Версія для друку Версія для друку

ХРАМ НОВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ ІРШАВИ

Сьогодні місто Іршава має декілька храмів, каплиць, молитовних будинків, де віруючі різних конфесій і віросповідань мають можливість вільно молитися Богу і відправляти свої духовні потреби.
Історія їх різна і, по-своєму, унікальна. Водночас, осібно в цьому ряду стоїть храм Святого пророка Іллі, де вже незмінно 30 років трудиться його настоятель, протоієрей о. Михаїл Юріна.
Наступного понеділка ця православна громада не просто святкуватиме престольний празник, але й відзначатиме 30-літній ювілей із дня закладки першого каменю у його основу. З цієї нагоди наша розмова із отцем Михаїлом. 

− Отець Михаїл, щонайперше, від себе особисто, редакції і, думаю, від значної частини читачів «Нового життя» дозвольте привітати Вас та громаду Іршавського Свято-Іллінського православного храму з подвійним святом, в тому числі із тридцятиліттям початку його будівництва. Що стало тим душевним поштовхом, що згодом для Вас персонально, перетворилося на лавину клопотів, турбот, які так чи інакше формували образ священика у постать будівничого?
− Поштовхом для будівництва нового храму найперше став розбрат між людьми, православними і греко-католиками, і з цього приводу ми почали будувати цей Свято-Іллінський храм.
– Якими були Ваші перші кроки на цьому шляху? Чиє благословення стало вирішальним?
– Вирішальним стало благословення на той час архієпископа Євфимія, який, будучи тоді керуючим Мукачево-Ужгородською єпархією, призначив мене для будівництва цього святого храму.
– Для повноти картини, повернімося немовби в переддень старту будівельного марафону, уточнімо деякі деталі. Який статус у церковній ієрархії мав на той час священик отець Михаїл Юріна, яку кафедру ви обіймали?
– Я на той час був благочинним Виноградівського благочиння і настоятелем Свято-Духівської церкви у с. Великі Ком’яти. Так і залишався ним, і продовжував будувати цей храм до 2005 року.
– Давайте спільно нагадаємо сучасним нашим читачам і про ту соціальну, політичну, економічну, врешті-решт міжконфесійну ситуацію, що панувала в 1991-ому році в Іршавському районі. Вона, до речі, характеризує і всіх нас напередодні доленосного проголошення Незалежності України.
– На той час розкол зробив між людьми, звичайно, і Захід, і Схід. Тому що, як з боку Заходу, римокатолицької церкви, так і з боку нашої − української церкви були помилки. На той час став митрополитом Київським і всія України, блаженнійший Володимир. На мою особисту думку, найбільше вніс розкол у церкві Кравчук. Ніхто стільки не зробив шкоди для церкви, як він і Порошенко. Оці двоє людей, і наробили розколу і розподілу між людьми, у тому числі й у віросповіданні.
– Отець Михаїл, якою була ситуація, коли заклали перший камінь в основу Свято-Іллінського храму? Чим особливим вони згадуються сьогодні?
– Найважче на той час було отримати місце для будівництва церкви. Тому що, тоді ще панувала комуністична влада, яка всі сили докладала для того, щоб не дати її звести. Оскільки тоді я був депутатом міської ради, С.С. Бобик – голова Іршавської міської ради, нам пропонували місце на Летищі, але я просив, щоб дали тут, де нині греко-католицька церква – це стало вирішальним у прийнятті такого рішення. І от тут 35 депутатів проголосували за те, щоб виділити місце для будівництва церкви саме тут, де храм і є тепер. Хоча комуністична влада на той час була проти, але ми за один день із Денисом Михайловичем Горзовим поклали труби, зробили дорогу, а за тиждень був завезений камінь, а вже потім владика Євфимій приїхав і освятив це місце для храму в честь святого пророка Іллі.

– Хотілося б почути імена тих перших меценатів, спонсорів, чиї пожертви на будівництво стали визначальними і суттєво сприяли зведенню храму. Можливо, варто так само виділити тих, хто особливо відзначився за цей період? У цьому ряду хотілося б почути вже згаданих пожертвувачів, будівельників, оздоблювачів та інших.
– На той час директор Іршавського райпромкомбінату Юрій Всеволодович Вергун першим був, хто пожертвував 15 000 рублів. Другий – Василь Андрійович Дубішко. Третій – Дмитро Юрійович Матіко. Це були, так би мовити, основоположники. Далі Степан Михайлович Карабиньош, Михайло Йосипович Петрище, директор Іршавського філіалу Ризького ЕМЗу Антон Васильович Огар. У тому числі був Ярослав Васильович Сухан, який до нинішнього дня є і куратором нашої церкви, і який дуже багато допоміг. Далі Анатолій Олександрович Постоловський, директор Миколаївського цементного заводу.
Свято-Іллінський храм у Іршаві є одним із найвеличніших, якщо не самим масштабним у населених пунктах колишнього нашого району. Чия то була ідея, хто був автором проєкту? Розкажіть, будь ласка, про архітектора, а також про деякі цифрові дані, пов’язані із будівництвом.
Автором проєкту був я. Є такий Василь Іванович Данканич, на той час − головний інженер проєктного інституту в Ленінграді, от він і робив проєкт. Ми все узгодили, тому що цей храм, як основа, взятий із Греції. Також, був Роман Остапович Шаламага, який курував всі роботи. Матеріалу було використано багато. Ярослав Васильович Сухан надзвичайно багато допомагав, цеглу майже всю надав (а її пішло більше мільйона штук). Нам дали дозвіл розібрати старий банк, з якого ми взяли всю цеглу на будівництво. Крім того, багато нам допоміг згадуваний уже Анатолій Олександрович Постоловський, який давав цемент, арматуру. Чимало потрудилися Юрій Юрійович Щока, Василь Петрович Вовканич, Василь Юрійович Матішинець та багато інших іршавчан. Крім них були й бригади з Малого Раківця, Боржавського, монастирця Хустського району. Наша місцева бригада працювала під керівництвом Івана Федоровича Матіка.
– Тридцять років – це вже більше, аніж вік одного покоління. Це, так би мовити, своя історія. Чи не могли б Ви повідати нам про які-небудь особливі випадки за цей період часу, що вразило Вас особисто, що випадало зі звичного ходу подій?
– Багато нам допомагали різні структури, багато в чому посприяв Василь Васильович Дурдинець, на той час – віце-прем’єр Кабінету Міністрів України. Він дав кран, якого привезли із Києва. Дуже допомагали й віруючі люди.
– Які етапи, Отець Михаїл, Ви би визначили за час зведення храму?
– Звичайно, сам проєкт церкви реалізувався поетапно, робився спочатку по два і подушка для будівництва. Потім тягнулися стіни, купола, і, звичайно, найбільша робота вкладена у розписі цього святого храму. Бо розпис робив такий іконописець Іван Іванович Андрашко, художник із Приборжавського, який почав малювати але потім захворів… Далі продовжили роботу художники із Хуста, іконостас робили тернопільські майстри. За зразок взяли ікони із грецького храму. У нижньому храмі ми розпочали богослужіння близько на початку 2000-х років. А на верх перейшли у 2005 році.
– Сучасний стан: як далеко від задуманого чи від завершення знаходитесь Ви особисто, громада і, до речі, автори проєкта?
– Подібний храм будували по 100 років, а ми завершили за 30 років. Хоча, наші правителі, президенти знищили за 30 років державу, яка і розквітала. У ній було все… А ми за 30 років возвели прекрасний храм за людські копійки. Такий храм у Італії будували 150 років, Володимирський собор у Києві – більше 100 років.

Розмову вів Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар