Версія для друку Версія для друку

Незалежність України: конституційний вимір

Незалежність України має багато суспільних вимірів: моральний, політичний, економічний, культурний, соціальний, філософський та інші. Особливе місце серед них займає конституційний вимір, який дає нам уявлення про конституційну визначеність та еволюцію незалежної держави. Даний вимір можна зробити не тільки за змістом нових правил поведінки для юридичних і фізичних осіб та їх виконанням, але й за новими конституційними інститутами, принципами, цінностями та стандартами їх діяльності.
По великому рахунку саме запровадження, у першу чергу, нових конституційних правил, а відтак – інститутів і принципів було й залишається головною метою всіх змін і трансформацій, викликаних проголошенням незалежності України. І саме у цьому питанні чи не найбільше проблем у державі, яка все ще не позбулась суспільно-політичних і правових рудиментів старої радянської (тоталітарної) Системи, що тягнуть її у минуле. А також – набутих за часів неформального впливу олігархів на державну політику, починаючи з кінця 1990-х рр., що має наслідком викривлення на їх користь офіційних правил поведінки і формування неписаного олігархічного права.
Очевидно, що проголошення Верховною Радою тоді ще Української РСР Актом від 24 серпня 1991 р. незалежності нової держави – України – стало однією з найбільших історичних подій в житті українського народу – поряд з хрещенням Руси-України київським князем Володимиром (960/963-1015 рр.), першою Революцією незалежності України 1648-1654 рр. під проводом гетьмана Богданом Хмельницького (1595-1657 рр.) та другою Революцією незалежності 1917-1918 рр. на чолі з Михайлом Грушевським (1866-1934 рр.).
1 грудня 1991 р. на всеукраїнському референдумі українці – як нова політична нація – майже одностайно підтримали зазначений Акт парламенту та надали йому вищу юридичну силу. Так вперше на загальнонаціональному рівні було реалізовано конституційний принцип народного суверенітету, згідно з яким носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні став народ. Ідея конституційних референдумів не прижилася в державі після такого референдуму від 16 квітня 2000 р., результати якого (запровадження двопалатного парламенту тощо) Верховна Рада України фактично відмовилася впроваджувати.
У революційні 1990-1991 рр. політичні класи Білорусі та Росії не подбали про всенародну підтримку на референдумах їх актів про державний суверенітет, які ці республіки проголосили, і за таке упущення згодом поплатились диктатурами. І це не випадково: традиції минулого у цих нових державах виявились сильнішими за демократичні ідеали та зміни. Україна ж була і залишається демократією, хоч і недосконалою, так як українці все-таки є частиною європейського світу, світу демократії.
Саме українська демократія найбільше турбує диктаторські режими у Білорусі та Російській Федерації, правлячі кола яких розуміють, що їх народи рано чи пізно підуть по шляху демократії, тобто українським шляхом. Як колись казав один відомий зарубіжний діяч: демократія – не найкраща форма правління, але кращої людство поки ще не придумало. І це дійсно так.
Акт від 24 серпня 1991 р. фактично тільки вінчав Революцію незалежності України 1990-1991 рр., що розпочалася прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. Рушієм у прийнятті цієї Декларації знову був український народ – від Луганська і до Ужгорода, від Чернігова і до Сімферополя. Цьому сприяли парламентські вибори у березні 1990 р., на яких успішно виступили національно-демократичні та націонал-комуністичні сили, а також – масові мітинги, демонстрації, інші форми волевиявлення народу, який вимагав від парламенту проголошення незалежності України.
Конституційний розвиток України фактично був майже синхронним з подіями Революції незалежності 1990-1991 рр. Після прийняття Декларації про державний суверенітет України парламент негайно розпочав демократичну конституційну реформу, результатом якої став Закон від 24 жовтня 1990 р. Цим Законом була змінено норми про тоталітарний державний лад і запроваджено положення про демократичний конституційний устрій України: про плюралізм в економічному, ідеологічному та політичному житті суспільства, про Конституційний Суд України, місцеве самоврядування та інші нові та оновлені конституційні інститути.
Після прийняття Акту проголошення незалежності України вже 17 вересня 1991 р. парламент ухвалив законом нову редакцію Конституції України з урахуванням змін і доповнень до Конституції Української РСР 1978 р. Нещодавно в колі народних депутатів України першого скликання (1990-1994 рр.) виникла дискусія: чи праві ті, хто вважає, що до прийняття Конституції України 1996 р. в державі не було Конституції? Звичайно, що вона була, бо держава не може і дня прожити без Конституції, навіть, якщо вона латана-перелатана. Інакше держава втрачає легітимність, а її органи влади можна запідозрити в узурпації влади.
