеччині в українських націоналістичних осередках. Однак М. Гецко відмовився і КДБісти сказали, що його відмова пошкодить його журналістській кар’єрі. Невже це їх робота? Однак Михайло не впав духом, життя продовжувалось.
Товариші по журфаку Львівського університету, вихідці з різних областей України, направлені на Закарпаття Олександр Кривоцюк (Закарпатське обласне радіо), Георгій Удовиченко (фотокореспондент обласних та республіканських газет) та Олександр Коробко (редактор газети «Закарпатська правда») при рідких зустрічах в м. Ужгороді під час відпусток Мигалю жалілись на «мілкотем’я», висвітлюване ними в закарпатських ЗМІ. Для М. Гецко кожен газетний матеріал динамічного розвитку Донецької області достойний був публікуватись в республіканських та всесоюзних ЗМІ.
Всесоюзна радіоперекличка
Пригадую, на початку 80-х я приїхав у Донецьк до брата і він мене взяв з собою у відрядження в м. Маріуполь (Жданов ) на завод «Азовсталь» імені Ілліча. Там саме готували до здачі мартенівський «Стан-3600», де він брав інтерв’ю в керівників будівництва металургійного гіганта України. Мене вразили масштаби будівництва та і сама величезна площа заводу «Азовсталь».
Мигаль Гецко працював у донецькому обласному радіо на посаді редактора відділу промисловості, які зтранслювали переважно в регіоні. Однак український слухач міг чути майже кожен тиждень в останніх вістях українського радіо про успіхи і досягнення передовиків промисловості та шахтарів з донецького краю, підготовлені М. Гецко.
Він передавав записані касети для республіканського радіо, поїздом, який їхав у Київ.
Саме завдяки старанням М.Гецка, була організована у 1980-х р. радіопередача на Всесоюзному радіо: «Всесоюзна радіоперекличка шахтарів: Донецьк – Воркута – Кемерово – Караганда – Ростов…», що звучала інколи двічі на тиждень на хвилях останніх вістей всесоюзного радіо з Москви.
… М. Гецко продовжував кожного року приїжджати у двотижневу відпустку додому в с. Кушницю «на сінокоси». І лише одного разу, в 1975 р., цього не зміг зробити, бо молодший брат Іван – радіоінженер, старший лейтенант, відслуживши два роки в ракетних військах у Приморському краї на кордоні з КНР, від великої дози опромінення, через півтора року важко захворів і невдовзі помер, на той час лікувався в Донецьку. Батьки жалілись, як це не прийти на «сінокоси», адже велика родина за два місяці заготовляла вручну близько 250 центнерів сіна: найбільше в області, а для Мигаля важким тягарем було донести до батьків звістку про невиліковну хворобу молодшого, найталановитішого серед братів…
Тут, на обласному радіо, зустрів свою наречену, Наталію Олександрівну Толшину, що походила з простої робітничої сім’ї. Батько – ветеран війни. Вона працювала диктором Донецького обласного радіо. У 1978 р. вони зіграли весілля. Наталія здобула вищу освіту за фахом «філологія» і згодом викладала риторику на факультеті журналістики Донецького державного університету.
А пізніше, на початку 1990-х, Наталію Олександрівну Толшину запросили диктором на футбольні матчі вищої ліги на стадіонах «Шахтар» та «Металург» в м. Донецьку. Наприкінці 90-х Наталія Олександрівна викладала риторику донецьких бізнесменів та майбутніх депутатів Верховної ради з цього регіону.
У 1994 р. М. Гецко у зв’язку зі зміною назви Донецького облтелерадіо, переведений у Донецьку обласну телерадіокомпанію на посаду редактора радіо. Як відомо, славу Донбасу примножували не лише ті, хто там народився, а саме ті хто там пригодився.
Сім’я користувалася авторитетом у Донецьку. Нерідко брат згадував один із епізодів свого життя. Обоє любителі футболу. Тож донецький «Шахтар» – маючи багатих спонсорів, команда бажала включити в свій склад кращих українських футболістів, серед яких був нападник Харківського «Металіста», наш земляк Іван Гецко. Тож, після футбольного матчу «Шахтар» Донецьк – «Металіст» Харків, Мигаль Яношович на прохання тренерського складу «Шахтаря» підійшов з посвідченням «Преса» до свого недалекого родича, футболіста Івана Гецка з хорошою пропозицією від команди «Шахтар» і в тому числі значно більшою зарплатою, ніж у Харківського «Металіста». Однак у Івана Гецка вже було запрошення від Ізраїльської команди з м. Хайфи «Макабі» тож до «Шахтаря» він не пішов.
Дед, ты чего мелеш?
М. Гецко з 11.04 2000 р. до 2008р працює власним кореспондентом Національної телерадіокомпанії України, а пізніше (Національна радіокомпанія України) на посаді власного кореспондента національного радіо по Донецькій області. Крім передач про трудові успіхи Донбасу, він (розміщує) надає слово представникам україномовної «Просвіти» та інших громадських організацій Донеччини. У 2008 р. виходить на пенсію. В 2011р. важко захворів і переніс надскладну операцію в Москві. Віддаляється від громадського життя краю. Однак коли здоров’я дозволяло, приїздив на Закарпаття у рідне село – Кушницю.
Під час подій 2015 року в м. Донецьку, коли ЗМІ були захоплені заколотниками, М. Гецко пішов на «футбольну біржу» в Донецьку, де збирались вболівальники «Шахтаря», і вів роз’яснювальну роботу, говорив, що Донбас не виживе без України. Тут підійшли молодчики і кажуть: «Дед, ты чего мелеш?» і почали бити. Після кількох ударів у обличчя Мигаль Гецко, закривавлений, повернувся додому. На цьому закінчилася його громадська робота.
Важко переживав події на Донбасі та недолугість української влади по поверненю Донбасу в Україну.
На жаль, через хворобу він не зміг в останній час щорічно відвідувати Закарпаття. Та й кидати так важко зароблену квартиру в Донецьку не захотів. Крім того, йому необхідно було постійне медичне обслуговування, яке в Донецьку його задовільняло. Уже будучи важко хворим, на запитання родичів із Закарпаття по телефону відповідає: «У мене все нормально».
На жаль, для переселенців з Донбасу ще і пенсії затримують. На тепер загальний борг Пенсійного фонду України перед М. Гецко становить більше 23 тис. гривень… Тож дружині, Наталії Олександрівні, доводиться працювати на кількох роботах, щоб заробити не лише на харчування, але й на ліки та звести кінці з кінцями. Дружина пробувала відвезти Михайла для оздоровлення на Азовське море в м.Маріуполь.
На жаль, хвороби у Михайла загострились, тож довелось терміново повертатися в Донецьк вже каретою «червоного хреста», де йому була надана кваліфікована медична допомога.
Кілька тижнів тому, після повернення з Маріуполя, дружина Наталія питає Михайла:
– Що тебе болить?
– Душа мене болить за Донбас і за Україну. Бо і Донбас без України хиріє і Україні без Донбасу важко.
Василь ГЕЦКО.
