Сучаснику важко повірити, але років сорок тому практично в кожному селі Іршавського (на жаль, так) району була стара хата із дворнацом, яка служила місцевим музеєм. Радянській владі слід віддати належне. Хоча робилося все те зовсім із іншою ідеологічною метою, – протиставити рівень життя горян за капіталістичного світу і, за комуністичного правління – але при всьому цьому зберігався наочний приклад високої майстерності місцевих умільців зводити добротні і, порівняно, комфортні житла. Закладена в ментальності здатність облаштовувати добротні будівлі, від вівчарської колиби – до храмів без єдиного залізного цвяха, що пережили століття, але не витримали навали «цивілізації» ХХ і ХХІ століть, попри спокуси новітніх «євроремонтних» технологій, – не щезла.
Згадка дитинства.
На сторнадзі старої хижі сидить сивий під клебаньою дідо Кукла. Вуса, білі як ранньою весною сніг на вершині Кука, що рухаються від розміреної його казки, у значенні розповіді; поряд зі старим його два чи три підопічні, а ще – вкарбувалося у дитячу пам’ять – перпендикулярно розвернутий і з обох сторін загострений чекан, ймовірна назва – теслиця. Ним, виявляється, надовбували зуби у «німецький замок» та на вінці під кізли. Тож дах хати намертво замикався на цільність деревної структури. Вона, ця здатність, на превеликий жаль, трансформувалася у драматично повальну трудову міграцію нашої людності, від юних до старих, від Києва – до окраїн Москви і Нью-Йорка. Маємо однаково скорботні приклади як успішних бізнесових
проєктів земляків по обидві сторони новітньої «Північнопоточної-ІІ»–ої завіси. Так і трагічних сімейних втрат. Сучасне молоде покоління, підростаючи, бачило всього тільки руїни цехів великих за масштабами, знов-таки колишнього Іршавського району, заводів. Відрадно, що за заґарьовані важкою працею земляків-гастарбайтерів, на місці старих, зведених у 1960-1970-их роках, їх батьківських осель виростають не гірші
за європейські котеджі. Ми здатні швидко вчитися і освоювати нові технології і, майже, водночас так само, забувати вивірені чи не тисячоліттями прадідівські методи і навіть матеріали. Не дивуйтеся, у чинній бла-городній Англії, ба навіть у самому опорному Лондоні, до цього часу живуть у саманних багатоповерхівках, а одні із найдорожчих сучасних дахів зводять із тих самих українських очеретів і соломи. Виявляється, на відміну від усіх різновидів пластиків, дуже важко загораються і горять, не говорячи вже про екологічну складову. Всі ці попередні рядки, абсолютно не є проявом совкової ностальгії.… Цієї неділі на сільському стадіоні у Приборжавському пройде відроджене свято – День будівельника, яке в Україні відзначають кожної другої неділі серпня. Заднянський (із 1960-го Приборжавський) вапнозавод, заводоуправління будівельних
матеріалів, згодом однойменні ТзОВ, нині ПрАТ, стали, по суті, єдиними, хто намагається відродити традицію вшанування цієї надзвичайно почесної і благородної професії на пост районному Іршавському просторі. Маса інтернет-стріл невдоволених не затьмарять святковий настрій тисячі сімей приборжавчан та їх гостей які відзначатимуть це свято, а ті самі соціальні мережі з’єднають того вечора дружин і чоловіків, дітей і батьків, які під запальні мелодії Марини і компанії піднімуть келихи за вічну професію. Діда Куклу вони не згадають. Але в душі кожного жителя Приборжавського жевріє надія, що рано чи пізно вапно стане
таки «новітньою» будівельною технологією. І не просто модною. А справді таки, просто-напросто – здоровою!
Михайло ІСАК.
P.S.
Так уже співпало, що в перший день цього тижня Іршавщина святкувала 30-річчя освячення закладки першого каменя в основу Свято-Іллінського православного храму. Редакція вітає його будівничого протоієрея отця Михаїла Юріну з цим подвійним святом.
