Версія для друку Версія для друку

МАТИ І РОЗУМ, І СЕРЦЕ

Цими днями своє 85-річчя відзначив іршавчанин Василь Іванович Гольча. Навряд чи це ім’я багато говорить кому-небудь із наших земляків середнього віку, не говорячи вже про молоде покоління. Тож перед тим як перейти до основної теми хоча б пунктирно пройдемося по біографії цієї людини.
Василь Іванович яскравий представник компартійно-радянської системи добору, вирощування і розстановки кадрів. Такою ж буде і стилістика подачі його біографії. Сімнадцятилітнім юнаком розпочав трудовий шлях обліковцем тракторної бригади №11 Іршавської машино-тракторної станції. Після строкової армійської служби аналогічна посада у Чорнопотіцькій сільській раді. Далі – секретар цього ж органу місцевого самоврядування. У 27 років стає звільненим секретарем первинної парторганізації колгоспу «Червоний партизан». За п’ять років роботи зумів заявити про себе як про здібного партфункціонера і вже переходить на роботу інструктором оргвідділу Іршавського райкому партії. Стільки ж часу працює на цій посаді. Наступна його кар’єрна сходинка надзвичайно важлива у тодішній владній ієрархії – В.І.Гольчу призначають головою парткомісії при РК КП України. Тут варто сучасному читачеві для розуміння значимості цієї посади навести другу, неофіційне визначення посади – партійний прокурор. В його функції входила підготовка та розгляд персональних справ комуністів, що мали ті, або інші серйозні проступки: «казнить нельзя помиловать». У його волі було ставити там чи там кому.
Знов таки, через п’ять років Василя Івановича затверджують головою Іршавського районного комітету народного контролю. Цей орган у структурі радянської влади займався порушеннями у сфері економіки, будівництва, торгівлі, транспорту. Його позаштатні працівники були практично на кожному підприємстві, організації, в установі. В приймальні Василя Івановича, згідно канонів того часу, висів ленінський лозунг «Соціалізм – є облік, плюс – контроль». Скарга сюди на керівника будь-якого рангу додавала останньому чимало безсонних ночей і сивини на скронях.
Після чортової дюжини років, проведених у народному контролі звільняється у зв’язку з переводом на роботу в Закарпатський обласний філіал Українського республіканського відділення пенсійного фонду СРСР на посаду старшого уповноваженого по Іршавському району. З нього, по суті, і починався Пенсійний фонд у Іршаві. І його трудова діяльність завершилася через ті ж таки п’ять років у зв’язку з виходом на пенсію.
Довга преамбула. Безперечно. Але за нею не просто, і не тільки біографія окремо взятої особистості. Зауважте, шанований читачу, всюди у перелічених посадах мова йшла про структури, так чи інакше причетних до влади, які повнокровно функціонували у районі.

До чого це? Запитаєте ви. Та до того, що за який-небудь рік-два ми в колишньому районному центрі не матимемо жодного самостійного структурного підрозділу органів влади вищого рівня. Те що збиралося і зводилося поколіннями наших попередників, кануло в Лету. Значна частина представників тієї верстви вже природно попрощалася назавжди з нами, частина мирно і тихо спостерігає за перемінами в країні та на місцевих теренах, якими, правда, мало хто задоволений. Можливо, що є і такі.
Аксіома про те, що хто хоче повернутися в минуле – той не має розуму, а хто не жаліє – той не має серця древня як світ.
Якщо сьогодні на шальки терезів покласти втрачений Іршавський район і набуті за рахунок децентралізації переваги, то ще не відомо –куди хитнеться стрілка.
Із зникненням районної владної вертикалі в Іршаві десь загубилися і носії інституційної пам’яті. Думаю, що тоді життєвий ювілей Василя Івановича Гольчі не загубився б у буднях. Та хіба такою вже важливою є постать старого партноменклатурника для сьогоднішніх функціонерів. Важливо інше, щоб разом із водою не вихлюпнути із ванни і дитя.
Хоча в народі люблять повторювати: те, що бачиш на іншому – чекай на себе.
На місце старих владних інституцій прийшли нові. Їм та їх керівникам ще належить вписати свої імена в історію. Якою вона буде, залежатиме не тільки від політики держави на місцевому рівні, але в значній мірі і від тих особистостей, які цю саму політику втілюватимуть у життя, і як вона позначиться на долях наших земляків. Нині з високих київських трибун голосно звучать заяви про необхідність повернення українських заробітчан до рідних осель. Навіть якщо будуть створені для цього сприятливі умови, то тоді в наше суспільне середовище увіллється широкий загал люду уже із європейською ментальністю. А значить – влада матиме нових у своїй сутності, більш суворих екзаменаторів і контролерів. Матимемо по-справжньому народний контроль, а в політичних структурах – своїх «партійних прокурорів».

Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар