Версія для друку Версія для друку

ПРАКТИЧНА ФІЛОСОФІЯ ПРАВА

Серед видатних людей України особливе місце посідає Іван Дзюба, радянський дисидент, один із головних архітекторів української незалежности, критик і подвижник української культури, державотворець та конституціоналіст. Велика частка досягнень України в її соціально-культурному і суспільно-правовому розвитку за тридцять років незалежності – це і його неординарна праця.

Відомо, що Іван Дзюба родом із Донбасу (с. Миколаївка Волноваського району). Твором, що приніс йому світову славу, був памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965), який було перекладено на декілька іноземних мов. В умовах тоталітарної радянської системи Іван Дзюба пройшов складний і повний небезпек шлях від молодого науковця Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка АН Української РСР до лідера ди-сидентського руху початку 1970-х років, якого було репресовано. Тільки у незалежній Україні талант Івана Михайловича отримав нове дихання і дав життя феномену — практичній філософії права, що спирається на результати його правозахисної та державотворчої діяльности й доктрину конституційного розвитку держави.

Відомо, що класична філософія права ХVІІІ–ХІХ століть знаходить завершення у монархічній державі (за Геґелем) або у правовій державі (за Кантом). Іван Михайлович не писав спеціальних творів на тему філософії права, але не раз порушував проблеми цієї дисципліни у своїх працях і намагався їх вирішити. Він уважає, що майбутнім незалежної України є конституційна демократія, яка має забезпечити захист гідності й прав людини на основі верховенства права.

Правозахисник. У роки радянського тоталітаризму як людина, котра стояла на дисидентських позиціях до дієвої влади, Іван Дзюба не міг не стати правозахисником. Першим відкритим протестом проти політичних репресій серед інтеліґенції був виступ Івана Михайловича 4 вересня 1965 року на перегляді фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова у кінотеатрі «Україна» в Києві. У першій половині 1960-х років по-дібних резонансних виступів Івана Михайловича було багато: промови в Бабиному Яру, на вечорах пам’яті
Василя Симоненка, Лесі Українки, Тараса Шевченка, що за значенням виходили за літературні межі, ста-
ючи фактами громадсько-політичного життя. Іван Дзюба брав участь у підписанні багатьох документів на
захист прав репресованих українських дисидентів, відкрито демонструючи свої правові позиції та звертаючись до дієвих конституційних і міжнародно-правових актів, що їх підписав Радянський Союз. Солідарність із репресованими додавала їм моральної сили, а для Івана Михайловича це був час, коли він закладав основи своєї практичної філософії права. Саме з життя правозахисника Іван Дзюба пізнавав зміст радянського права, його обмежений та антидемократичний характер. Наприкінці радянської доби право-
захисні ідеї Івана Дзюби й інших дисидентів фактично знайшли відбиття в програмі «радянської перебудови», з якою 1985 року виступив Генсек ЦК КПРС Міхаіл Ґорбачов. 1988 року було проведено загальносоюзну амністію для жертв політичних репресій, 1989 року ухвалено закон «Про мови в Українській РСР», а 1990 року – Декларацію про державний суве- ренітет України. Іван Михайлович був у центрі тих історичних подій і водночас став одним із засновників Народного руху України за перебудову (1989), який і привів 1991 року український народ до незалежності. Після проголошення незалежності України правозахисна діяльність Івана Дзюби не припиняється. Труднощі із захистом гідності й прав громадян у пострадянській державі, де зберігається значний вплив рудиментів тоталітарної системи, досі потребують уваги правозахисників. Тому Іван Михайлович долучився до міжнародної правозахисної організації письменників ПЕН, що виступає проти будь-яких форм дискримінації та обмеження свободи слова тощо. Зокрема, Український ПЕН активно боровся за звільнення з російської в’язниці Олега Сенцова. Правозахисний досвід Івана Дзюби був і надалі є важливою зброєю на захисті тих, хто страждає від дискримінації та обмеження свободи слова, а тому служить розвитку практичної філософії права.

Державотворець. Співдоповідь Івана Дзюби на І Всесвітньому форумі українців у Києві 21 серпня 1992 року фактично містила наукову методологію розбудови незалежної України, її економічної, політичної та соціяльної системи. Сьогодні можна точно стверджувати, що в часи глибокої суспільно-політичної кризи, що охопила тоді Україну, це був громадський і науковий діяч, який міг суттєво допомогти чинній владі у розбудові держави. Саме доповідь Івана Дзюби на цьому форумі сприяла тому, що президент Леонід Кравчук у листопаді 1992 року призначив його міністром культури. Отже, Іван Михайлович мав довести ефектив-ність його ідей на практиці. І, як завжди, він фундаментально взявся за справу. Спочатку створив команду, а потім почав реформувати міністерство, яке за радянських часів було одним із найбільш заідеологізованих.
Спочатку апарат міністерства був до смерті наляканий чутками, що міністр Дзюба розпочне кадрову чистку. Насправді чистки не було, а була ґрунтовна реструктуризація організаційних і функціональних засад усього апарату. У міністерстві було створено нову структурну одиницю — консультативно-дорадчу раду, що займа-
лася координуванням і контролем роботи його відділів та управлінь. До цієї ради ввійшли представники молодого покоління борців заукраїнську культуру, які під керівництвом Івана Дзюби задавали
нову тональність у роботі міністерства. Ніхто з тогочасних чиновників Міністерства культури не вірив, що
з експериментів Івана Дзюби може вийти щось путнє. А воно вийшло, адже вдалося розумно поєднати інтелект Івана Михайловича, фаховість колеґії міністерства, де зібралися провідні представники української культури й мистецтва, ініціативність консультативно-дорадчої ради та відданість значної частини працівників своїй роботі. За дорученням Дзюби управління та відділи Мінкульту розпочали велику роботу з підготування законопроєктів про заклади й установи культури: бібліотеки, музеї, архіви, театри. За радянських часів основними актами правового реґулювання у цій галузі були компартійні та урядові постанови, в яких панувало тоталітарне радянське право. В Івана Дзюби було багато запитань до працівни-ків міністерства щодо підготування законопроєктів, тому довелося вживати заходи для посилення правового забезпечення. Попри те, що міністр Іван Дзюба був дисидентом, в українській політиці перших років незалежності він був неофітом, але тримався добре і з честю виконував міністерські обов’язки. Із нової сфе-ри діяльності він багато взяв для своєї практичної філософії права, оскільки наочно бачив, як формується нове українське право. Дзюба зрозумів, що будувати демократичну, соціальну, правову державу доведеться довго, але це не повинно зупиняти українців, які обрали шлях зближення із Заходом.

Конституціоналіст. Конституційні погляди Дзюби почали формуватись у часи, коли він став правозахисником. Його державотворча діяльність поглибила та розширила ці погляди. Вже на початку 1990-х років Іван Дзюба був переконаним конституціоналістом. Згодом, проводячи плідні культурологічні дослідження, він піднімає питання про гідність і права людини, про права української політичної нації, про конституційний (державний) статус української мови та мов національних меншин в Україні, про національ-ну й конституційну демократію, про конституційний (правовий) нігілізм тощо. Фактично Іван Михайлович сформував культурологічний підхід до конституційних питань і дав поштовх до започаткування гібридної науки – конституційної культурології. Ядро конституційних поглядів Івана Дзюби становлять фунда-ментальні конституційні цінності: захист гідності й прав людини, верховенство права і конституційна демократія. Відомо, що Імануїл Кант у своїх працях не вживав терміну «правова держава», але саме його характеристики такої держави дали науковцям підстави визнати його за родоначальника цієї доктрини. Так само й Іван Дзюба не вживає термінів «верховенство права» і «конституційна демократія», але його характеристики цих явищ не залишають сумніву в тому, що йдеться саме про ці категорії. Дзюба розглядає названі цінності як культурні імперативи, що їх громадянське суспільство формує та контролює їх виконання. Реалізація конституційних цінностей на практиці, зрозуміло, вимагає не тільки юридичного, а й культурологічного забезпечення. Конституційні аспекти філософії права Івана Дзюби є самостійним складником і фактично завершують її формування. Отже, наука і практика мають справу із його за-вершеною доктриною, яка містить фундаментальні оцінки минулого, сучасного і майбутнього українського права, а також конституційної та правової систем загалом.

Висновки. Правозахисну, державотворчу та культурну діяльність Івана Дзюби тут поєднано не випадково. Якщо у радянські часи право було засобом насильства над громадянами, то в незалежній Україні воно наповнюється новим змістом, стає на захисті гідності й прав людини. Іван Дзюба ніколи не обмежував своїх досліджень предметом якоїсь однієї галузі знання, він виходить на ширші простори, синтезує різні дисципліни. Саме на стиках дисциплін йому щастило відкривати нові тенденції та закономірності соціально-культурного і суспільно-правового розвитку України. Філософія права — одна із тих територій, яка відкриває нам невідомого Івана Дзюбу.

Володимир КАМПО,
колишній суддя Конституцій-
ного суду України.
***
У 2022 році Держкіно України за-
планувало зняти про Івана Дзюбу
документальний фільм: “Іван і Марта”

 

Ваш отзыв

Ваш коментар