Версія для друку Версія для друку

Він і сьогодні поміж нас…

Сумно, буває дуже сумно на душі, коли чуєш, що хтось пішов з-поміж нас назавжди. Тим більше, коли добре знаєш людину, бачиш її життя немов на долоні, вчишся у неї доброти.
Промайнув рік відколи відійшов від нас у вічність Є.Й.Фірцак. Хороший вчитель, позаштатний кореспондент районної газети «Нове життя», Фотограф з великої літери.
Як розповідає жителька Ільниці, моя добра подруга М.І.Чубирко, близька сусідка Євгена Йосиповича, він був один із двох фотографів в Ільниці (ще був Трикур). Отож, його запрошували на весілля, хрестини, похорони фотографувати, аби була світлина на пам’ять. Нерідко підставляли навіть драбину, щоб видно молодих з висоти. А Марія Іванівна має фотографії похорону свого шестирічного сина. Тепер вона часто згадує свого маленького Василька і доброго фотографа.
До оселі Фірцаків я навідувалася кілька днів тому, мене й привела сюди Марія Іванівна. Нас привітно зустріла господарка будинку, колишня наша вчителька. Хоча вона і в роках, але час ані трішки не змінив її.
Ганна Іванівна охоче розповідає про свого чоловіка, тільки про себе говорити не хоче. Дуже скромна.
− Про мене не потрібно нічого писати, не на жарт розсерджуся, − мовила вона.
Я її починаю розуміти.
Вона познайомилася з майбутнім чоловіком в Ільницькій загальноосвітній школі, куди направили молоду вчительку зі Львова, а сам він був із сусіднього села − Білок. Позаду навчання в Ужгородському державному університеті, армія, потім вчителював у школах сіл Суха, Бронька, В.Раковець, а вже згодом − в Ільниці. Євген Йосипович викладав українську мову і літературу, а Ганна Іванівна вчила дітей фізику, астрономію.
А ще з юності улюбленим хобі для Євгена Йосиповича стала фотографія. Він робив світлини на природі, знімкував простих трударів, навколишній світ. А за транспорт йому слугував простенький велосипед. На ньому він прямував у вільний від роботи час на заводи, шахту «Ільницька», Іршавські – меблеву і ткацьку фабрики, у промкомбінат облспоживспілки, на інші підприємства. А ще у вихідні дні любив із фотоапаратом відпочивати у Зачарованій долині, влітку навідувався в поле до жниварів, у ланку, на ферму, до вівчарів.
Сільський фотокор дуже шанував людей сумлінних, простих і чемних. Придбаним за свої кошти фотоапаратом робив чудові світлини заводчан, хліборобів, не раз спускався із гірниками у лаву, котрі ділили з ним смак шахтарського хліба.
Не одну сотню разів за мої 38 років роботи на заводі бачила Євгена Йосиповича в цеху. Уважно придивлявся до роботи машинобудівників і вмів точно визначити, кого йому потрібно зафіксувати для газети. А ось одного разу й до мене підійшов, коли поспішала оперативно виготовити партію заданих деталей. Бачу, налагоджує фотоапарат.
− Ні, ні, не треба, − прошу, − ось мій сусід – як вправно трудиться за верстатом.
Пригадую, як він щиро усміхнувся, клацнув апаратом, вибачився і попрямував в інший цех. Ну, думаю, буду ще більше старатися, а то ж попаду на шпальти улюбленої газети «Нове життя», до якої й сама дописувала.
А коли із заводу йшли в колгосп допомагати збирати рясний урожай винограду, то й тоді потрапила під прицільний об’єктив фотокора.
Є.Й.Фірцак мав тісний зв’язок не тільки із районною газетою, а й обласною «Карпаті ігас со». Чи не щодня приносив нові фотознімки трударів з дописом до кожного. Він умів фахово доносити до читача сутність справи. А вже коли людина побачить себе зі сторони в улюбленій газеті, у неї, безумовно, піднімається настрій.
5 червня, цьогоріч, Є.Й.Фірцаку виповнилося б 87 років. Здається, ось-ось відкриє двері редакції газети «Нове життя» і принесе цікаві фотографії сучасників, чудові миті такої незбагненної природи. А ще скаже, як син Віталій грався малим в доктора Айболита і таки став лікарем. А ще розкаже про своїх трьох онуків, що майже щодня дзвонять бабусі, розпитують про її здоров’я, чим можуть допомогти…

Ганна ЛЯШКО,
с. Осій

Ваш отзыв

Ваш коментар