Версія для друку Версія для друку

Сільський клуб був для неї другою домівкою

Весь свій робочий час завідуюча Арданівським сільським клубом Марія Іванівна Чічура присвячувала молоді, людям села, сіяла в їх душі зерна добра і поваги в різних культурно-мистецьких напрямках.Дитинство, юність, молодість, зрілість, старість повсякчас крокують з нами, залишаючи в собі окремо сліди в них, чи то погані з падіннями і крутими віражами, а чи хороші зі злетами і визнанням!
Марію Іванівну знаю особисто вже десятки літ. Свого часу й сам займався в різних гуртках, які діяли при клубі та й жили ми по сусідству на одній вулиці. Тому часто доводилося спілкуватися з нею, бував у неї і вдома. Говорили в основному про те, які проблеми хвилюють молодь Арданова.
У ті далекі 70-і роки минулого століття потрібно було мати і неабиякий хист організатора, щоб згуртувати навколо себе молодь села. У мене й дотепер зберігається фотографія з нашої районної газети «Нове життя», яку зробив тоді Петро Костянинець напередодні від’їзду нашої агітбригади на обласний огляд, де ми стали лауреатами. Після підростало не одне молоде покоління, хлопці та дівчата села залюбки відвідували гуртки, які при сільському клубі вела Марія Іванівна. Роки пролетіли якось так непомітно, що й не віриться, що цьогорічної липневої днини вона відзначатиме свій 70-річний життєвий ювілей. Ось напередодні цього прекрасного свята я і зустрівся із нею, такою гарною не по роках, тендітною і привітною жінкою з милою посмішкою в її добротному затишному будинку і вирішив поспілкуватися з нею про прожите і пережите, які в неї задуми на майбутнє. Ось що з того вийшло.
– Маріє Іванівно! Порівняйте, будь ласка, якість культури в ті роки, коли ви працювали із теперішнім часом?
– Душа болить і серце плаче, коли чую розповіді на цю тему, а тим більше про сільські клуби і будинки культури. За останні роки все розвалено, а що і залишилося, знаходиться у занедбаному стані. З боку влади ніякої підтримки, у нашому селі клуб знаходиться в непристосованому приміщенні, наразі його закрили через аварійний стан, а завідуючий культосвітнього закладу звільнився, бо в таких умовах працювати просто неможливо, а з іншого боку піддаєш небезпеці не лише себе, а й інших людей. І так не лише в нашому селі, переконана, а й у всій Україні. По телебаченню лише показують різні шоу, зокрема «95 квартал», «Вечірній Київ», «Дизель-шоу» і всі сміються, всім весело, а простим людям хочеться плакати. Думаю, здогадуєтесь, на що натякаю…
А пригадуєте, які чудові культурно-мистецькі передачі були… Звітує Закарпаття в палаці «Україна» в Києві, в гостях у Марійки Голубинської. Проводились звіти художньої самодіяльності в клубах, кущові огляди, районні, обласні. У кожному колгоспі, промисловому підприємстві чи в школах були створені хорові колективи, які часто виступали з концертними програмами. І все це кануло в небуття.
– Тепер Ви на заслуженому відпочинку. Як Вам живеться і чи часто згадуєте дитячі роки, як Ви потрапили свого часу в культурну сферу нашого життя?
– Тільки тепер, напевне, збагнула, як швидко плине час. А коли ти вже на пенсії, то залишаються лише спогади… Правда, якщо є здоров’я, і на пенсії живеться непогано. Найперше, вже нікуди не потрібно поспішати. На жаль, мене доля на пенсії не наділила здоров’ям. А дитинство було в мене теж нелегким.
Народилася в 1951 році в с.Арданово в сім’ї колгоспників. Батько працював головою ревізійної комісії господарства. Помер рано, у віці 46 років, і всі турботи про нас із старшою сестрою Ольгою лягли на плечі мами.
Сестра Ольга закінчила філологічний факультет Ужгородського державного університету, працювала вчителем української мови та літератури в Арданівській середній школі. А я після закінчення восьмого класу вступила на навчання в Хустське культурноосвітнє училище на хоровий відділ, бо змалку любила співати і грати на баяні. Баян купив мені батько, коли ще ходила в перший клас. Після закінчення училища один рік працювала художнім керівником в клубі Ільниця – Новоселиця.
А потім вже, до виходу на пенсію, працювала незмінно завідуючою клубом в селі Арданово, цю посаду я прийняла від покійного уже нині, Івана Юрійовича Феєра. Хоча він і не мав відповідної освіти, однак був хорошим організатором масових заходів.
– То ж в яких умовах доводилося працювати Вам тоді?
– Скажу відверто: було нелегко. Танці проводилися під баян, проте було весело. На вулиці, біля клубу, завжди збиралося багато молоді, яка співала, танцювала і веселилася під музику звичайних простих гітар. Потім вже на наше прохання відділ культури виділив для клубу кошти, на які було придбано сучасну, як на той час, електронну апаратуру і ми створили вокально-інструментальний ансамбль «Вірні друзі» у складі Володимира, Івана, Михайла Хрипів та Антона Станинця. Гурт виступав на вечорах молоді, на оглядах художньої самодіяльності, на весіллях. Потім колектив змінив назву на «Корбу», бо в нього влилися нові виконавці замість тих, які пішли служити в армію. Це: Михайло Лендєл, Іван Синитар, Василь Данканич, Іван Радик.
Популярним був квартет у складі Володимира Хрипти, Антона Станинця, Надії Радик, Тетяни Турянин, який брав участь у огляді «Жовтневі зорі». Концерт транслювався по республіканському телебаченню. За свій вдалий виступ квартет був нагороджений Почесною грамотою Міністерства культури України. Це вже був справжній успіх!

