Версія для друку Версія для друку

Тінь, що впала із Божого воза − частинка часу, що пливе…

У кожного письменника є щось своє, особисте, притаманне лише йому. Для Петра Ходанича, як на мене, знаковою стала книжка «Міст через Тису». У призмі сьогодення й минулого героїв змальовано моральні переживання сучасників. Образ мосту – це художня алегорія прощання з радянським минулим і пошук нових демократичних реалій, де людина вільна у виборі своєї долі, але постає перед нескінченними викликами. Реальне і художнє органічно переплітається у сюжетах творів, манера ходаничевого письма довірлива, здається, це скоріше автобіографічна проза. Втім, Петро Михайлович не є винятком – майже всі письменники використовують у своїх творах частинку спогадів із власного життя, що випало на їх долю, бо тільки так можна сповна оцінити на відстані часу ті перевали, які довелося подолати.
Мені неодноразово доводилося спілкуватися із Петром Михайловичем. Його душа і серце цілковито належать українському народові. Має уже своїх учнів і вдячних послідовників. Живе за законом, який сам особисто й написав: «Час тече поза нашими бажаннями. Але яке щастя черпнути хоч частку його тіні, що впала з Божого воза. Я намагався це зробити».
Скажу більше: і не просто намагався, а продовжує працювати над собою, постійно самовдосконалюється, тримає, як то кажуть, руку на пульсі часу.
… У радянські часи лише щасливчика долі могли відзначити поїздкою до Києва, до могили Тараса Шевченка в Каневі чи Одеси. Та подорож, із часом зізнається Петро Ходанич, відкрила йому велику і прекрасну Україну.
Так само дотепер згадує Петро Михайлович свою першу вчительку Єлизавету Іванівну Бабидорич, яка допомогла йому пізнати таїну кольору, а згодом – слова. Як тепер модно говорити – два в одному. Зрештою, так і сталося – він спочатку закінчив Ужгородське училище прикладного мистецтва, згодом – Літературний інститут імені Максима Горького в Москві.
Доля розпорядилася так, що він ще в школі захопився красним письменством, писав вірші, новели, оповідання, гуморески, любив слухати й записувати старожилів верховинського краю. Із 1974 року друкувався на сторінках обласної та республіканської преси, збірниках «Калиновий спів», «Молодий день», «Дзвінке джерело», «Оповідання-83», «Володарі долі» тощо. У наш час його твори публікують поважні журнали «Дукля», «Вежа», «Січеслав, «Київ», «Дзвін». У 1984 році вийшла друком його перша книжка «Тиждень у горах». Рукопис був його дипломною роботою, але на видання довелося чекати близько п’яти років. І не дарма! Успіх не забарився. За цю книжку Петра Ходанича прийняли в Спілку письменників України.
У четвертому числі у часопису «Дзвін» надруковано його новий роман «Тиха моя вітчизна». Це твір про наш час, трагічні події на Донбасі, де головний герой опиняється у ролі волонтера, що врешті змушує його переоцінити цінності, порвати відносини з рідним сином російським офіцером. У романі розкриваються таємниці російської інформаційної війни, яка викривлює події, сіючи у людських душах зневіру, ненависть, формує псевдо патріотичні почуття. Петро Ходанич, і це головна особливість його творчого інтересу, намагається художньо відтворити непрості реалії сьогодення. У творах письменника постає закарпатське, а в останньому романі і російське село, він вільно почуває себе в міській тематиці, про що свідчить галерея героїв його творів – це закарпатські лісоруби і вчителі, заробітчани і агрономи, виноградарі і хлібороби, науковці і чиновники, журналісти і письменники, художники і студенти, музики і танцюристи. «Герої шукають щастя», − так колись визначив суть творчих пошуків ще молодого письменника Юрій Керекеш. Це дуже точне визначення, але щастя саме не приходить, шлях до нього не простий, тому ходаничівський герой як правило опиняється у незвичних ситуаціях сам на сам із своєю совістю, і далеко не всім вдається залишатися високоморальними людьми.
