Версія для друку Версія для друку

У творах Івана Грицаковича відзеркалено життя

Кожен із нас в центрі Іршави проходить біля Пам’ятного знаку Героям Небесної Сотні, схиляє голову перед тими, які загинули 21 листопада 2013 – 22 лютого 2014 рр. під час Революції Гідності і стали еталоном прояву українцями мужності, гідності, віри та міцності духу. Та мало хто знає, що автор монумента іршавчанин Іван Грицакович.
− Ідея створення Пам’ятного знаку належить колишньому голові міськради Степану Бобику, − розповідає Іван Михайлович. − Степан Степанович, як зараз пригадую, підійшов до мене і каже, що жителі міста бажають увіковічнити подвиг Героїв Небесної Сотні та всіх, хто загинув під час антитерористичної операції на Сході України. Я з порозумінням поставився до його прохання (там загинули і чотири жителі нашого району) і майже в рекордні строки виготовив ескіз. Приємно, що його майже одноголосно було затверджено на спеціально створеній комісії і вже за роботу взялися ковалі Павло Густі, Анатолій Ковальчук та Петро Зейкан. Вшанувати пам’ять полеглих приходять школярі, молоді сім’ї, жителі і гості міста над Іршавкою.
Не можна пройти байдуже і повз пам’ятник жертвам Чорнобиля. Це теж робота Івана Грицаковича. Тут щороку, в день трагедії, відбувається мітинг-реквієм. Уже традиційно біля пам’ятника збираються керівники міста, міських служб, управлінь та служб, представники установ, громадськості, духовенства, ліквідатори аварії, їх діти та внуки. Із болем у серці приходить сюди і Іван Михайлович, бо багатьох ліквідаторів знає особисто, неодноразово спілкувався з ними. Із нашого району ризикували своїм життям у зоні лиха понад 200 чоловік. Багатьох уже немає в живих. Перед їх благородним вчинком разом з усіма низько схиляє голову, щоб вклонитися їм, згадати їх жертовні справи.
Іван Грицакович добре відома особистість не лише в районі. Його знають далеко за межами Закарпаття. Ним цікавляться із багатьох міст України, про це свідчать численні телефонні дзвінки, Його різьба по дереву просто зачаровує.
Скульптор – корінний іршавчанин. Народився І.М.Грицакович 14 жовтня 1952 року в сім’ї робітника Іршавської меблевої фабрики. Грицаковичі були відомими в Іршаві тим, що мали свій млин. Мали хліб і до хліба. Млин побудував дідусь, який засідав у парламенті в Празі. Отже, це була безбідна людина. А ще він був надзвичайно мудрим чоловіком. Якщо водяні млини зводять здебільшого на гірських річках, то він умудрився зробити це на рівнині. Іван Юрійович, так звати було дідуся, запросив у Іршаву архітекторів із Праги, які запропонували здійснити цей проєкт в життя.
Та доля склалася так, що дідусь брав участь у першій світовій війні, десять років відсидів у російському полоні біля Челябінська. Коли повернувся додому, радів за успіхи внука. А маленький Іванко й справді мав потяг до малювання і креслення. Першим це запримітив директор школи Едмунд Августинович Генел (він водночас був і вчителем малювання). На урок малювання він приніс осінній листочок клена. Іванко Грицакович намалював само краще. Він вигравав різнобарвними кольорами.
− Хлопець творчо мислить, − сказав директор школи батькам. − Із нього буде справжній митець.
Так Іванко вступив до Ужгородського училища прикладного мистецтва. Але незважаючи на те, що юнак був обдарований, прийняли його на навчання лише з третього разу. Підтримав хлопця із Іршави і достойно оцінив його роботи художник Євген Максим. Тепер про нього Іван Михайлович згадує:
− Щедрої душі людина. Він умів дати добру, дружню пораду, допомогти знайти себе у цьому непростому житті. Кожна робота, повчав Євген Васильович, повинна нести заряд енергії, давати можливість глядачеві познайомитися з локальними подробицями життя краю. Твори митця мають змусити замислитися над духовним спадком народу, над зв’язком людини з природою.
А ще вдячний долі за те, що був учнем відомого українського скульптора, народного художника України, лауреата Національної премії України імені Т.Г.Шевченка Василя Свиди.
− Ви не уявляєте, що це була за людина! Справжній геній! Він щедро ділився своїм багатим досвідом і майстерністю з майбутніми фахівцями художньої обробки дерева. Його школу проходили і наші земляки − Іван Ісак та Іван Шмулига з Приборжавського. Василь Іванович із великою повагою ставився до нас, молодих, вчив не просто любити обрану професію, а й віддавати їй своє серце і душу. Тільки тоді ти зможеш стати Митцем з великої літери.
