Версія для друку Версія для друку

З ГОЛОВНИМ ПОКЛИКАННЯМ У ЖИТТІ

Мені, журналісту із сорокарічним стажем, лозунг із радянських часів «На роботу – з радістю, з роботи – з гордістю» згадувався тепер тільки із нотками гумору. Навіть і не думав, що доведеться почути його від кого-небудь із молодих сучасників, тим більше, у цілком серйозному контексті. Та все по черзі.
Нехай вибачить шановний читач, але тут ніяк не обійтися без елементів особистого. Нам, газетярам, також притаманне все людське і ми так само як і всі земляки живемо у ідентичних із ними умовах…
Отож розпочнемо із своєрідної передісторії. Декілька місяців довелося найріднішу мені людину – батька – доставляти автомобілем екстреної медичної допомоги до приймального відділення колишньої рай лікарні, нині –КНП «Іршавська міська лікарня». Через технічні причини по дорозі в Іршаву на власному авто довелося затриматися, тож коли зайшов у відділення, батька вже обстежили і згодом чергова лікарка сказала, що його доведеться залишити в стаціонарі. Водночас сказала, у терапевтичному відділенні, куди спрямовували хворого, вона опікуватиметься ним. То було надвечір’я суботи.
По-справжньому щирим було наше здивування, коли навідавшись у неділю до палати, де перебував батько, несподівано зустріли нашу цілительку. Виявляється, після цілодобового чергування Ярослава Іванівна затрималася, аби у свій законний вихідний перевірити стан пацієнтів, якими вона опікується на постійній основі. Короткий наш діалог вмістив інформацію про ймовірний діагноз, стверджувати його остаточно до результатів здачі аналізів і рентгенівського знімка вона утримувалася. Приємний тембр, розмірений темп викликав довіру, до того ж родичам без будь-якого упередження запропонувала номер «мобілки» для дзвінків – у випадку чого. Хоча, як виявилося, у нашому конкретному випадку, – це був більше психологічний прийом стосовно переживаючих близьких пацієнта.
За півтора тижня перебування батька у терапевтичному відділенні із кількох абсолютно незалежних джерел: від знайомих медичних працівників – до кола друзів і колег переконався, наскільки нам поталанило із «вибором» практикуючої лікарки.
Наші короткі зустрічі при відвідуванні батька обмежувалися мінімальним обміном інформацією про стан пацієнта, перебіг захворювання, хід лікування.
***
Ярослава Іванівна Тютюк (Данилаш) проживає в одному із невеликих, недалеко від Іршави, сіл. Народилася в простій родині, і як запевняє, про професію лікарки мріяла з раннього дитинства – із першого класу.
– Можливо, позначилося те, що часто хворіла бабуся по маминій лінії – Ганна Юріївна, – розмірковує Ярослава Іванівна про те, чому вибрала у житті такий фах для себе. – Я ще тоді увійшла у ту стихію.
Вона спочатку поступила в Хустське медучилище, але провчившись один рік, прийняла більш важливе життєве рішення: здала екстерном ЗНО у Вільхівській ЗОШ І-ІІІ ступенів, а відтак вступила на медичний факультет Ужгородського національного університету. Абітурієнтка Ярослава Данилаш не добрала три бали. Аби бути включеною до числа тих 25 студентів із 200, що підпадали під державне замовлення.
– Я зовсім не жалію за цим, – говорить сьогодні Ярослава Іванівна.
– Ті, хто вчився за державною квотою, повинні зазвичай відпрацювати за відповідним розподілом.
Її ж завжди манило бажання працювати у Іршавській районній лікарні. Тут проходила практику, а згодом – і інтернатуру. Керівниками у неї були Михайло Васильович Данканич та Сергій Васильович Караслай.
Манера висловлюватися у цієї молодої жінки спокійна, рівна, немов внутрішньо гармоніює з її тендітною ошатною фігурою. Але при згадці свого першого практичного наставника – Михайла Васильовича, немов вчуваються якісь особливо приязні нотки. Це ж і природно – шанувати вчителя у житті, у професії. Та ніхто не заперечить ту просту загальновідому істину: можна навчити того – хто хоче вчитися.
Одна мудра і відома у мистецтві особистість нещодавно висловила думку, з якою важко не погодитися. За «соціальний ліфт» в першу чергу відповідає сама молода людина, спонукаючи себе чесно і якісно вчитися. Головне в цьому сенсі для молодої людини покликання «…» це – «стань майстром»…
Переконаний, і думаю, що стосовно лікаря-терапевта Ярослави Іванівни Тютюк подібним чином моя думка далеко не поодинока, таке твердження цілком їй пасує і належить.
Слід віддати належне Ярославі Іванівні, з якою цілеспрямованістю вона прагнула і йшла до нинішнього свого статусу. Від самого початку вона обрала для себе терапію. Життя між тим мало щодо неї свої плани. Після інтернатури в тогочасному райцентрі вакансій у цій професії не виявилося і довгий час молода лікарка трудилася на посаді районного нефролога, черговим лікарем у приймальному відділенні, лікарем-терапевтом вагітних жінок. Слід погодитися, що шлях у професію, далеко-далеко не простий.
Тим більше вражають її слова, до речі, мовлені поміж тим, але на яких вона доволі таки акцентувала:
– Коли стала працювати в Іршавській лікарні, мала таке відчуття, що прийшла додому.
Судячи по всьому, такий внутрішній, настроєвий стан на роботу у Ярослави Іванівни, дякувати Богу, не помінявся. Це підтверджує вже хоча б такий факт, що подаючи заяву на чергову відпустку, із Сергієм Васильовичем вони наперед домовляються – вона приходитиме у відділення.
До такого порядку речей уже, мабуть, звикли і рідні – чоловік Іван та п’ятикласниця Іршавської гімназії донечка Євгенія. Може саме тому її не ваблять для відпочинку далекі, давно вже облюбовані українцями і розрекламовані європейські та світові пляжі.
У Я.І. Тютюк під опікою три палати по дві ліжко-місця і один бокс – на чотири місця. Не так уже й мало. Хоча у цій площині для неї надзвичайно важливо аби пацієнт сам вибирав лікаря. Про це мало хто знає, але відповідає чинному законодавству.
За рамками нашої розмови залишилося доволі багато важливих тем, хоча вона і не була аж такою короткою за протяжністю в часі. Між тим, декілька разів Ярослава Іванівна відповідаючи на мобільні дзвінки переносила можливі зустрічі. Серед того, що ми не обсудили, або торкнулися побіжно, – ситуація з лікуванням ковідних хворих в умовах нашої місцевої медицини, деякі аспекти морально-етичної сторони діяльності лікарів, взагалі медичних працівників. До речі, у цьому аспекті, не зміг утриматися від запитання, яке так чи інакше відчувається у атмосфері соціуму, коли мова заходить про стаціонарне лікування, чи клінічні консультації. Ярослава Іванівна розповіла про найбільш вражаючий для неї випадок, у якому, світ навдивовижу тісний, брав участь наш спільний знайомий. Давній пацієнт зі складним діагнозом якось захотів віддячитися лікарці, коли ж наштовхнувся на категоричну відмову, знайшов доволі оригінальний хід: наступного ранку після їх розмови лікарка, зайшовши в кабінет, знайшла на своєму столі білу троянду – улюблену квітку…
***
Спілкуючись із лікаркою-терапевтом Ярославою Іванівною Тютюк,засумнівався я у власному скепсисі стосовно перспективи нашої медицини. Тим більше, що за її словами, донечка Євгенія уже тепер також мріє про кар’єру у цій сфері.

Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар