Версія для друку Версія для друку

Над прірвою Разом із вихованцями опинився колектив колишньої Імстичівської допоміжної школи-інтернату

За декілька днів до появи репліки Антона Зейкана, подаємо її абсолютно без купюр, на адресу редакції надійшов лист із дещо іншою позицією стосовно так званої Імстичівської школи-інтернату. Тільки причини технічного характеру стали на заваді паралельній публікації цих матеріалів.
Тим не менш, незважаючи на тональність «дружньої» репліки вдячні небайдужому читачеві. Сподіваємось на ширше коло тих, хто відгукнеться на оприлюдненні інтерв’ю і статтю.
***
Ця школа має досить довгу й невеселу історію, бо починалася вона на тлі дикого злочину колишнього тоталітарного режиму. Організували її на базі щойно ліквідованого Свято-Михайлівського монастиря ЧСВВ. Все вийшло дуже просто – монахів вигнали, дітей – вселили на все готове, хіба-що парти та класні дошки для письма довелося придбати. Немало майна розкрали. Приміщення церкви зробили складом, келії – навчальними класами та спальнями. Так тяглося довго: ніхто нічого майже не будував та й навіщо – спадок від монастиря був багатий. Правда, один із директорів – П.А. Лях гнітився тим, що школа, крім якихось халабуд, не має нічого власного. Він за короткий час господарським методом побудував навчальний корпус, і як виявилося згодом, наче у воду глядів. У часи горбачовської перебудови греко-католицьку церкву реабілітували і до святої обителі знову повернулися ченці. Деякі з них, у тому числі й перший ігумен відновленого монастиря о. Павло Мадяр, були з числа тих, кого комуністична влада вигнала звідси 1949 року.
Перед школою постала дилема: як бути далі? Ю.В. Попович, який тоді був директором, зумів знайти спільну мову з о. Павлом та іншими монахами. Школа потіснилася, більшість келій віддали монастирю, залишивши за собою кілька спальних кімнат. А згодом все віддали монастирю.
Для того, щоб розв’язати остаточно питання подальшого функціонування спеціалізованого навчального закладу, вирішили побудувати для неї нове приміщення. Роботи розпочалися майже тридцять років тому, але підрядники встигли звести із семи запланованих корпусів тільки один і заклали ще три фундаменти інших. Потім будівництво припинилося. Зрозуміло з якої причини – безгрошів’я. А за проєктом для побудови цієї санаторного типу школи, потрібно було 32 мільйони гривень. Правда, була спроба перепроєктувати цей об’єкт, зробити його дешевшим. Для цього Кабмін цільовим способом виділив 200 тисяч гривень. Приїжджали сюди спеціалісти з Луцька, які цілий день ходили з геодезичним приладом і зникли. Разом із ними зникла й передбачена сума на перепроєктування, а самого проєкту ніхто ніколи і в очі не бачив. На цьому й закінчилися всі потуги з будівництва школи.
А над учнями і вчителями нависла нова біда. Ми звикли до того, що кожного року в нас та щось закривається. І от років біля десяти тому, надумали закрити й Імстичівську школу-інтернат. Але тоді при владі, як у селі так і в районі, були розумні й відповідальні люди. Сільський голова М.І. Вашкеба та голова Іршавської РДА В.І.Феєр знайшли вихід: приєднали школу в Імстичові до Ільницької школи-інтернату. Все було збережено, нікого не звільнили, фінансування залишилось на рівні.
Але адмінреформа, розпочата в минулому році, поставила хрест на Імстичівській школі, бо Ільницька школа-інтернат опинилася на території Іршавської ОТГ, а Імстичово – у складі Білківської ОТГ. Природно, що Іршава відмовилася фінансувати об’єкт на «чужій» території. Місяць тому всім 43-ом працівникам школи (із них – 26 педагоги) іршавська влада видала на руки трудові книжки і порадила стати на облік у центр зайнятості населення.
«На господарстві» залишили тільки заступника директора з господарської частини Ю.П. Добру. Не дали жодного сторожа.
– Я розумію, − каже Юрій Петрович, − що іршавчани нас фінансувати не можуть, але вони теж злукавили, коли написали довідку, скільки коштів потрібно для утримання класів у Імстичові. Вони збили докупи всі видатки по Ільниці та Імстичові. Це для того, щоб бути більш переконливими. Цим вони налякали й білківчан.
До честі голови Білківської ОТГ В.С. Зейкана, він зустрівся з розформованим колективом інтернату, поспівчував людям і обіцяв подумати як бути далі.
− Ми вже підготували для розгляду на сесії Білківської сільради реальні, а не захмарні розрахунки, необхідні для утримання нашої школи, − каже Ю.П. Добра, – але боїмося одного, − в нашій школі навчаються діти з усієї області, то чи проголосують у Білках за функціонування нашої школи.
Тут треба дещо пояснити. Школа-інтернат в Імстичові – специфічна. Направляють сюди дітей спеціальні медико-педагогічні комісії, а вчителі цієї школи мають спеціальну педагогічну освіту. Діти, навчаючись і виховуючись у своєму специфічному середовищі, виростають міцними й здоровими, знаходять своє місце в житті. Знаю особисто кілька дуже успішних випускників цієї школи. А в загальноосвітній вони б виросли невдахами.
От що потрібно мати на увазі, коли буде розглядатися питання про подальшу долю інтернату в Імстичові. Керівництву ТГ, очевидно, треба апелювати до області та району, тобто в Ужгород та Хуст. Без державної допомоги тут не обійтись. Якщо громада не має коштів на утримання школи, це повинна взяти на свої плечі держава, бо вона гарантує право на освіту, в тому числі й дітям з особливими потребами, що і маємо у нашому випадку. Цих нюансів не врахувала адмінреформа. Закриваються школи, все менш доступнішою стає меддопомога і все це «валять» на громади. Не могли ж не знати творці адмінреформи, що ці проблеми виникнуть скоро. Реформу провели адміністративним методом, тому вона так і називається. Те, що люди втратять роботу, діти залишаться недовченими, хворі – недолікованими, зачиняються клуби й бібліотеки − нікого не хвилює. Виходить, що це реформа заради реформи, а не для людей. Вважаю, що білківчанам під силу продовжити життя школи, бо на території об’єднаної громади живуть заступник голови Хустської райради М.І. Станко, депутати обласної ради – П.І.Станко, І.І. Савко та П.П. Добромільський, котрий, до того ж, є ще і діючим заступником голови ОДА з питань соціальної політики.
Надіємося на них і хай помагає їм Бог!

Михайло ЦІЦАК,
журналіст.

Ваш отзыв

Ваш коментар