Відрадно зазначити, що при закладі культури працювали також агітбригада, драматичний гурток, гурток художнього слова, танцювальний і солістів-вокалістів колективи. Працювати було надзвичайно цікаво і захоплююче. Фінансову допомогу культосвітнім працівникам надавав місцевий колгосп, який очолював досвідчений господарник Василь Садварій (вже тепер і не віриться – він і проживав по сусідству з приміщенням клубу і сільської ради, які очолювали вже покійні І.М.Матьола та С.С.Хрипта). За свою працю Марія Іванівна нагороджена багатьма грамотами, дипломами та подяками районного та обласного відділів культури. Отож, 35 років роботи не пройшли даремно, залишили помітний відбиток у культурному житті села.
– Маріє Іванівно! Що вам найбільше запам’яталося?
– Звісно, є що згадати. Активну участь брали в заходах, які проводилися в клубі, сім’ї М.Радик, М.Мондик, І.Феєра, Т.Турянин, М.Станинець, М.Хрипти. Я добре пам’ятаю усіх і згадую тільки з любов’ю. Великою популярністю серед жителів села користувався ансамбль вчителів під керівництвом Ганни Савчин. Вона вмілий керівник і хороший організатор різноманітних культурних заходів.
Вона надала посильну допомогу фольклористам Івану Хланті та Василю Кобалю у підготовці збірника народних пісень «Ой видно село», де можна знайти цікаву інформацію про тих арданівців, які через своє життя пронесли щиру любов до народної пісні. З цього приводу на презентації книжки було проведено районний семінар по фольклору, де були присутні клубні працівники району, представники районного відділу культури та відомі фольклористи Іван Хланта та Василь Кобаль. Отож, є про що згадати. На жаль, в наше життя свої корективи вносять людські долі. Багатьох з активних учасників художньої самодіяльності немає в живих, але вони в моїй пам’яті залишаться до кінця мого життя. Особливо часто згадую свою колишню сусідку Надію Шанту (Радик), яка брала активну участь у всіх гуртках і завжди допомагала в моїй роботі.
– Маріє Іванівно! Якщо не секрет, як Ваш чоловік реагував на пізнє повернення з роботи, адже ви була молода, гарна, а клубний контингент був різний.
– Звісно, додому я приходила пізно, а добиратися треба було пішки. Добре, що чоловік до всього ставився із розумінням. На жаль, його вже немає в живих. Помер у віці 58 років. Я йому дуже вдячна за підтримку. Навпаки, він вболівав за мою роботу. Під час зустрічі із головою колгоспу Василем Садварієм він запитувавав: «Василю Івановичу, коли побудуєте новий будинок культури в селі, бо дружина просто марить роботою». На жаль, мрія так і залишилась мрією, бо обоє рано відійшли у потойбічний світ.
Теперішній голова Кам’янської ОТГ М.М.Станинець, (уродженець Арданова) теж мріяв свого часу побудувати новий заклад культури. Однак нинішня влада мало про це дбає.
– Знаю, що ви часто дивитеся телевізор і чуєте обіцянки народних депутатів, президента і Кабміну. Що можете сказати з цього приводу?
– Доброго – нічого. Якби можна повернути роки назад, я б ніколи не повернулася працювати на колишню посаду. Усе міняється, молодь тепер не та. І сама не знаю, що коїться в державі. Усюди потрібні гроші. Кругом корупція. Роботи немає, а якщо і є, то зарплата мізерна. Не можна похвалитися і пенсією. Її хіба що вистачає на газ, світло і ліки. Якби могли, то і за повітря брали б гроші. Зважаючи на ситуацію, більшість громадян вимушені їхати на заробітки за кордон. Дай Боже, щоб наші народні депутати жили на 2400 гривень в місяць. Чомусь реформи, про які вони говорять на кожному кроці, відбуваються без врахування думки людей. Дійшло до того, що перекроїли території і райони, а змін на краще нема.
Що буде далі – покаже час. Звісно, хотілося б, щоб було завтра краще ніж сьогодні.

Розмовляв Іван ЛЕНДЄЛ

Ваш отзыв

Ваш коментар