Версія для друку Версія для друку

ПОВЕРНУВСЯ В РІДНУ ШКОЛУ: У СЛОВІ, МАРМУРІ Й СЕРЦЯХ…

Розпочинаючи урочистості з нагоди відкриття меморіальної дошки у Сухівській гімназії імені лауреата Шевченківської премії Дмитра Креміня голова Закарпатської обласної організації Спілки письменників України Василь Кузан слово Уповноваженому із захисту державної
мови Тарасу Креміню по-особливому наголосив, що «…це не крапка для підбиття підсумків, а це старт для нової роботи». Редакція в тому ж самому ключі вирішила підійти до цієї важливої теми. На разі подаємо читачам виголошене Тарасом Дмитровичем вступне слово та зв’яже у нього інтерв’ю. Рамки газетної площі не дозволяють подати, скажемо без перебільшення, безцінний матеріал, що прозвучав у спогадах, якими із суша- нами та гостями свята поділилися однокурсники, друзі, земляки, родичі, сусіди Дмитра Дмитровича. З часом «Нове життя» деякі, найбільш яскраві і емоційно забарвлені виступи означених осіб, опублікує. Це боротьба у політич- них кабінетах, у школі, у садочках, на вулиці, будьде. Тому для мене – це висока честь, що тут є ті, кого я обов’язково хотів би представити: Іван Сухан, син знаменитого сухівського фельдшера, який врятував батька, коли він топився у річці. Людина, яка запросила його до літературної
студії, подивився першим його поетичні тексти, згодом вони були опубліковані. Це, звичайно, плеяда старших учителів цієї школи, вічна пам’ять їм, які підтримували його, навчили шанувати рідне слово, інші дисципліни, завдяки яким він відбувся і як учень ужгородської школи. Це, звичайно, тодішній директор школи, учителі малювання, учителі математики, найголовніше – батьки мого тата, це Анна Петрівна Кремінь, у дівоцтві Штефко, Дмитро Ількович Кремінь, людина, яка працювала в цьому селі. Він займався лісовим промислом, наша бабка була задіяна у сільському господарстві, але наших рідних тут надзвичайно багато. І становлення мого батька,
як громадянина, як людини, це окремі сотні, тисячі сторінок його поезій, його листування з друзями, мільйони годин телефонних розмов із односельчанами, рідними та близькими, величезна шана і любов, яка не перервалася із його переходом в інше життя – світле життя, цар-ство, з якого він спостерігає за нами, дивиться за нами, всіляко сприяє і допомагає кожному з нас.
Для нашої родини, і для мене особисто, визнання земляками його місця і ролі в житті села, житті
Закарпаття і всієї України – це не тільки присвоєння шляхом реорганізації навчального закладу Сухівської школи І-ІІ ступенів у школу-гімназію імені Дмитра Креміня, не тільки урочисті миті відкриття меморіальної дошки, а й пропагування поетичного слова великих достойників України на життєвому, творчому, професійному і людському прикладі яких мають, будуть і  вже зроста-ють молоді українці, молоді односільчани, діти, які стоять в очікуванні того, коли ж дадуть їм слово виступити, тому я вклоняюся кожному з вас за велику, світлу, блискучу організацію цього свята, однозначно – це найвища оцінка і похвала від усіх нас, від усіх учасників, і я не маю жод-ного сумніву у тому, що це історична подія для Закарпаття. Приємно, що тут, на цьому святі є мої брати і сестри, племінники, друзі, колеги, які приїхали з різних куточків нашої славної України. Привітайте оплесками Шевченківського лауреата, талановитого, блискучого поета Петра Мідянку. Хочу, щоб ви ще раз привітали оплесками голову Закарпатської обласної організації спілки письменників України, поета Василя Кузана, професора Сергія Федаку, письменників, колег і друзів по перу, по журналістиці, літературі, по Закарпаттю і тут присутня делегація із Іва-но-Франківська. Хочу, щоб теплими словами ви подякували присутнім Євгену Барану, талановитому літературознавцю, публіцисту, кандидатові наук, Анні Багряній – поетеса, Ярославу
Ткачівському і багатьом іншим. Хочу представити своїх друзів з Миколаєва, мої сусіди, частково закарпатці, трошки миколаївці. Моя сусідка по вул. Південній, 54/1 – Народна артистка України, диригентка Київського національно-академічного театру-оперети Оксана Мадорош, один із найуспішніших бізнесменів сучасності, уродженець села Керецьки, друг нашої родини – Іван Са-каль, і безліч друзів, кумів, родичів нашої родини і мого батька. Я хочу прочитати один маленький вірш, з якого починається поетична книга віршів Дмитра Креміня «Пектораль», удостоєна 1999 р. Шевченківської премії – «Загублений манускрипт»
Київську бібліотеку спалиш,
Не Александрійську, – то й
простять…
А чорний сніг, а біла галич –
Уже з Чорнобиля летять.
Київ, Київ, Київ – не Афіни.
Але й тут могол і сарацин.
І чорний попіл України,
І дим із Дантових терцин.
Сніг у Кончі. Бранець волі
й чести
Плаче, в тузі похилив
чоло…
Спалити рукопис. Дове- сти,
Що нас на світі й не було.
У яку гірку халепу влип ти,
І про все історія змовчить.
А вже палають манускрипти
І сніг з Чорнобиля летить.
А Галя сіє чорнобривці
Посеред лютої зими,
І плачуть птахи-самовбивці,
Щоб ми зосталися. Людьми…

Михайло БОРЖАВСЬКИЙ

Ваш отзыв

Ваш коментар