У Сільці добре знають Петра Васильовича Сака. У квітні цього року йому виповнилося 65. Але на свої літа не виглядає. Та ж посмішка, яка була в дитинстві, стрункий, спортивної статури, ніколи не відмовить надати допомогу рідним, близьким, знайомим. Особливо затребуваний він весною, коли необхідно обрізати сади і виноградники, підкаже, як треба боротися із хворобами і шкід-никами сільськогосподарських культур.
– Про матінку-землю потрібно дбати постійно, – ділиться роздумами він. – Земля не терпить ледачих. Особливо люблю зустрічати в полі світанок, коли сходить сонце. Перші промені осявають землю, дарують тепло. Можна наперед визначити, яким буде сьогодні день. А для зем- лероба це дуже важливо, бо знаєш, до якої роботи краще приступати.Народився Петро у дружній, працьовитій родині, де робота на землі завжди була в пошані. На власній присадибній ділянці Саки вирощували картоплю, кормові буряки, помідори, огірки, а ще мали сад і виноградники, які щороку дарували їм щедрі урожаї сонячних грон. У ті часи, на відміну від теперішніх, сім’ї були великими. У них було одинадцятеро дітей – вісім хлопців і три дівчата. ( На фото) Мама, Марія
Юріївна, була героїнею, вона нагороджена багатьма медалями. Петро ніколи не цурався праці. Він і води приніс, і за худобою доглядав, і з косою вдало вправлявся. А ще і вчився у школі добре. Однак після здобуття середньої освіти не поспішав іти в університети, а пішов працювати у
рембуддільницю, де трудився його батько, Василь Васильович. Саме в той час будівельна організація працювала на зведенні готелю в Іршаві і спорудженні Приборжавської середньої школи. Це й дало йому поштовх вступити до Перечинського СПТУ – 13. Після його закінчення трудився електрогазозварником.А потім була служба в армії.
– На відміну від теперішнього молодого покоління, ми з радістю поповнювали солдатські ряди, – каже Петро Васильович. – У селі казали: то не хлопець, що не служив у армії. А за моїми плечима вже була школа життя. Мої руки і в армії були затребуваними. Я міг виконати любе завдання. За це мав і повагу у військовій частині.
Коли Президент України Віктор Ющенко говорив: «Ці руки нічого не крали», Петро Сак щиро усміхався і казав: «А мої руки усе вміють робити на землі». І справді, після служби в армії П.Сак вступив на навчання до Івано-Франківського сільськогосподарського технікуму, а, відтак, із дипломом агронома-організатора повернувся працювати в рідне село. Колгосп імені Шевченка був серед кращих не тільки на Іршавщині, а й на Закарпатті. У бригаді Петра Васильовича трудилося 170 чоловік. А це – чотири ланки. Вони займалися різними сільськогосподарськими
роботами. Тепер мало хто повірить, що в зарічанському господарстві вирощували навіть тютюн. І за це одержували чималі прибутки. Тоді не було проблеми з роботою: кожен, хто бажав, міг влаштуватися в господарство і отримувати достойну зарплату. Тодішній випускник школи був
упевнений, що після закінчення навчального закладу, він не залишиться на узбіччі життя, а знайде роботу в рідному селі. Тепер молодь змушена шукати роботу за кордоном. Нашого
цвіту – по всьому світу. Де тільки не зустрінеш нашого заробітчанина – в Чехії, Італії, Іспанії, Німеччині, Польщі і навіть у США, Австралії і Африці.
– Мені сам Бог велів працювати на землі. Водночас у мене завжди був потяг до знань, – зізнається у розмові Петро Васильович. – Тому й вступив на навчання до Львівського сільськогосподарського інституту.Там тоді навчалося чимало наших голів колгоспів. Серед них – Іван Михайлович
Улинець із «Першого травня», Василь Іванович Садварій із «Грона», Василь Васильович Данканич із «Верховини». Ми не просто опановували нові знання, а й ділилися своїм набутим
досвідом. На базі наших господарств часто проводилися наради і семінари, на які запрошувалися провідні спеціалісти не тільки району, а й області. Бригада Петра Сака вирощувала виноград на площі 100 гектарів.За нею було закріплено також 42 га винограду, 10 га картоплі і 10 гектарів кормового буряку. Займалися також вирощуванням кукурудзи. За проведенням польових
робіт уважно стежив молодий агроном. Попри роботу, якою просто насолоджувався, не забував і про сімейне життя. Одружився на своїй же ланковій, Еммі Михайлівні, яку покохав з першого погляду. Вони виростили і виховали двох донечок – Наталію, яка закінчила Берегівський медич- ний технікум і Василину, яка оволоділа фахом пер
укаря. Вже, слава Богу, мають сім онуків, які з великою повагою ставляться до дідуся і бабусі. Петро Васильович може розповісти їм про кожне деревце, навчити, як вести старанний догляд за ним.А ще Петро Васильович запам’ятався односільчанам тим, що брав активну участь у художній самодіяльності села, зокрема, виступав у
нородному хорі колгоспу «Радянське Закарпаття», розповідав гуморески Павла Глазового та Степана Олійника. Ще й тепер заспіває у компанії на весіллі чи дні народженні закарпатські і українські народні пісні «Ой на горі два дубки», «Через поле широкоє», «Ой чорна я си чорна», «Іванку, Іванку», «Росте черешня у саду» та ін. Не покидає брати участь у громадському житті села і району і тепер. Зокрема, постійно бере участь у турнірі з риболовлі серед людей з обме-женими фізичними можливостями. Цьогоріч серед 27 учасників він став переможцем змагань і нагороджений кубком, почесною грамотою, вимпелом та цінним подарунком. Оце так успіх!
Незважаючи на пенсійний вік, Петро Васильович сповна віддає себе роботі на землі. Батьківське: «Де господар добре робить, там і поле щедро родить» стало девізом його життя. У своєму дворогосподарстві тримає худобу і птицю, має своє молоко, сир, сметану, яйця, м’ясо, у належному порядку тримає сад і виноградники. Розвалилася колгоспна система, бо держава нічого нового взамін не запропонувала. Фермерські господарства в районі на ладан дихають, із боку уряду немає ніякої фінансової підтримки. У приватизацію землі селяни теж не вірять, бо у них немає стільки грошей, щоб купити 5-10 гектарів. Дійде до того, що селяни залишаться
без власних присадибних земельних ділянок. Таке вже неодноразово траплялося в історії нашого краю. У ці серпневі дні Петра Васильовича часто можна побачити в Іршаві з онуками. Дітям цікаво побачити районний центр, посмакувати морозивом і тістечками. А в дідуся для цього гроші завжди знайдуться.
Василь ШКІРЯ