Твори опубліковані в українських та зарубіжних часописах, збірниках, перекладалися російською, словацькою, угорською мовами.
Петро Ходанич свого часу заявив про себе і як дослідник літературного процесу на Закарпатті, він кандидат педагогічних наук, доцент. З-під його пера вийшли монографія «Педагогічна та освітньо-культурна діяльність українських письменників-емігрантів на Закарпатті в міжвоєнний період (1919 – 1939)», книга статей «Шляхом пізнання», а ще чисельні наукові праці з історії педагогіки й культури Закарпаття, навчальні посібники з культурології та естетики.
Особливою заслугою письменника є популяризація літератури рідного краю. Він автор ідеї і упорядник антології «Закарпатське оповідання ХХ століття», монографії «Письменники Срібної Землі», угромовної антології сучасної української новели «По обидва боки Карпат», шкільної програми МОН «Література рідного краю».
Улюбленцем долі Петра Ходанича слід назвати ще й тому, що він не залишився непоміченим на літературному обрії, його труд відзначено багатьма високими нагородами. Він − лауреат всеукраїнських літературних премій Ірини Вільде та імені Зореслава, лауреат кількох обласних літературних премій імені Федора Потушняка. Дві каденції підряд Петро Ходанич очолював обласну письменницьку організацію. Завдяки його старанням за підтримки Закарпатської обласної адміністрації та Закарпатської обласної ради було започатковано Міжнародний літературний фестиваль «Карпатська ватра». Гостями фестивалю у різні роки були визначні українські літератори Василь Шкляр, Петро Засенко, Павло Вольвач, Леся Степовичка, Степан Пушик, Василь Бондар, Євген Баран, Василь Горбатюк, Ярослава Павлички, Ігор Гургула, Іван Яцканин, Ілля Гарайда, Василь Дацей зі Словаччини, ряд письменників з Угорщини та Румунії.
Петро Ходанич попри письменницьку та педагогічну діяльність ніколи не розлучався з долотами. Учень Шевченківського лауреата Василя Свиди, він створив велику кількість творів у галузі дерев’яної круглої та рельєфної пластики, ряд іконостасів та інших сакральних творів для храмів Закарпаття. Його роботи експонувалися на художніх виставках у Києві, Москві, Львові, а також містах Угорщини, Словаччини, Румунії. Декоративні різьби митця прикрашають інтер’єри санаторіїв краю, знаходяться у приватних колекціях Франції, Ізраїлю, Англії, США, Росії, Канади, Німеччини, Італії, Угорщини та інших країн.
За особливі досягнення у галузі різьбярства удостоївся високого звання – Заслужений майстер народної творчості України. Він член Національної спілки майстрів народного мистецтва України.
Своє розуміння історії розвитку і сучасного стану закарпатського різьбярства він виклав у монографії «Дерев’яна пластика Закарпаття», написана спільно із сином Михайлом, викладачем Закарпатської академії мистецтв, книга була поцінована обласною премією у галузі мистецтвознавства імені Йосипа Бокшая та Адальберта Ерделі.
Родинне щастя Петро Михайлович знайшов, одружившись з чарівною і талановитою випускницею філфаку УжНУ Лідією Повх, яка народилася у чарівному селі Кушниця і нині відома як авторка десятків книг поезії, дитячих книжок, лауреатка багатьох престижних літературних премій. А ще виростили і виховали талановитого сина Михайла, який теж уже заявив про себе у мистецькому світі та дочку Юлію, яка закінчила філологічний факультет Ужгородського національного університету. Тут хто на кого рівняється – важко сказати. А 28 червня родина зібралася за одним столом, щоб привітати старійшину роду − Петра Михайловича із його першим 70-річчям!
Ми теж приєднуємося до цих вітань і бажаємо йому літ до ста творити на благо рідної України!

Василь ШКІРЯ,
член Національної спілки письменників України

Ваш отзыв

Ваш коментар