Проблема полягала в іншому: як скоро Україна прийме дійсно нову Конституцію і головне – почне її впроваджувати? 19 червня 1991 р. парламент затвердив Концепцію нової Конституції України, а Конституційну комісію Верховної Ради тоді ще Української РСР зобов’язав підготувати текст нової Конституції України. Так розпочався процес творення Конституції незалежної держави, в якому видатну роль відіграв проф. Леонід Юзьков (1938-1995 рр.), керівник робочої групи цієї Комісії, архітектор цієї Конституції, майбутній Голова Конституційного Суду України (1992-1995 рр.).
Під керівництвом Л. Юзькова був підготовлений перший офіційний проект Конституції України 1992 р., який парламент заблокував через незгоду з його ліберально-демократичними положеннями. Новий етап творення Конституції України розпочався після затвердження парламентом Конституційного договору 1995 р., який передбачав її прийняття протягом року. 28 червня 1996 р. нова Конституція України була ухвалена парламентом і вступила у дію.
За 30 років незалежності в Україні відбулось чимало конституційних змін, правда, не завжди на краще, що негативно позначились на діяльності органів державної влади, на відносинах держави та її громадян. У 2004 р. правлячі олігархічні політичні сили разом з лівими парламентськими партіями – з метою послаблення владних повноважень майбутнього Президента України Віктора Ющенка (1954 р.н.) – вдались до конституційної реформи і позбавили його права формувати уряд. Але Конституція України – за демократичними правилами дієвої парламентсько-президентської форми правління – надала йому право розпускати парламент.
Проте вже «помаранчеві» олігархи позбавили його і цього права, після чого Президент В. Ющенко втратив реальні важелі державного впливу. Так «помаранчева» демократія, що буйно розцвіла під час Помаранчевої революції 2004 р., силами своїх і чужих олігархів була фактично зруйнована та похована аж до Революції гідності 2013-2014 рр. Щоб певним чином рятувати становище в державі її глава вдався у 2009 р. до підготовки проекту нової Конституції України.
Проте це не допомогло Президенту В. Ющенку отримати владу на новий термін, бо народ не побачив у ньому, говорячи словами Т. Шевченка (1814-1861 рр.), українського Дж. Вашингтона (1732-1799 рр.) «з новим і праведним законом». В Україні вже був «новий» Основний Закон, прийнятий парламентом 28 червня 1996 р. і треба було його виконувати. Зокрема, потрібна була нова його інтерпретація, тобто науково-практичний коментар, що дозволив би подолати негативний вплив неписаного олігархічного права. Цього не було зроблено і кінець кар’єри пана В. Ющенка прийшов сам собою.
У плані конституційних результатів Революція гідності була більш конструктивна ніж Помаранчева революція. Конституційна реформа судової влади 2016 р. зміцнила незалежність судової влади, особливо Конституційного Суду України, хоч він і був виведений за межі цієї гілки влади. На кінець, громадяни отримали право на конституційну скаргу і тепер можуть захищати себе від неконституційних законів. Правда, Суд не надає цим скаргам пріоритет у своїй діяльності, хоч і мав би це робити, порівняно з розглядом конституційних подань народних депутатів України. Згідно із згаданою реформою принцип верховенства права став універсальною вимогою до всіх судів загальної юрисдикції, але його фактична реалізація тільки починається.
Очевидно, що без незалежності держави демократична конституційна система України просто не відбулася б. З іншого боку, без серйозних конституційних гарантій – постійної участі народу в здійсненні державної влади, добре оснащеної армії, правоохоронної системи тощо – сама незалежність держави була б під серйозною загрозою. Це стало очевидним після розпочатої у 2014 р. імперською Російською Федерацією війни на українському Донбасі та анексії нею українського Криму.
Конституційний вимір незалежності України включає й такий важливий критерій як конституційну освіту й просвіту. З конституційною освітою для майбутніх юристів – ціла катастрофа: конституційне право України, що є базовою галуззю для всіх інших галузей національного права, студенти вивчають тільки на рівні основ. Може цей недолік компенсується вивченням у галузевих дисциплінах засад, наприклад, конституційного кримінального права у кримінальному праві України, конституційного цивільного права – у цивільному праві України і т.д.?
