Версія для друку Версія для друку

«Щоб золото ніколи не потемніло…»

Редакція «НЖ» отримала декілька надзвичайно теплих відгуків про публікації з нагоди відкриття меморіальної дошки лауреату Шевченківської премії Дмитру Креміню на будівлі однойменної Сухівської гімназії.
Зважаючи на позитивний розголос та високу актуальність події, ми вирішили продовжити серію роздруківок виступів учасників вшанування поета в його рідному селі. Сьогодні пропонуємо увазі читачів слово пам’яті Дмитру Дмитровичу від лауреата Національої премії імені Тараса Шевченка Петра Мідянки. 

Шановне товариство, дорогі краяни, дорогі сушани, я всіх вас вітаю з цим чудовим серпневим днем, днем нашої культури. Зі святом української поезії, яке присвячене не тільки одноосібно Дмитру Креміню, а й усьому поетичному світу, у якому він працював. Про Дмитра Креміня дуже багато написано й сказано не тільки в українській, але й у світовій літературі. Хотів би розповісти, ким для мене був Дмитро Кремінь. Колись, 43 роки тому, коли я приїхав студентом Ужгородського університету у засніжену степову Казанку, де Дмитро Дмитрович працював на той час вчителем. Власне із того товариства, яке мене оточувало я не бачив рівних йому.
Я бачив, що на Дмитра можна лише рівнятися у культурі мислення, культурі поетичного слова. І мені дуже кортіло з ним познайомитися особисто.
Це було звичайне таке степове містечко, десь 9 кілометрів від залізничної станції, до якого треба було якось добиратися. Але я пригадую ті часи, коли молодий, щойно одружений Кремінь мав там свого кума і поселив мене в однієї вдови фронтовички, яка його любовно називала «Наш Креміньок». Потім я ще багато разів був з ним у Миколаєві, зустрічався вже на тій вулиці Південній, про яку згадував Тарас Дмитрович, у тій квартирі. Дмитро мене завжди гостинно приймав і мені приємно було, що беручи участь у Всеукраїнському конкурсі «Учитель року» у номінації «Українська мова і література» я у фіналі конкурсу подавав фрагмент уроку з поезією Дмитра Креміня.
І в той рік я бачив його востаннє…
Так ми розминулися, хоч в тій Казанці він підписав мені фотографію: «Петрові на талановиту поезію і радісну зустріч у Карпатах», яка у мене зберігається. На жаль, зустрічі нашої у Сухій не було, не було і в Ужгороді, про який він писав: «Я так жити хотів серед золота і руж. Знав я іншу ріку, річка звалася Уж».
Дмитро був вигнанцем у Закарпатті. У тому степовому містечку, Миколаєві, де навіть у 1998 році звучала російська мова, стояли пам’ятники НКВдистам, які нещадно «шмагали» Креміня. Коли він захищав диплом в Ужгородському університеті, це було пересторогою того, що він не залишиться в Закарпатті, як не намагалася ужгородська професура його захистити. Зокрема, це був керівник нашої студії, професор Василь Степанович Поп, який мені теж багато розповідав про Креміня.
Найбільшим пам’ятником є не меморіальна дошка, не ім’я гімназії, а, певно, звернення до його творчості, книжок, щоб це поетичне слово лунало тут, у цій школі, у Сухій і поза нею. Ми, закарпатська інтелігенція, у особі видавництва «Гражда» багато доклали зусиль, щоб Кремінь був присутній в Закарпатті, і щоб згадалися ці слова його оригінальної мови, мови Дмитра Креміня, яка неповторна, про яку писав Іван Чендей, що: «Це наше золото», і щоб це золото ніколи не потемніло ні в цих горах, ні в цих краях, звідки він пішов у далекий світ і не повернувся, але щоб його слово було живе і присутнє.

Петро Мідянка.

Ваш отзыв

Ваш коментар