–Тарасе Дмитровичу, останнім часом, відколи ви омбудсмен, практично усі ваші інтерв’ю стосуються рідної нашої української мови. Я би хотів побудувати цю розмову дещо в іншому ракурсі. Звідки вона народжується, де її джерела? Мова вашого батька… Що ви перейняли від нього? Коли ви вперше побували тут, що вас вразило, що запам’яталося?
–На фоні тієї політично заангажованої міфологізації Закарпаття, як кроскультурного центру Європи, питання українськості Срібної Землі і малої батьківщини мого батька найменше виринає з-понад усіх ключових вершин нашого сьогодення. Тому мені дуже прикро, що Закарпаття сьогодні стає епіцентром і заручником міжнародних проблем і конфліктів, на яких хочуть отримати незначні дивіденти наші сусіди по кордону. Але, у той же час, Закарпаття завжди було рідною українськомовною землею. Я не згадуватиму за нашу літописну традицію, а вона є доволі знаковою, я можу згадати поцитатно Олександра Духновича – будителя закарпатського краю, діячів культури і мистецтв інших поколінь і століть, але мій батько, який дуже добре володів історією, знався на культурних традиціях. Данило Кремінь, наш пращур, був одним із тих, хто згаданий у літописах 1708 року в Національному архіві Будапешта – це один із тих, хто справді утверджував українськість на теренах сучасного Закарпаття. На Закарпатті я бував не так часто, як мені хотілося б, але кожна з таких поїздок була доволі знаковою. Для того, щоб зрозуміти, що таке Закарпаття для мене, для мого батька, я приїхав 19-го серпня до Ужгорода, щоб презентувати
книгу «З днів шалених», упорядковану мною, яка складається з наступого: ранньої лірики батька,
забороненої і майже невідомої – це поеми і симфонії, написані під час його навчання в Ужгородському університеті, протягом 1970-75 рр., закарпатського циклу віршів, написаних уже тоді, коли він був далеко за межами свого батьківського вітчого дому на Миколаївщині і, звичайно, спогади його друзів. Для того, щоб зрозуміти, хто такий Кремінь достатньо почитати Івана Чендея, його щоденники, які, на жаль, і на великий сором закарпатців, досі не видані. Закарпаття боїться правди. Правда Чендея – це правда про те, хто досі продовжує соромитися і ганьбитися великої української літератури, кому досі соромно за те, що вони Чендея знищували, принижували Скунця, переслідували Манайла… хто боровся за те, щоб Кременя не було. Це, звичайно, Петро Скунць, який відкрито і чесно казав про те, що майже ніхто із краян не зрадів тому, що Кремінь 1999 року став Шевченківським лауреатом, тому що всіх тиснула заздрість. Це спогади друга молодості і дитинства Михайла Сирохмана, який знаний не тільки як дослідник дерев’яних церков Закарпаття, як блискучий науковець, педагог, але і людина, яка займалася у студії образотворчого мистецтва Золтана Баконі в обласному будинку піонерів 1968-70 рік. – Андрій Дурунда, який був із батьком, коли той закінчував, а він вступав до університету і його повість присвячена саме подіям 1974 року «Невидимі пута» відтворює перебіг засідання літературної студії в листопаді, де Дмитра Креміня, хотіли оголосити ворогом народу. Ті, хто був учасниками того розп’яття поета Дмитра Креміня, досі продовжують працювати в університеті, вони знані люди, і якщо навіть тільки на Закарпатті, але вони досі не спокутували перед пам’яттю мого батька. Тому власне навернення моє, як сина Дмитра Креміня до Закарпаття, було легким, органічним, зрозумілим. Зрештою, відповіддю на це все – є те, що я зараз є Уповноваженим захисту державної мови. Для Закарпаття – це знаково. Тому, що закарпатський Кремінь у його
продовженні сина Креміня є голосом в Україні, це великий рівень підтримки для Півдня України,
звідки я родом, а я народився на Казанківщині, куди мого батька розподілили 1975 року викладати не тільки українську мову і літературу, а й російську мову і літературу неподалік від виправної трудової колонії, де сиділи політичні засуджені. Немає такої країни, де настільки актуально звучить питання захисту державної мови. Україна одна із тих країн, де досі триває боротьба: за територіальну цілісність, країна, де конституційно визначено єдину державну українську, але стільки сміття, скільки виливається на мову і скільки ганьби зі сторони п’ятої колони рухається у мій бік, це заслуга і наших політиків, які досі сперечаються, що є для них цінністю. Але є великий український народ, європейська цивілізована натура, безсмертні твори наших геніїв і митців минулого і сучасності. Є звичайно великий оптимізм на завтрашній день, тому кожного разу, коли я тримаю спину, коли я чую образи, але не підпускаю близько до себе, я думаю про завтра, про покоління наступників, молодь, представників різних національних меншин і корінних народів, для яких Україна стала країною нових можливостей організації боротьби і справжнього відстоювання їхніх інтересів.
–Пане Тарасе, у нас на Верховині є приказка: «Не тот легінь котрого вдарили, а котрий витримав». Тобто, я хочу звернути увагу на те, що крона всихає лише тоді, коли починає гинути коріння. Якщо будуть люди належні вам, у яких є стержень – ми не втрачені.