Але ж ні, бо Конституція України галузеві юридичні дисципліни особливо не цікавить – їх викладачі вважають, що для цього є курс конституційного права України! У результаті між конституційним правом та іншими галузевими дисциплінами фактично встановлюється китайська стіна. У той же час суспільство дивується, чому ті чи інші правоохоронні органи масово порушують конституційні права і свободи українців? Тому що їх працівники елементарно не знають і не розуміють конституційне право за межами формальних положень. Хіба могло б так довго затягуватись розслідування вбивства журналіста Г. Гонгадзе 2000 р., розстрілів на Майдані 18-20 лютого 2014 р., якби правоохоронці добре знали конституційне право? Мабуть, що ні. Однак маєте те, що маємо.
Окремо слід сказати слово про конституційну просвіту громадян – основу формування їх громадянськості та залучення до демократичного громадянського суспільства. Те, що у нас іноді називають цим суспільством, насправді ним не є. Яке відношення мають олігархічні політичні партії до громадянського суспільства? Ніяке, так як вони тільки спекулюють на його іміджу. Також, якби в Україні був конституційно вихований громадянин, то не було б проблем, наприклад, з чесними виборами, так як громадяни однаково протистояли як підкупам товстосумів, так й адмінресурсу на виборах тощо. Тому потрібна масова конституційна просвіта громадян, щоб кожен поважав себе як особистість та національні й інші суспільно-політичні цінності.
Отже, Україна зустрічає 30-річчя незалежності у складних внутрішньо- і зовнішньополітичних умовах. Новий політичний клас, який прийшов до державної влади на хвилі виборної революції 2019 р., поступово дає бій старому політичному класу, вихованому олігархами. Проте сили ще нерівні й політичним неофітам треба добре попрацювати, щоб утвердитись у новій ролі. І тут їм потрібна в першу чергу конституційна просвіта та освіта, фахові наставники з різних суспільно-політичних дисциплін, опора на громадянське суспільство. Щоб переформувати українське суспільство, нашим неофітам треба виробити політичну стратегію, що враховувала б перспективи розвитку в країні класичної політичної системи, наприклад, на зразок США з їх двопартійною системою тощо.
Слід відмітити, що напередодні Дня незалежності вийшла з друку книга вченого-фізика, краєзнавця і літератора Іллі Шманька (1936 р.н.) «Не зрікаючись любові до України. Життєпис Юрія Бадзя» (Ужгород: ВДВ Карпати, 2021. – 366 с.). Це книга про мужню і віддану боротьбі за волю і демократію в Україні людину – Юрія Бадзя (1936-2018 рр.), вченого, політика, громадського діяча, дисидента-шестидесятника, політв’язня радянських таборів, уродженця с. Копинівці, Мукачівського району. У книзі вміщено ряд спогадів друзів та однодумців про Ю. Бадзя, у тому числі – вірш лауреата Шевченківської премії, поета Петра Мідянки (1959 р.н.) «Юрій Бадзьо».
Життя Юрія Бадзя було до кінця віддане Україні, а сьогодні серед політиків і громадських діячів важко знайти хоч приблизно ще одного такого, як він. Але є перспективна молодь, молоді політики, для яких приклад пана Юрія може послужити зразком для наслідування. Будемо сподіватись на це та докладати відповідних зусиль. Сьогодні книга про Ю. Бадзя особливо потрібна військовослужбовцям, зокрема тим, які захищають Україну на Донбасі. У ній вони знайдуть відповіді на актуальні питання: чому треба любити і захищати Батьківщину, де корені «русского мира» тощо.
Представникам гуманітарної науки є також, що взяти з досвіду Ю. Бадзя. Згадаймо, що його трактат «Право жити. Україна у складі в складі СРСР, людина в системі тоталітарного соціалізму» (1972-1979 рр.) фактично був написаний як продовження інтелектуальних зусиль Івана Дзюби (1931 р.н.), якого у 1972 р. за памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація» (1965 р.) було піддано політичним репресіям. Ю. Бадзьо хотів підставити плече дисидентському руху в час, коли виник брак інтелектуальної літератури, але не вдалося – рукопис книги конфіскували правоохоронці. Українські дисиденти завжди вважали інтелектуальну боротьбу за Україну одним з ключових її факторів. В умовах сучасного протистояння з імперським «русским миром» це завдання перед українською наукою фактично знову постало на весь зріст.
Відчувається, що святкування 30-річчя незалежності України буде для українців пам’ятним і натхненним. При цьому треба чесно собі зізнатись у тому, що зроблено і що слід невдовзі зробити. І завжди пам’ятати, що успіхи нашої незалежної держави прямо пропорційні виконанню та дотриманню її органами, посадовими і службовими особами, насамперед, Конституції України – основи основ нашого повсякденного життя. А тому всім політикам і чиновникам, а з ними і громадянам радимо керуватись перефразованою давньою приказкою: без Конституції, як без бога, ані до порога.

Володимир Кампо,
вчений-конституціоналіст, суддя
Конституційного Суду
України у відставці

Ваш отзыв

Ваш коментар