Він жив неподалік нашої хати. Бувало, знайде Іванко підкову на вулиці, прибіжить у двір і радісно кричить:
− Мамко, я підкову знайшов! Яка гарна!
− То – на щастя! − усміхнеться мама.
− А з чого зроблена? Хто її
загубив?
Хлопця цікавило абсолютно все. А коли знаходився господар загубленої підкови, обов’язково повертав назад.
До служби в армії хлопець працював на АВМ (так скорочено у колгоспі «Перше травня» називали апарат по
виготовленню вітамінного трав’яного борошна). Мати, Ганна Дмитрівна, майже все життя в цьому ільницькому господарстві корми худобі до хлівів доставляла з їздовим. А батько, Михайло Іванович, вугілля в шахті «Ільницька» добував. Старший брат Івана на Вінниччині проживає. Михайлом звати. Сестра Марія
за чеха вийшла заміж. Ганна в Ільниці мешкає. А Ольга проживає вдома. Іван побудувався неподалік – за горою Магура.
Із армії, Іван Юріна знову в колгосп повернувся. Їздовим став. А одного разу зайшов на кузню і очей не міг
відірвати від вправних рук коваля Михайла Поповича. На його «щастя» в їздового на возі зламалася вісь і на
завтра це було треба виготивити. Довго думав-мудрував Іван та й зажурився, як би то він сам міг зробити. Для початку знайшов старе колесо, зробив на ньому «карікаж» і «морокваш» для осі. Потім нагрів до потріб-
ної температури, спритно обтесав і вийшло набагато краще, ніж в старого коваля. Високо оцінив роботу автомеханік М.Ю.Курсак і запропонував написати заяву на перевод. А коваля відправив у відпустку. Так і
залишився Іван Юріна працювати в кузні. Цій роботі віддав 21 рік. На той час в колгоспі було 24 пари коней. Це на першій, третій і четвертій бригадах. І хоч підкований кінь міг 3-4 місяці возити, орати, все ж давалися взнаки гірські камінні вулиці. Підкови часто ламалися, губилися. Так що до молодого коваля частенько черга
стояла. А коли не вистачало підков, самотужки виготовляв із 12-14-ки арматури. А ще вози навчився виго-
товляти. Три дні – і віз готовий. Крім цього, трактори і комбайни ремонтував.
− Коні всякі бувають, − розмірковує Іван Юрина. – Бувають такі, що підійти до нього не можна, а не те, щоб
підковати. Тоді до різних хитрощів доводиться вдаватися. Є десятки способів, як приборкати гнідого. Жителі села неодноразово зверталися до нього по допомогу витесати топір. На перший погляд робота ніби й не складна, здається, зовсім проста, однак не кожен насмілиться його виготовити. Цим інструментом люди-
ні доводиться користуватися часто, тому він повинен бути зроблений якісно, на належному рівні.
− Одного разу я поїхав на заробітки у Вінницьку область полоти буряки, − продовжує розмову Іван Юрина. − Сам виготовив кожній жінці по сапі, знаряддя довгенько служило, жінкам доводилося тільки їх гострити. Приглянувся до мене головний механік колгоспу і запросив на роботу до кузні. Там теж знадобилися його умілі руки. Він показав свої здібності. Та ще до цього й телята колгоспні доводилося годувати, за що мав не-
абиякі заробітки. Після роботи в колгоспі два роки трудився на шахті, потім його запросили в лісове господарство. Тепер уже важко і повірити в це: чотири роки ходив аж на Багно пішки кувати коней. За плечима у нього був рюкзак із інструментами і «тормозок», щоб щось дорогою перекусити. Щоразу додому повертався втомлений, але задоволений. До нього дотепер звертаються односільчани, аби підкувати коня, однак зарадити нічим не може – немає антрациту, без якого в кузні просто не можливо обійтися. А так би ще послужив людям. Хоча роботи вистачає – допомагає тим, у кого в родині трапилося горе…Часто односільчани йому справедливо закидають:
− Ти, Іване, всюди перший: і на весіллі, і на похоронах (він допомагає копати могили для померлих). Уміє і співати, і танцювати, і молитися, а коли треба – і пофіглювати.
− Де як треба, − усміхається чоловік. А недавно Іван Юріна з дружиною Марією їздили в Білгород в гості до сина Івана та дочки Марії, які проживають там із сім’ями. Іван працює будівельником, дружина – лікарем. Дочка Марія в дитячому садочку працює, а чоловік в колгоспі шоферує. Дуже зраділи бабусі й дідикові п’ятеро внуків: Роман, Сергій, Михайлик, Іванко та дворічна Тетянка. То ж відпочивали в щасливих обіймах онуків. Перед від’їздом в Росію Іван сказав громаді, що, мовляв, він «запечатав» кладовище, аби ніхто за його відсутності не помер в Осої. «Допоки я повернуся, хай смерть відпочиває». Так і сталося. Протягом двох
тижнів ніхто не помирав. А взагалі за своє життя Іван (Янко) похоронив понад тисячу односільчан. «Янко» –
то його сільське прізвисько, коли його так називають, не сердиться. Отакий він простий Іван – (Янко) проживає у нашому селі. Тож, дай йому, Боже, ще здоров’я, наснаги і сили, щоб ще довго допомагав людям.
Бо допоки ти затребуваний, то й повагу і авторитет маєш. І маєш неабияке задоволення від того, що ти ще потрібний людям.
Ганна ЛЯШКО,
с. Осій