–Троє друзів, які заснували село Суха мали прізвища Кремінь, Палюк і Кузан – це було далеко до
1708 року, коли мій предок Данило Кремінь почав платити податки, але ми знаємо про куруців,
про Ракоці ІІ, події 20-го століття. Мені дуже теплі і незабутні слова Федора Манайла, який надзвичайно любив мого батька. 75-го року, коли мій батько збирався у велику дорогу на Південь України, а звідки він фізично так і не зміг повернутися, хоча міг би повернутися, він тоді сказав: «Кремінь із того матеріалу, який ніколи не прогнеться і не зламається, хіба що тільки іскри». І тоді, коли батько став Шевченківським лауреатом, коли, здавалося б, стільки слів добрих і щедрих було висловлено на його адресу, а хочу нагади тим, хто не знає, що у фінал Шевченківської премії він вийшов із Василем Баркою, славетним українським письменником діаспори, автором роману «Жовтий князь», батько пройшов достойно і гордо. Він вперше подавався і з першого разу
став лауреатом. Але бути Кременем, бути українським патріотом, бути відданим своїй державі на
Півдні України – це велика заслуга і велика справа. Якби не було Креміня від 1975-го року на Миколаївщині, якби він не дав мені знання і освіту, і справжнє виховання, якби в його оточенні не було насправді тих достойників, хто беріг українську культуру і дбав про збереження національної духовності, 2014-го року, коли путінська орда рушила на Схід і на Південь, Миколаївщини, напевно, не було б. Та слово Креміня, слово інших достойників зберігало свою цінність і піднімало на справжню боротьбу людей, які не завжди спілкувалися українською, які не завжди мали українське походження, люди різного покоління і ставлення до української держави, а найбільше до цинічної української політики і блюзнірських українських політиків воно насправді перемогло. Я був один із тих, хто 2014-го року, обіймаючи посаду голови Миколаївської обласної ради організував все для того, щоб зберегти Миколаївщину, зберегти насправді Південь і боротися за українську освіту перебуваючи у парламенті 8-го скликання. Хотів би нагадати, що з моїм іменем пов’язана освітня реформа 2017-го року, я є співавтором закону про українську мову, маю відношення до сотні інших законопроєктів, які стали основними документами реформ, без яких неможливо уявити поступу сучасної української держави. Але Креміня може бути багато тоді, коли його справи живуть, а інша справа – коли дії Креміня підтримуються. Тому завдання всіх нас не тільки читати Креміня, але й тягнутися до нових своїх вершин, знати історію свого роду, тягнутися до свого коріння, треба, щоб це коріння не всихало і думати про гілки. Дарунки з неба не сиплються, подарунки трапляються тільки тоді, коли їх у муках і страшенній боротьбі ти виборюєш. Найсправжні і найдорожчі подарунки з-поміж нас – це те, що ми маємо свою країну, ми маємо справжню армію, духовних лідерів, Креміня, геніїв нашої сучасності. Рівнятися
на кращих не можуть собі дозволити кожна із націй. Україна серед тих, яка має щастя мати величезну кількість геніїв, які по-справжньому продовжують тримати всіх нас на великому геополітичному плаву і дають великі можливості і надію на успішне майбутнє.
–Тарасе Дмитровичу, ви дотично згадали певні речі, скажімо, коли ви були головою Миколаївської обласної ради, батько родом із мультинаціонального краю. Ваша мама ізЧернігівщини. І от таке поєднання різних регіонів, традицій породжує у інтлектуально і морально вихованих людей повагу до тієї землі, де вони виросли. Ми маємо шанувати всіх, але разом із тим, не можемо терпіти тих, хто нас не терпить. Де та грань?
–Баланс у кожному з нас. Щоб зрозуміти поета, треба піти у його краї, так про це сказав Іван Дзюба, коли писав передмову до батькової книги вибраних творів «Скіфське золото» 2008 року.
Ми сьогодні зробили величезне свято у селі Суха, де іменем батька названо школу, іменем батька об’єдналася Довжанська ОТГ, її голова Віктор Симканич – це один із тих великих прикладів як
ставитися до тих, хто справді є еталоном патріотизму, любові до малої батьківщини і боротьби за
успіх своєї країни. Центральна українська влада не розуміє того, що розуміє маленька Довжанська
громада. Вона не знає, як цінувати тих, яких у неї по списку 1000. Для Довжанської громади Дмитро Кремінь, так само як і Василь Німчук, як і люди, які боролися за свободу і незалежність цього краю в різні періоди і часи, це віхові події й дати, тому що з маленьких історій народжуються великі держави, з маленьких дітей з’являються великі люди. Якби на шляху мого
батька не було справжніх учителів і наставників, друзів і ворогів, не було б доступу до освіти і знань, культури і традицій і благодаті рідної землі – це була би інша історія Закарпаття і села Суха, про яке мало хто б знав, допоки тут не став менестрелем рідного краю Дмитро Кремінь. Тому пощастило як Дмитру Креміню із малою батьківщиною, так і малій батьківщині із ним. Я хочу себе асоціювати і закарпатцем, але я народився на Миколаївщині, у смт. Казанка. І той слід, який я залишив і продовжую дбати про те, щоб мене знали на Миколаївщині і на Півдні України: це мої студенти, мої випускники, мої друзі і колеги, заклади освіти і культури, інші сфери, до яких я доклав зусиль. На Миколаївщині є гімназія імені Дмитра Креміня у Казанці, слідом за нею з’явилася у Сухій і близький той час, коли ми відновимо літературну премію «Золота арфа ім. Д. Креміня», коли ми зробимо доступним журнал «Соборна вулиця», заснований моїм батьком, коли іменем Дмитра Креміня буде названа нарешті обласна бібліотека у Миколаєві, і це буде подія. І підлість місцевих чиновників у тому, що вони бояться Креміня уже тоді, коли його фізично поруч із ними немає. Але оптимізм сьогоднішнього дня, як і цього року, коли достойні люди зібралися в Сухій з різних куточків України і з близького зарубіжжя якраз у тому, що Кремінь об’єднує і після смерті. І чим більше друзів, тим страшніше ворогам визнавати свою слабкість.
Розмову вів Михайло ІСАК
