Версія для друку Версія для друку

«КІНО І НІМЦІ»

Цією банальною фразою за часів молодості автора, у період «розвинутого соціалізму» і періоду перебудови, широко користувалися багато хто з претензією на певний інтелект при очевидній абсурдності ситуації. Закапелки пам’яті виштовхнули її (фразу), як своєрідну негативну реакцію на декілька фактів, що поступово склалися у своєрідну картину.
Історія українського, радянської доби, кінопрокату пережила різноманітні періоди: від дивовижі демонстрації перших фільмів у селах із переляком від наїзджаючого на глядачів потяга, – до масових організованих походів на пропагандистські стрічки та не менш уже в добровільному порядку переповнених залів із захопленими глядачами від кращих зразків українського поетичного кіно 1960-1970-их років.
Хати-читальні, пересувні кіноустановки, масові походи в кіно – здавалося, все це залишилось в далекому минулому, на зорі ери соціалізму 1930—1940-их років.
Виявляється, аж ніяк. На одному із всеукраїнських телеканалів періодично демонструється рекламний ролик із поважними і талановитими акторами, що доносять до глядача «нову» інформацію: в село їде та сама кіноустановка, хіба що технологічно більш досконала. Останнім часом цим технічним дивом мали можливість насолодитися під відкритим небом і наші земляки із Білківської та Довжанської територіальних громад. У останніх це проходило більш романтично – під відкритим небом. Для найменших, взагалі, – в диковинку.
Хоча більша половина дорослого населення Довгого чудово пам’ятає той час, коли щонеділі дитячі фільми демонструвалися на обід, а їх батькам і дідам увечері. Селище міського типу, а саме такий статус мало тоді Довге по-своєму, у плані кінофікації, було унікальним, стабільно вважалося передовим у цій ідеологічній сфері. Чи не в єдиному населеному пункті Іршавщини тут проходили два вечірні сеанси, а старшим кіномеханіком працював орденоносець Василь Роман. Діяв і свій учнівський «Клуб юного глядача» із повним обслуговуючим персоналом: директор Василь Батрин, касир Михайло Павлик та кіномеханіки. Важко кого-небудь переконати, але ціни стабільно залишалися доступними: 5-10 копійок за дитячий сеанс, 25-30 – за дорослий, вечірній. Різниця у п’ять копійок залежала від наявності документального кіно перед художнім сеансом. Цінова доступність скоріше за все була обумовлена ідеологічною складовою, навіть у найменшому іршавському селі був клуб зі сніжно-білим екраном та кіноустановкою, а над сценою неодмінно красувався ленінський лозунг: «Ви повинні твердо пам’ятати, що із усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно». Фразу могли урізати, але тільки першу половину, акцент на важливості кіно залишався.
Доречним є згадати ще один аспект: при ідеологічній основі, а щорічний репертуар кінофільмів директор райкіномережі, діяла і така організація, Василь Кампов затверджував у самій столиці в Держкіно України, із працівників не менш суворо питали і за фінансову складову, кіноустановка неодмінно мала бути прибутковою, особливо це стосувалося середніх та великих сіл.
Цей затяжний історичний екскурс спричинився саме цими двома демонстраціями кіно під відкритим небом. Подібна форма демонстрування фільмів також має право на життя. Але ж знищивши цілу діючу мережу, здебільшого через її ідеологічну складову, хоча цього ніхто відверто і досі не визнає, ми із водою, мимоволі, із ванни вихлюпнули і дитя. Кілька років тому добрий знайомий на доволі просте, буденне запитання, як провів вихідні, похвалився і водночас з гіркотою в голосі промовив, їздив із сином до Мукачева в кінотеатр, бо виросте і не бачитиме справжній фільм на широкому екрані.
Не менше здивування викликала в мене і зовсім недавня розмова, коли несподівано дізнався, що сучасній іршавській молоді доводиться на дискотеки їздити в сусідні села. Ми нібито зруйнували країну Рад , і небезпідставно стверджують, що найлегше в житті давати поради, вибачайте за мимовільну тавтологію, особливо тим, хто при грошах. Але скільки ж у нашому райцентрі просторих недобудов та пустуючих промислових приміщень, які при розумно вкладених інвестиціях могли б стати масштабними розважальними молодіжними центрами.
Кінотеатри вже ніколи не складуть конкуренцію Інтернет-мережі з її практично необмеженим доступом до світової кінотеки, а танцювальні зали – дискотекам, але ж при відмінній грі професійних команд стадіони далеко не пустують.
То, можливо, не «кіно і німці», а ми – українці!

Михайло ІСАК

Ваш отзыв

Ваш коментар