Навчання в обласному центрі пройшов успішно. Училище закінчив на відмінно. Перед ним постало непросте питання: що робити далі? Так він у 1974 році подав документи в Ленінградське вище художньо-промислове училище імені В.Мухіної (тепер Санкт-Петербурзька державна художньо-промислова академія імені О.Л.Штігліца). Тут він відкрив для себе новий світ − захопився монументальною скульптурою. Навчання поєднував із роботою − його взяли працювати художником в обласну міліцію. Малював дорожні знаки. Хоча це була не творчість, але робота знадобилася, зарплати на прожиття вистачало. Це були часи, коли в Москві проходила Всесвітня олімпіада. Студенти мали вибір обирати тему дипломної роботи. Іван Грицакович вирішив працювати над проєктом «Житловий котедж для зони Закарпаття». Керівником дипломної практики був народний художник СРСР Яков Лукін. Іван захистився на відмінно.
Після закінчення училища його просили залишатись працювати в правоохоронних органах, але він прагнув чогось нового. Тому вирішив бути ближче до рідної домівки. Із роботою в Херсоні пощастило – він став головним художником міста. Тут мав можливість проявити себе – займався плануванням міста. Сквери, парки, вулиці, під’їзди, дитячі містечка, заклади культури, школи, офіси, агітаційні центри, стадіони… То були часи, коли вже в колишньому СРСР почали займатися рекламою. Для художників настали золоті часи. Протягом року йому виділили однокімнатну квартиру. Та чи не найбільше завдячує долі, що звела його із народним художником СРСР Василем Бородаєм, автором монументальної споруди в Києві «Батьківщина – Мати», яку встановлено на правому березі Дніпра на території Національного музею історії України. До речі, це найвища монументальна споруда в Європі. На її відкритті був навіть колишній Генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Брежнєв.
− Василь Захарович Бородай – просто унікальна людина,− каже Іван Михайлович. − Мені пощастило працювати разом із ним у Херсоні. Він ніколи не гордував тим, що був дійсним членом Академії мистецтв СРСР і Академії мистецтв України, депутатом Верховної Ради України. Із великою повагою ставився до молодих, навчав нас любити обрану справу. А що таке архітектура і скульптура, я вперше на власні очі побачив у Санкт-Петербурзі. Побачене просто вражало! Там відчувалося справжнє мистецтво, створене руками західних майстрів. Храми, музеї, мости, старі будівлі, сквери…
Історичну цінність представляє створений в XVIII-ХХ століттях один із найбільш видатних живописних архітектурних столичних комплексів.
Та херсонські степи не вабили. Хотілося чимскоріше додому, в рідне Закарпаття.Іван Грицакович закохався у Марічку і одружився. На світ з’явилася перша дитинка… Однокімнатна квартира вже не задовольняла молоду сім’ю. Керівництво міста, звісно, йшло йому на зустріч – обіцяли через три роки виділити трикімнатну квартиру, та Івана Михайловича якась невидима сила тягнула додому. Так вони небавом втрьох переїхали жити в рідну Іршаву.
Тут попервах роботи вистачало. Іван Грицакович зажив нових друзів – художників Василя Філеша, Василя Бердаря, Степана Ляха, Андрія Синетаря, Михайла Понзеля. Вони часто збиралися разом, ділилися роздумами і планами на майбутнє. Працюючи в РАПО в госпрозрахунковій групі займався в основному проєктуванням різних будівель. Він також проєктував зону відпочинку в урочищі Ставліш.
− Там мали бути, − розповідає Іван Михайлович, − футбольна і волейбольна площадки, басейн, бігові доріжки, різні торгові точки, площадки відпочинку для дітей… За кожним підприємством Іршави було розподілено, хто чим має займатися. Та із розпадом колишнього Радянського Союзу все призупинилося. Навіть міст через Іршавку вода знесла… Зараз зона відпочинку осиротіла…
Тепер І.М.Грицакович разом із дружиною вже на пенсії. Із невгамовною радістю чекають на приїзд в рідну оселю дітей і внуків, бо немає більшої радості, ніж коли усі зберуться разом. Дотепер продовжує творити, бо не може без роботи. Та люди зубожіли так, що не можуть задовольнити потребу своєї душі, хоча різьбу по дереву всі люблять. Його різці гарно вишикувались у робочій майстерні і чекають на свій час, хоча чи прийде їх час… На ноги наступає комп’ютерна графіка. Але Іван Михайлович не покидає улюблену справу, продовжує творити ескізи, які ваблять очі любителів різьби по дереву. Він уміє бачити прекрасне у повсякденному. Усі твори створюються з пам’яті і враження митця. У них відзеркалено життя.

Василь ШКІРЯ

Ваш отзыв

Ваш коментар